Східний та західний шляхи цивілізації

Про два типи суспільного устрою говорив вже Аристотель. Середньовічна Європа критично придивлялась до східних імперій з їх надзвичайно сильною центральною державною владою, сильною державною і слабкою приватною власністю, кісністю і застійністю соціального розвитку, безправністю громадян і культу урядовців. Разом з тим впадали в очі стабільність державного устрою та політичного розвитку, суворі етично-моральні норми, високий рівень розвитку культури, зокрема етично-філософських та конфесійних шкіл. Навіть волелюбні французи - Вольтер, Кене, вважали такий державний устрій зразковим.

З часів зародження економічної науки і до наших днів знову й знов постає принципове питання: чим пояснити, що найбільшого прогресу у соціально - економічному розвитку досягли не могутні східні імперії - Китай, Індія, Арабські Халіфати, які у часи середньовіччя мали величезні багатства, високу і давню культуру, передову як на ті часи техніку, а західноєвропейські народи, які поступалися грізним у своїй величі сусідам усім, крім, мабуть, передумов для розвитку особистості та приватної ініціативи?

Відповідно до двоїстого - суспільного й особистого, характеру праці, розрізняють два способи координації (чи організації) суспільної праці. Перший - являє собою централізовану суспільну систему, яка доводить до кожного працівника “команди” та контролює їх виконання. У другому - працівників та інтереси суспільства пов’язують за допомогою економічних стимулів. Відтак, можна говорити про два найбільш загальні схематичні типи суспільства, про два способи виробництва - “азіатський” (державний) і “європейський” (приватновласницький).

Централізовані держави східного типу спромоглися сформувати передові й високорозвинені стародавні цивілізації. Ще у XV ст. до н.е. Китай був найбільш могутньою державою світу, яка мала найбільшу армію та морський флот, освоїла друкування книг (з XI ст.), мала потужну металургію і т.д. Кризи державної влади, що часом спостерігались в “азіатських деспотіях” призводили до руйнування і занепаду господарства, оскільки не було іншої суспільної сили, крім державної влади, здатної організувати тогочасне господарство. Так, розпад Стародавнього Єгипту у XXШ - XXI ст до н.е. призвів до занепаду загальнодержавної іригаційної мережі, наступного голоду й народних повстань.

Разом з тим централізованим державам притаманні певні генетичні вади. Жорстка регламентація та дисципліна різко обмежують потенційні можливості та ініціативу особистості - людини, гальмують науково - технічний прогрес, стримують (аж до повної зупинки) зростання ефективності виробництва. Все це з об’єктивною неминучістю призводить до застою у соціально - економічному розвитку, хронічного дефіциту ресурсів та можливих товарів, ідеологічної та політичної “закутості” та пасивності людей, розбухання бюрократично-репресійних структур.

Основою суспільства “азіатського” типу є влада-власність, тобто можливість централізованої державної влади та бюрократії беззастережно перерозподіляти будь-які ресурси, включаючи й самих людей та їх права. Провідна роль надбудови, абсолютний пріоритет держави над суспільством - характерна риса державного, “східного” способу виробництва. Офіційна ідеологія чи навіть проста примха головного правителя мали силу паралізувати соціально-економічний розвиток. Османська імперія в середині XV ст. перетяла віковий “шовковий шлях” з Китаю до країн Середземномор’я, і не лише позбавила себе переваг міжнародної торгівлі, але й загальмувала на певний час розвиток світового поділу праці. В цій же Оттоманській (так називали Османську імперію в Європі) імперії з релігійно-політичних міркувань був заборонений друк книг.

Державний спосіб виробництва на тих чи інших історичних проміжках призводив до рабовласництва, кріпацтва і навіть до товарно-грошових відносин. Проте жоден з зазначених типів відношень не стає панівним, а існує як “внутрішній устрій” в межах офіційних і незмінних централізовано-державних структур. Протягом всього існування державного способу виробництва спостерігається боротьба між “приватним” та “державним” секторами: потреби соціально-економічного розвитку знову і знову стимулювали приватну ініціативу, а державні структури в ім’я самозбереження систематично “викошували” такі “пагони” підприємництва та приватного накопичення різноманітними репресивно-конфіскаційними методами. Цим і пояснюється висока стабільність державних структур такого типу, які зберігались тисячоліттями.

Іншим шляхом йшов історичний процес у середньовічній Західній Європі. Природні умови тут були значно сприятливішими для господарства, менш екстремальними, більш різноманітними. Різноманітність і строкатість природного середовища стимулювала інтенсивний поділ праці. Складний пересічений рельєф сприяв певній автономії та незалежності дрібних феодальних держав – князівств, республік. Не було, таким чином, природно-історичних передумов для формування могутніх імперій, хоча історичні взірці такої державності були (Римська імперія, Арабський халіфат на Піренейському півострові). Результатом державної “подрібненості” виявились численні міста, які зосереджували ремесла, торгівлю, науку і стали “розсадниками” чи “епіцентрами” наступного розвитку дрібного підприємництва та капіталістичних відношень.

Східна модель суспільного устрою передбачає нероздільну єдність влади держави та її ж фактичної верховної власності на землю, природні та людські ресурси, а також соціально-політичне й соціальне-економічне панування державного апарату над індивідом, який не має по відношенню до держави ніяких (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) прав. Такими ж були країни “реального соціалізму” та більшість так званих “посткомуністичних” держав.

Східний шлях соціокультурного розвитку визначався неодмінним підвищенням ролі надобщинних органів влади й управління в усіх сферах життя. У більшості випадків це було пов’язано з необхідністю жорсткої організації колективної праці великих мас людей для виконання іригаційно-меліоративних робіт та спорудження монументальних споруд, головно, культовного призначення. Окрема людина (сім’я, домогосподарство) втрачає соціально-економічну автономію, держава тотально домінує над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функціонування. Приклади радянського та китайського комунізму демонструють вражаючі можливості відродження східно-деспотичної соціокультурної системи і у наш час, вже на основі індустріального виробництва та квазирелігійних ідеологій. Іранська революція 1979 р. засвідчила, що подібна трансформація можлива і під гаслами традиційних релігій. А фашистські експерименти в Італії та Німеччині свідчать, що за певних умов навіть суспільства - носії західної моделі розвитку, можуть втратити імунітет проти патерналістської спокуси тоталітаризму.

Основою західної соціокультурної системи є принципова автономія сімейного господарства, що складає підгрунтя особистої свободи та суспільної активності його господаря - власника. Цивілізаційний процес у Європі розпочинався і проходив за наявності могутніх імпульсів зі Сходу. При цьому розвиток античної цивілізації за елліністично-римських часів мав виразну тенденцію “осхіднення”, а варварський кельтсько-германський світ зберіг свої “західні” приватновласницько-індивідуалістичні потенції. Західна модель у будь-якій формі - полісній, класично-античній, буржуазній, західноєвропейсько-північноамериканській, заснована на варіативно неоднозначній і досить стійкій рівновазі протипокладених одна одній державної влади та приватної власності, що забезпечує економічну самостійність індивида, а відтак його певну соціальну та політичну свободу.

Між східним і західним шляхами розвитку немає жорсткої межі. На різних етапах еволюції суспільства вони певною мірою “перекривались”. Показова у цьому плані економічна історія Китаю, де на загальному тлі централізованої державності спостерігалось періодичне посилення приватновласницьких відносин, активізації товарно-грошового обігу. Але всі вони завершувались неодворотним наступом адміністративної системи на приватника й черговим посиленням центральних структур. Механізм таких коливань досить простий: застійність суспільного розвитку, пов’язана з централізованою владою, пробуджує й активізує приватновласницькі відносини; посилення ринкових відносин посилює майнову нерівність населення, збільшує масу зубожілих, зменшує прибутки казни і, як не дивно, ускладнює життя і самим приватникам внаслідок зростання нестабільності суспільства; відтак всі зацікавлені у поверненні до “добрих старих часів”.

Так само не був прямим та одновимірним і розвиток ринкової економіки, який час від часу супроводжувався значним посиленням централізму. Вже античні держави намагались обмежити ринкову стихію за рахунок політичної централізації. Наприкінці XIX ст. капіталістичний світ увійшов у період тривалої депресії, соціально-економічних криз. Вихід з нього було знайдено заміною вільної конкуренції монопольною організацією виробництва. Та невдовзі закризувала і ця система, і після “великої депресії” 1930-х років її змінило державно-монополістичне регулювання економіки. “Європейський” шлях забезпечує динамізм суспільного розвитку. Разом з тим, і у цьому варіанті є чимало колізій і внутрішніх протиріч. Приватновласницькі структури часом виявляються менш ефективними, ніж державні, неспроможними розв’язати масштабні господарські проблеми.

Якою є домінанта сучасного розвитку господарських систем? Чи можна виявити переважаючу тенденцію суспільного розвитку нашого часу? Провідною нині є думка, що з розвитком продуктивних сил провідною стає тенденція до децентралізації господарства. “Азіатська” модель, яка еволюціонувала протягом тисячоліть, повільно, але невпинно змінюється нині у напряму приватновласницьких відносин. Імперії Сходу, які ще донедавна дивували людство своєю історією, традиціями, масштабами, поступово втрачають свої світові позиції. Геополітичний та геоекономічний центр тяжіння світового розвитку поступово переміщується на Захід. Схід поступається спочатку в економічному лідерстві, а з часом - у політичному і культурному. Ще пам’ятні історичні часи потужних навал на Європу “зі Сходу” змінились зворотньою економічною та політичною експансією та створенням імперіалістичної системи колоній Західних держав, переважно на Сході. В наш час спостерігається певний “ренесанс” булої могутності та величі Сходу, пов’язаний із стрімким науково-технічним та соціально-економічним злетом Японії, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Таїланду, Китаю.

Запам’ятайте:

· Про східний та західний державний устрій говорив вже Аристотель. Волелюбні французькі мислителі вважали східні держави з надзвичайно сильною центральною владою зразковими.

· Науковці шукали і шукають пояснень феноменальному соціально-економічному піднесеню західноєвропейських народів, які у середньовічну добу поступалися могутнім східним імперіям – Китаю, Індії, Арабським, Халіфатам, і культурою, і наукою, і економікою.

· У наш час розрізняють два найбільш загальних історичних типи суспільства – східний (азіатський) та західний (європейський). Їм відповідають два способи виробництва: 1) азіатський (державний) – з централізованою організацією примусової праці; 2) європейський (приватновласницький) – з добровільною працею індивідуальних виробників).

· Централізовані держави східного типу спромоглися сформувати високорозвинені цивілізації, в яких потенційні можливості особистості були вкрай обмежені і які породжували політичну “закутість” та пасивність людей. Централізована бюрократія мала необмежену владу й право власності на будь-які ресурси та на саму людину.

· Історичний процес у середньовічній Західній Європі мав подрібнене підґрунтя (князівства, міста - республіки) і був зорієнтований на інтенсивний поділ праці, на сімейні господарства та підприємницьку активність.

· Між східним і західним шляхами розвитку немає жорсткої межі: централізовані держави час від часу активізують приватновласницькі механізми (Китай та ін.), а країни ринкового типу більшою –меншою мірою користуються посиленням централізму (“рейганоміка”, “тетчеризм” та ін.).

· Геополітичний та геоекономічний центр світового господарства в індустріальному суспільстві переміщувався зі сходу на захід. У наш час розпочинається зворотний процес: центр світової економіки зміщується на схід, орієнтуючись на стрімкий науково-технічний та соціально-економічний злет Японії, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Таїланду, Китаю.

Контрольні питання та завдання

1. З якого часу науковці розглядають східний та західний шляхи цивілізаційного розвитку?

2. Чим пояснюють історичний виграш західноєвропейського суспільства у могутніх стародавніх східних цивілізацій.

3. Порівняйте східний (азіатський) та західний (європейський) цивілізаційні шляхи за способами організації виробництва.

4. Характеризуйте преваги та недоліки централізованих держав східного типу.

5. Поясніть преваги й недоліки держав західного типу з їх ринковою економікою.

6. Наведіть приклади взаємодії механізмів східного та західного напрямків, коли централізовані держави Сходу користуються потенціалом підприємництва, а країни Заходу з ринковою економікою повертаються до механізмів в централізованого регулювання господарства.

7. Поясніть дрейф геополітичних та геоекономічних центрів світового господарства зі Сходу на Захід, відтепер – у зворотному напрямку з Заходу на Схід.