Формування економічних регіонів

Закон — це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі і суспільстві. В свою чергу закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям.

Між законами і закономірностями немає чітко вираженої межі. Тому в науковій літературі одні і ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності. Пояснюється це досить просто. Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони поділяються на:

- загальні (притаманні великим групам явищ);

- часткові (специфічні).

Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. Відповідно до цієї закономірності відношення між економікою та територією такі, що найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта. Для визначення ефективності виробництва використовують формулу:

Е= ВЕ _ф, де (1.2.1)

Е — ефективність; Е _ф — ефект; В — витрат.

Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури економіки, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішні і міжрегіональні зв’язки.

Закономірність економічної цілісності регіону В.Поповкін визначає, як закон і вважає його синтезуючим. Сутність економічної цілісності регіону полягає у органічній єдності природної, матеріальної та соціальних сфер. Всі вони поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Тому на Землі немає тотожних регіонів. Кожний регіон відрізняється своїми особливостями (природними умовами, економічним розвитком).

Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов’язана із закономірністю територіального поділу праці: виділення регіонів через їхню спеціалізацію обов’язково вимагає налагодження тісних економічних зв’язків між ними. Так постає міжрегіональна економічна інтеграція. Внутрішньорегіональна інтеграція випливає із закономірності географічної цілісності регіону.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Якщо економічна інтеграція — це швидше процес, а не результат, то комплекс є наслідком цього процесу. Комплексністю називається взаємопов’язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх у регіональну економічну систему.

Серед основних рис комплексного розвитку продуктивних сил можна назвати наступні:

- відповідність районного господарства раціональній пропорційності господарства країни;

- повне, економічно і екологічно виправдане використання всіх ресурсів району;

- раціональна галузева та територіальна структура господарства, яка відповідаєприродним і економічним умовам;

- провідна роль кількох великих і найефективніших у масштабі країни галузей;

- тісний взаємозв’язок і збалансованість усіх ланок господарства.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва і населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий, ніж середній рівень життя регіону та ефективність виробництва. Це може бути зумовлено сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов’язана з процесами територіального поділу праці і регіональною інтеграцією. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної політики. Разом з тим між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковими природними, економічними, соціальними умовами, бо двох однакових регіонів, як уже зазначалося, не існує. Тому необхідно вирівнювати рівні в соціально-економічному розвитку регіонів. Найістотнішим показником рівня розвитку регіону чи країни є розмір національного доходу на душу населення. Не слід до уваги брати економічний потенціал, обсяг виробництва в державі. Так, Індія за економічним потенціалом переважає Швейцарію, але поступається за рівнем соціально-економічного розвитку.

Принципи — це економічно сформульовані суспільством керівні положення, що визначають об’єктивні потреби й умови соціального розвитку, які воно реалізує в процесі практичної діяльності для досягнення поставленої мети.

У науковій літературі існують і інші визначення цього поняття. Так, за Е.Алаєвим, принципи розміщення продуктивних сил — це головні напрямки розвитку економіки та життєдіяльності загалом у просторовому аспекті на конкретний (даний чи прогнозний) період. Кожний із принципів повинен відображати потреби розвитку суспільства, мати в своїй основі певну закономірність, торкатися великої проблеми просторового, регіонального розвитку, не суперечити загальним принципам національної соціально-економічної політики і служити інструментом рішення стратегічних завдань розвитку.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає із закономірності ефективного розміщення продуктивних сил. Раціональність означає вибір найкращих результатів. Принцип раціональності реалізується через комплекс заходів:

- відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергії, води (наприклад, виробництво алюмінію біля ГЕС, ТЕС);

- наближення масового виробництва молотранспортабельної продукції до місць її споживання (виробництво кондитерських виробів, молочних продуктів тощо);

- запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону до іншого.

Принцип оптимального розміщення виробництва, тобто вибір найкращого варіанту. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом раціонального розміщення. Однак тут є один нюанс: за рахунок раціонального розміщення можна забезпечити максимальну ефективність галузі. Одночасно надмірна концентрація однорідного виробництва завдасть економічних втрат, приведе до нераціонального використання робочої сили. Тобто у масштабі регіону таке розміщення не буде ефективним. Тому доводиться поступатися ефективністю на локальному рівні, щоб забезпечити її на рівні держави (національному).

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів – з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру економіки регіону, тобто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між допоміжними і обслуговуючими галузями. При дотриманні цього принципу задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип комплексного розміщення виробництва реалізується у:

- комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами;

- раціональному використанні трудових ресурсів;

- створенні єдиної інфраструктури;

- налагоджені ефективних економічних зв’язків між підприємствами регіону.

Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належить концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці. За цим принципом держава повинна розвивати такі галузі, для яких є найкращі умови і продукція яких користується попитом на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Принцип збереження екологічної рівноваги. Господарство може бути збалансованим за більшістю параметрів, але якщо виникає екологічна напруга, то воно не може називатися ефективним. Цей принцип передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону. При виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим, які не спричиняють екологічної напруги на території.

Принцип обмеженого централізму. Необхідність цього принципу довела реальна ситуація в Україні в 90-х роках, коли уряд практично „випустив” економіку з рук. Суть його полягає в органічному поєднанні інтересів країни і регіонів, підприємств населення. Держава за допомогою економічних важелів, систем пільг і оподаткування створює таку територіально-галузеву структуру, яка сприяла б інтересам загальнодержавним і регіональним, підвищуючи життєвий рівень населення.

У теорії розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним із центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення це насамперед, факторний аналіз. Однак в літературі однозначного трактування цього терміну немає. “Фактор” - слово латинського походження і означає той, хто робить, виробник. Термін “фактор” означає причину, рушій якогось процесу або явище. Але стосовно розміщення продуктивних сил це неповністю розкриває зміст поняття.

Фактори – це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.

Класифікація факторів:

- традиційна класифікація факторів;

- класифікація факторів за пріоритетністю значення їхньої дії.

Суть традиційної класифікації факторів полягає у тому, що всі фактори розглядаються в конкретному, установленому багатьма дослідниками, порядку: природно-, політико-, економіко- і соціально-географічне положення, природно-ресурсний потенціал, історичні фактори, демографічні фактори, економічні фактори, соціальні фактори, інфраструктурні фактори, екологічні фактори. Ця класифікація панувала тривалий час у багатьох країнах “соціалістичного табору”, практично до 90-х років. Як бачимо, було проігноровано фактор людських потреб, недооцінювався фактор науково-технічного прогресу.

Суть класифікації факторів за пріоритетністю значення їхньої дії полягає у тому, що насамперед розглядаються ті фактори, вплив яких у конкретній просторово-часовій системі координат є найбільшим. Але для того, щоб вияснити, вплив якого фактора є найбільшим, необхідно проаналізувати всі фактори. Спробуємо більш детально розглянути фактори розвитку і розміщення продуктивних сил.

Сировинний фактор. Сировинний фактор називають ще фактором матеріаломісткості, хоча сировина і матеріали не одне і теж. Але у практичному аналізі витрати на сировину і матеріали об’єднують. В такому випадку говорять про матеріаломісткість виробництва. Це великі витрати і у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.

Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини і готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує 1, то виробництво не матеріаломістке, якщо ж кратність становить 2 і більше, то матеріаломісткість вважається високою.

Виробництво із великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфічні технології можуть розташовуватись лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу джерел сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання 1 т соди потрібно 1, 7 т кухонної солі, яка в цьому випадку видобувається у вигляді розсолу, тобто її об’єм значно збільшується і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина теж нетранспортабельна. Для виплавлення 1 т міді необхідно переробити 300 т руди. Звичайно, що таке виробництво потрібно розміщувати в районах добування сировини.

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на 1 т готової продукції потрібно приблизно 2 т залізної руди, 1, 3 т коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу джерел сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку ХХ ст.. для виробництва 1 т чавуну використовувалось більше вугілля, ніж залізної руди. Тому металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас, Рурський басейн (ФРН). А сьогодні навпаки. Найбільший металургійний комбінат України – у Кривому Розі, у Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.

В світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора все більше зменшується.

Паливно – енергетичний фактор. Паливно – енергетичний фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного. Адже паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно – енергетичного фактора, називають енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі і паливомісткі. За ступенем енергомісткості можна виділити:

- високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукції);

- середньоенергомісткі (15-30%);

- неенергомісткі (менше 15%).

До енергомістких видів виробництва відносять виплавлення легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавлення міді, нікелю та сталі. Такі виробництва повинні розміщуватися поблизу великих джерел енергії – бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший алюмінієвий завод України розташований у Запоріжжі біля Дніпрогес, оскільки для виробництва 1 т алюмінію потрібно 17 тис. кВт/год. енергії.

До паливомістких відносяться виробництва, що поглинають багато тепла. До них належать виробництво глинозему, на 1 т якого витрачається 3 т умовного палива, віскозного шовку (15 т), випічка хліба (2 т), виплавлення нікелю (50 т).

Особливе місце серед паливомістких галузей займають ТЕС. Для ДРЕС потужністю 3 млн.кВт/год. необхідно приблизно 6, 5 млн.т умовного палива за рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широкі кола споживачів електроенергії, повинні розташовуватися біля джерел палива. Оскільки, передавати електроенергію на великі відстані не вигідно, ДРЕС “притягують” до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі ТЕС Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов’янська, Вуглегірська).

Водний фактор. Вплив водного фактору як і попередніх двох, базується на використанні природних ресурсів. Мова йде про прісну воду, що використовується у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, звичайно не вважається складовою частиною водного фактора.

У світі споживається багато прісної води, причому водоспоживання з кожним роком зростає. Основна маса води використовується у промисловості і сільському господарстві, але пропорції споживання у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні. Адже саме воно потребує найбільшу кількість прісної води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби в країні витрачається 84 м³ води у розрахунку на одну людину.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис.м³ води, бавовни – 5 тис.м³. У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини.

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. У Донбасі дефіцит води стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей хімії органічного синтезу. Така ж ситуація у Карагандинському районі (Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатньою кількістю води.

Фактор робочої сили. Дія фактору робочої сили пов’язана з демографічним потенціалом країни і залежить від чисельності трудових ресурсів, їх кваліфікації, статево-вікової структури. Слід зауважити, що з розвитком НТП, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.

Вплив цього фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. Це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини. Якщо ця сировина дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика і понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір зарплати залежить від багатьох факторів, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до зарплати). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці.

Точнішим, хоча і не завжди зручним для розрахунків, є метод натуральних показників, наприклад витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод використовується у сільському господарстві і дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.

Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на 1 виробника. Наприклад, на 1 людину з промислово-виробничого персоналу у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік, у виробництві соди це – 130 т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – 61 т, але у виробництві холодильного обладнання 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажу – 2 т, обчислювальної техніки – 0, 6 т. Чим менше продукції за вагою припадає на 1 людину, тим вища працемісткість. В основному для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні і вартісні показники.

До фактора “працемісткості” наближений фактор науковомісткості виробництва. До науковомістких відносяться усі виробництва які потребують:

- висококваліфікованих працівників;

- великих вкладень в науково-дослідну базу.

Це, перш за все, виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- і автомобілебудування. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, де є науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади.

Інколи науковомістке виробництво разом із науковою базою виносяться за межі міста, утворюючи міста-супутники (в Росії Новосибірське академмістечко Зеленоград, у США – Сан-Дієго, Санта-Анна біля Лос-Анжелеса). Сьогодні кожна фірма має науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпорації – цілі науково-дослідні центри.

Споживчий фактор. Дія споживчого фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

- коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через характерні для нього споживчі властивості (борошно, молочні продукти);

- коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно збільшити його вартість (залізобетон, цегла);

- коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад, у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (меблі, цукор-рафінад). До цієї групи зараховується виробництво фосфорних та азотних добрив, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їх перевезення коштує дорожче за сировину для їх виробництва.

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Так, зокрема, кожен хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії – до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока – 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні. Якщо молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то із молока виробляють сир і масло – більш транспортабельну продукцію.

Транспортний фактор. Транспортний фактор є одним із найважливіших, бо він посилює дію усіх інших факторів. Залежно від форми транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості і способу транспортування. Дешеві вантажі (пісок, щебінь, вугілля) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати можуть перевершити вартість продукції. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше. Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовна) частка транспортних витрат становить 0, 1-1, 5%.

Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу собівартість перевезення одиниці вантажу. Це водний і трубопровідний транспорт. У річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні, будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях у середині країни морським транспортом припадає 56%. Але морські і річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, крім того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільськогосподарської продукції перевозять здебільшого по залізниці, а компактні, малогабаритні – автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом.

Фактор науково – технічного прогресу. Зміни у технології та організації виробництва, якщо вони мають кардинальний характер можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території деяких регіонів може виникнути виробництво, яке раніше тут було не ефективним. Наприклад, до середини ХVIII ст. бавовняна промисловість Великобританії не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну сировину і дешеву робочу силу. Але після винаходу прядильних і ткацьких машин виробництво тканин у Великобританії настільки подешевіло, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя. Уся Англія вкрилася мережею текстильних підприємств. Імпорт машин з Англії дав змогу і в центральній Росії створити потужну бавовняну промисловість за відсутності сировинної бази.

До ХХ ст. підприємства чорної металургії орієнтувались на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з’явились великі металургійні райони Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія. Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів (Криворіжжя, Великі озера у США), а також до портових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно доставити імпортну сировину.

Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку у Росії розміщувались у районах вирощування картоплі (Ярославль, Єфремов, Вороніж). На той час каучук одержували із відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшої сировини – нафти. Тому нові підприємства почали розміщуватися або в районах нафтовидобутку (Тольятті) або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).

Сучасному етапу НТР притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення дії фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема, верстати і обладнання стають легші, а конструкція їх ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.

Розвиток України до світового рівня НТП вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району (збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість).

По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерв трудових ресурсів. Це позначиться на металургійній базі України. В результаті цього знизиться виробництво чорних металів, а зросте частка легованих сталей, електросталей, прокату із захисним покриттям.

НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових користуватиметься підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали: алюміній, мідь, свинець, цинк, які широко використовуються в електротехніці, хімічній, авіабудівній, автомобілебудівній промисловостях. З іншого боку, це рідкісні метали – цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали – вольфрам, молібден, ванадій. Виробництво рідкісних та легуючих металів тяжіє до споживача і до енергетичної бази. На підставі цього можна передбачити зростання виробництва цих металів в Україні, зокрема, за рахунок витіснення чорної металургії.

НТП у кожній своїй історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини ХІХ ст. це були сільське господарство і текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію і транспортне машинобудування. Тепер репрезентують НТП енергетика, науковомістке машинобудування, хімічна промисловість, електроніка.

Фактор ринкової кон’юнктури. Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття ринкової кон’юнктури. Фактори ринкової кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку – це конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами і потребою в них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному випадку з’являється необхідність скорочення виробництва. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка в свою чергу визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення.

Співвідношення попиту і пропозиції, яка лежить в основі кон’юнктури, впливає на структуру і розміщення народного господарства. Якщо коливання кон’юнктури короткотермінові вплив незначний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотних зрушень у розміщенні продуктивних сил не уникнути.

За приклад може правити кон’юнктура, що складалася на світовому ринку енергоносіїв у ХХ ст. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля – його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих країн сягала 75-80%. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація складалася ще в ХIХ ст.). на базі вугілля виникли всесвітньо відомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Йоркшир, Пенсільванія.

Проте поступово економічніші види палива – нафта і газ – почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох країн світу (Західно-Сибірський район, Техас, Каліфорнія), приваблюючи до себе капітали, матеріальні і трудові ресурси.

Тим часом у деяких країнах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентноспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти і у 10 разів газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилась на 26%.

У середині 70-х років, у зв’язку зі стрибком цін на нафту (результат узгодженої політики країн ОПЕК), кон’юнктура дещо змінилася. Конкурентоспроможність вугілля автоматично зросла, почали розконсервовувати деякі вугільні шахти. Згодом ситуація на ринку енергоносіїв вирівнялась, ціни стабілізувалися, попит на вугілля знову зменшився.

Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з НТП, чутлива до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовільняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають.

Фактор економіко-географічного положення (ЕГП). Розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. ЕГП об’єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об’єкт характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв’язків з іншими об’єктами. Залежно від економічної природи об’єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об’єктами, транспортне забезпечення, екологічна ситуація. ЕГП – категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об’єкта, то це відіб’ється на економічному потенціалі самого об’єкта.

Так, зокрема, переміщення європейських торгівельних шляхів у ХV-ХVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих до того часу Венеції, Генуї та Португалії, а потім – Нідерландів, Франції, Англії. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром Київської Русі. Це почалося по-перше, тому, що він розташований на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі політично пов’язаних між собою князівств.

Географічне розташування об’єкта або території може розглядатися на трьох рівнях: макро-, мезо-, мікро. Макроположення відбиває економічні відносини об’єкта з великими регіонами або державами. Україна має вигідне ЕГП бо межує з економічно розвинутими країнами, які можуть бути ринком збуту нашої продукції і постачальниками сировини, обладнання. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слаборозвинутими країнами. До таких відносяться країни внутрішніх регіонів Африки. Їх і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю ЕГП.

Мезоположення характеризує об’єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста у середині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (країна, що перебуває поза об’єктом). Найчастіше назва “гінтерланд” вживається щодо території, яка прилягає до торгових міст. Коли у 60-х роках ХIХ ст. була побудована залізниця Одеса – Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний “кут” України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

На мікрорівні можна розрахувати зони впливу міст, тобто визначити радіус території навколо міста, вплив котрої відчутний тією чи іншою мірою. Є досить проста формула, відома, як закон взаємодії центрів тяжіння (закон Рейлі):

А_am= , де (1.2.2)

А_am – сила тяжіння міста А до точки М.

Р_a – потенціал міста А, що виражається здебільшого чисельністю населення (або обсяг торгівлі).

R_am – відстань від А до М.

Проте у точці М може виявитися вплив не одного, а кількох центрів. Тоді формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду:

V_m = , де (1.2.3)

Цю формулу часто використовують при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді V_m позначає розміри контингенту потенційної клієнтури.

Мікроположення характеризує об’єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства.

Екологічний фактор. До середини ХХ ст. влив розташування виробництва на стан навколишнього середовища враховувався мало або й зовсім ігнорувався. Переважно екстенсивні методи ведення господарства протягом багатьох сторіч вимагали дедалі більшого залучення до господарського обігу нових земель, лісів, мінеральних і водних ресурсів. Спочатку цей процес посувався повільно, тому в більшості випадків порушення природного середовища не призводило до незворотних наслідків і динамічна рівновага відновлювалася.

Однак, в процесі розвитку світової економіки, збільшення кількості підприємств та їх потужності, залучення чимраз більших обсягів природних ресурсів до виробництва значення екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил посилюється.

Оскільки середовищем життєдіяльності людини стала фактично вся географічна оболонка, тому наслідки діяльності відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Серед головних чинників, що обумовлюють забруднення навколишнього середовища, можна назвати наступні:

- безпосереднє використання зростаючих обсягів природних ресурсів у виробництво (тільки за останні 30 років з земних надр було видобуто стільки сировини, скільки за всю історію людства);

- збільшення обсягів шкідливих викидів в атмосферу, води суші і Світового океану (у світі щороку викидають в атмосферу 200 млн. т окису вуглецю, 150 млн. т двоокису сірки, викиди деяких речовин, зокрема, фреонів, призвели до утворення озонових дірок);

- збільшення радіоактивного забруднення в результаті роботи АЕС, аварій на них;

- зростання кількості транспортних засобів, які забруднюють повітря особливо у великих містах;

- забруднення Світового океану, перш за все, нафтою і нафтопродуктами;

- ерозія та засолення ґрунтів (щороку 6 млн. га родючих земель перетворюються на пустелі);

- вирубування лісів на Землі, особливо тропічних та екваторіальних (щороку вирубується 11 млн. га лісу);

- спорудження штучних водосховищ, водойм, осушення боліт тощо.

До основних заходів, що сприятимуть вирішенню екологічних проблем відносять:

- зниження матеріаломісткості і електромісткості виробництва;

- здійснення структурної перебудови виробництва (зменшення частки галузей чорної металургії, важкого машинобудування, основної хімії і збільшення науковомісткого виробництва);

- впровадження технологій з повним циклом виробництва (утилізація відходів, використання оборотної води).