Концепції державного регулювання економіки та їх еволюція

Процес трансформації капіталістичної системи в змішану практично розпочався після Великої депресії 1929—1933 рр., яка поставила під сумнів саме існування капіталізму. Надалі — після Другої світової війни — ці трансформаційні процеси істотно активізувались.

Головним ідеологом активного втручання держави в економіку був відомий англійський економіст Дж. М. Кейнс. Кейнсіанська модель державної політики ставила за мету контроль і регулювання сукупного попиту для того, щоб він відповідав сукупній пропозиції при забезпеченні повної (високої) зайнятості населення. Кейнс виходив з того, що ціни і зарплата змінюються не досить динамічно, особливо в короткостроковому періоді. Тому його модель передбачала стимулювання сукупного «ефективного» попиту шляхом мотивації до інвестування приватного капіталу, а також перерозподіл через бюджет деякої частки національного доходу на користь незаможніх і державне фінансування громадських робіт.

Основними інструментами регулювання, за Кейнсом:

державний бюджет;

дефіцитне фінансування економіки;

облікова ставка процента.

Так, у періоди криз рекомендувалось розширяти державні витрати, стимулювати інвестиції приватного сектора шляхом зниження податків, низької ставки процента. Кейнсіанська концепція стала теоретичним обґрунтуванням нового підходу до ролі держави в ринковій економіці. Вона знайшла найбільш повне застосування в економічній політиці президента США Ф. Д. Рузвельта (до речі, Дж. Кейнс був радником у нього) при виході країни з Великої депресії на початку 30-х років.

Кейнсіанська модель — це концепція макроекономічного регулювання, цільові пріоритети якої — зайнятість і стабільність економічного зростання, інструменти — кредитно-грошова політика і держбюджет.

Кейнс виходив з того принципового посилання, що ринковий механізм не в змозі забезпечити стабільне економічне зростання і повну зайнятість, а тому потрібне втручання держави. Ідея про необхідність такого втручання в ринкову економіку утвердилась в суспільній свідомості та державній економічній політиці у повоєнний період в усіх розвинутих країнах.

З часом, на рубежі 70—80-х років, кейнсіанська концепція і заснована на ній політика були піддані критиці з боку неокласичного напряму, і в першу чергу монетаристів. Представники цього напряму вважають, що ринок, конкуренція, гнучкість цін — кращі механізми встановлення рівноваги. При цьому також акцентується увага на інфляційному характері кейнсіанських рецептів дефіцитного фінансування. Дійсно, на той час проблемою номер один для західних країн була галопуюча інфляція. Так, один з найвідоміших представників монетаризму М. Фрідменвбачав альтернативу ідеї державному регулюванню в свободі конкуренції і підприємництва. Він особливо різко виступав проти втручання держави в грошовий обіг. Ідеї Фрідмена були використані в так званій рейганоміці.

Прихильники неоліберальних концепцій вважають, що потрібно відмовитися від кейнсіанських рецептів антициклічного регулювання, які призводять до різких коливань грошової маси і перейти на суворе регулювання грошей в обігу. Грошова маса, на їх погляд, може бути збільшена лише відповідно до довгострокових темпів зростання національного доходу.

Неокейнсіанці, як і раніше, виходять з того, що у капіталістичній економіці існують стійкі причини, які зумовлюють відхилення від оптимального використання ресурсів і стабільного зростання, тому для їх коригування необхідна держава.

Отже, як стверджує реальний досвід, держава в змішаній економіці використовує елементи різних концепцій регулювання економічних процесів. Здійснюючи централізоване регулювання, вона надає своїм заходам загального характеру та сприяє підвищенню рівня узгодженості дій на мікро- і макрорівнях.

1. Концепція національної економіки в рамках розвитку економічної теорії

Класична школа політекономії сформувала концепцію національної економіки як самодостатньої і саморегульованої ринкової системи. Опонентами класиків у 19 ст. виступили, з одного боку, Ф.Ліст і представники історичної школи, з іншого боку - марксисти. Перші стверджували про відсутність єдиних об’єктивних законів розвитку національної економіки, про залежність цього розвитку від впливу історико-географічних, етно-політичних та інших факторів і про необхідність підстраховки розвитку національної економіки з боку держави у вигляді преференцій для національного товаровиробника. В той же час представники марксистської економічної теорії стверджували про нежиттєздатність капіталістичної системи і відсутність потенціалу саморегулювання у зв’язку з посиленням експлуатації найманої робочої сили. Тому марксисти вважали за необхідне усуспільнення власності з метою ліквідації експлуатації людини людиною і передачі повноважень по управлінню економікою до ведення держави або інших суспільних інститутів. Таким чином, у 19 ст. визначилась основна проблема щодо організації національної економіки, вирішення якої визначало і визначає досі розвиток різних шкіл і напрямків в економічній теорії. Сутність цієї проблеми – це глибина та механізми державного втручання в економіку. В 20 ст. цю проблему продовжують вирішувати представники різних напрямків економічної теорії, зокрема представники неокласики й неолібералізму на засадах мінімізації державного втручання в економіку й пріоритету ринкових регуляторів, а представники кейнсіанства та ряду напрямків інституціоналізму – на засадах посилення ролі держави в економічних процесах.

6. Загальна характеристика інститутів і базисні інститути нац.. ек.

2. Базисні інститути національної економіки

Суспільні інститути – це закріплені правом, організаціями або на рівні свідомості традиції, звичаї, морально-етичні норми і правила поведінки.

Базисними економічними інститутами, що формують економічну підсистему національної економіки, є:

1. праця, робота;

2. власність;

3. влада;

4. управління.

В свою чергу, сформована цими інститутами економічна підсистема поряд з іншими підсистемами – соціальною, технологічною, політичною, культурною та екологічною, утворюють національну економіку як систему.

Економічна підсистема теж складається з елементів та підсистем. Елементами економічної підсистеми національної економіки є:

1. фірми і підприємства;

2. домашні господарства;

3. наймані працівники.

Це мікрорівень економічної підсистеми національної економіки. Ці елементи теж мають ознаки інститутів. Інститути мезорівня економічної підсистеми національної економіки – це галузі і сфери виробництва або окремі ринки.

Макрорівень та його інститути економічної підсистеми національної економіки – це загальнонаціональний ринок, законодавство, ринкова інфраструктура, механізм координації економічної діяльності. Ці загальні інститути макрорівня проявляються у формі більш конкретизованих інститутів, таких як:

- податкова система;

- грошова система;

- система виробництва;

- система розподілу;

- система обміну і т.д.

Сучасні ефективні національні економіки розвиваються на базі громадянських цінностей, які впливають на формування і розвиток економічних інститутів. Такими цінностями є:

1. свобода;

2. демократія;

3. права людини.

Розглянемо механізм впливу цінностей на формування і розвиток інститутів.

1. Свобода як цінність формує такий інститут національної економки, як економічну свободу. Цей інститут має цілий ряд вимірів, наприклад, для найманих працівників економічна свобода означає можливість на свій розсуд приймати рішення про удосконалення та продаж свого ресурсу – робочої сили. Для домашніх господарств – це можливість самостійного прийняття рішень про спосіб отримання доходів і обсяги споживання. Для підприємств – це можливість вільного обрання видів підприємницької діяльності, обсягів виробництва, цінових та якісних його параметрів і т.д.

2. Демократія як цінність породжує інститути економічної демократії, сутність якої полягає у втіленні принципів демократії в економічні відносини, демократизації всього господарського механізму. Розвиток економічної демократії передбачає:

- наявність органів соціального партнерства або економічного самоуправління;

- залучення профспілок до управління підприєчтвом;

- повноваження органів економічного самоуправління в різних сферах (зайнятість, соціальна політика тощо).

3. Права людини – сукупність основних прав особистості, які значною мірою визначають соціальну політику в країні.