Змістовний модуль 4. Регіони у системі територіального поділу праці

Територіальний поділ праці, як основа формування економічних районів. Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Враховуючи той факт, що природні умови є об’єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП, Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:

- генеральний – між країнами і великими економічними районами (Далекосхідний район Росії – Японія – за експортом до останньої деревини і кам’яного вугілля; між Росією і Україною за експортом нафти і природного газу);

- внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами. В одному з них розташовується головне підприємство – в інших його філії;

- довкола економічного центру (економічний центр може давати навколишній території кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, переробляти сільськогосподарську сировину);

- постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані (вилов риби, переробка, консервування, копчення, соління; вирощування бавовни – виробництво пряжі, виготовлення тканин і пошиття одягу);

- фазовий – одна і та сама продукція надходить до центрів з різних місць протягом року (наприклад, фрукти);

- епізодичний – коли райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

У межах однієї країни виділяють:

- внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району);

- міжрайонний (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Територіальний поділ праці на внутрішньорайонному рівні виявляється у спеціалізації регіону і комплексності його економічного розвитку. Спеціалізація і комплексність надають регіонові внутрішньої цілісності.

Внутрішньорайонний ТПП визначає галузеву структуру району. Регіональний господарський комплекс складається з трьох груп галузей: спеціалізуючі, допоміжні, обслуговуючі.

До першої групи зараховуються такі галузі народного господарства, розміщення яких у цьому регіоні дає найбільший економічний ефект. Ефективність спеціалізації регіону визначається через зіставлення ефекту виробництва продукції даної галузі в регіоні та загалом у країні. Можна порівняти, наприклад, собівартість продукції, тоді ефективність спеціалізації виражається такою формулою:

; С_рег → min; Е_фс > 1, де (1.4.1)

С_сер – середня собівартість продукції у країні;

С_рег – собівартість продукції у регіоні

До допоміжних зараховуються галузі, які забезпечують нормальне функціонування спеціалізованих галузей. У відмінних ситуаціях вони можуть бути різні. Наприклад, у регіонах, що не спеціалізуються на металургії, окремі металургійні підприємства обслуговують великі машинобудівні центри. Таким, наприклад, підприємством в Одесі є завод “Центроліт”, який працює на вторинній сировині (металобрухті).

Обслуговуючі галузі задовольняють загальні потреби господарства і потреби населення регіону. Це галузі інфраструктури (транспорт, зв’язок, торгівля, будівництво), сфера послуг. Іноді до обслуговуючих зараховують допоміжні галузі, тоді регіональний комплекс має структуру з двох ланок.

Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації у масштабах країни, необхідно враховувати транспортний фактор, особливо, якщо територія велика. Тоді формула ефективності спеціалізації буде мати вигляд:

; С_рег+Т → min; Е_фс ≥ 1, де (1.4.2)

Т – середні транспортні витрати.

Обернене співвідношення у цій формулі дозволяє одержати індекс поточних витрат:

; І_с ≤ 1 (1.4.3)

Розрізняють такі основні типи міжнародного територіального поділу праці:

- загальний ТПП – це поділ праці у сфері виробництва(добувна, обробна промисловість, сільське господарство). Міжнародна спеціалізація окремих країн значною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародний ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індивідуальні, сировинні та аграрії;

- частковий ТПП – це спеціалізація на рівні галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Для цього типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту;

- одиничний ТПП – це спеціалізація окремих країн на виготовлення певних вузлів, деталей, агрегатів на технологічних стадіях промислового виробництва. Це вищий тип ТПП і характерний для високо розвинутих країн.

Територіальний поділ праці безпосередньо пов'язаний з територіальною організацією виробництва.

Територіальна організація виробництва та її основні ознаки. Територіальна організація виробництва – це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва і споживання продукції.

О. Шаблій визначив чотири основні ознаки геопросторової (територіальної) організації:

- взаєморозташування (взаєморозміщення) об'єктів у двовимірному просторі земної поверхні. Воно існує між двома пороговими масштабами: а) загальноземним (глобальним); б) " точковим", вираженим рівнем окремого підприємства (закладу) чи населеного пункту. Усі просторові відношення явищ і процесів між двома названими масштабами характеризує географічність. Важливою рисою геопросторовості є взамозв'язаність об'єктів розташування з природним середовищем земної поверхні;

- наявність просторових зв'язків між розташованими у межах земної поверхні об'єктами. Ця зв'язаність виражається: а) наявністю ліній зв'язку (транспортних та інших ліній комунікацій); б) переміщенням речовини, енергії та інформації (насамперед людей – носіїв усіх цих " субстанцій");

- існування територіальних утворень продуктивних сил (формувань, поєднань, систем, структур). Найчастіше ці територіальні утворення є конкретними об'єктами науки " розміщення продуктивних сил". Прикладами можуть бути економічний район, господарський вузол, територіальний агропромисловий комплекс, територіальна система розселення та ін.;

- функціонування територіальних утворень у часі, що полягає в регульованій (у тому числі саморегульованій) зміні їхніх станів унаслідок взаємодії з довкіллям (природним і суспільним) для досягнення завчасно передбачених цілей.

Отже, територіальна організація виробництва передбачає зв'язки виробництва з природним середовищем та економічні зв'язки. Економічні зв'язки – це широке коло взаємовідносин у виробничій сфері та сфері послуг, а також між самими сферами. а оскільки з розвитком суспільства економічні зв'язки все більше ускладнюються, то відповідно їх класифікація характеризується багатоплановістю. Так, у межах територіально виробничого комплексу можна виділити два типи економічних зв'язків:

- виробничі;

- невиробничі.

Для промислового комплексу характерні наступні групи зв'язків:

- зв'язкизумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, водопостачання);

- зв'язкиза кооперуванням, тобто за спільним виготовленням продукції;

- матеріально-технічні зв'язкистосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

- зв'язки за комбінуванням, тобто за послідовною обробкою сировини.

З регіонального погляду зв'язки поділяють на:

- внутрішньорайонні;

- міжрайонні;

- міжнародні.

ТПП визначає основні закономірності і форми територіальної організації виробництва. Форми територіальної організації виробництва – це стійкі територіально економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю, взаєморозміщенням структурних елементів, рівнем спеціалізації і комплексністю розвитку господарства.

Первісними елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення продуктивних сил на території. У промислових пунктах (містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у ряді випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення цих зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Спеціалізація економічних районів та її види. Спеціалізація – це одна з форм організації виробництва, за якої відбувається процес відокремлення підприємства чи іншого підрозділу, що випускає певну продукцію або її частину чи виконує певні технологічні операції.

Необхідно розрізняти територіальну і внутрігалузеву спеціалізацію. Територіальна спеціалізація вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей. Внутрігалузева спеціалізація пов’язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальності і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.

Загальний рівень спеціалізації визначають за формулою:

, де (1.4.4)

С – загальний рівень спеціалізації району;

Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі у вартісному вираженні;

Р_в – частина суспільного продукту району, що вивозиться за його межі.

Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації і коефіцієнта виробництва продукції в районі на душу населення.

Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва (К_л) на території району обчислюється за формулою:

, де (1.4.5)

П_п.р. – питома вага галузі району в промисловому або сільськогосподарському виробництві району;

П_п.к. – питома вага відповідної галузі району в країні.

Коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення (К_д) визначається:

, де (1.4.6)

П_гал.р. – питома вага галузі району у виробництві продукції відповідною галуззю в масштабі всієї країни;

П_нас.р. – питома вага населення району в загальній кількості населення країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує, перш за все, роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв’язків. Виробничу спеціалізацію районів можна виявити лише на основі аналізу складу і структури випуску продукції окремими галузями, оскільки їх роль у виробництві є визначальною у процесі формування напрямів розвитку господарства відповідних територій. Що стосується внутрірайонного товарообміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації районів. Таким чином, коефіцієнт міжрайонної товарності (К_{м.т .}) дає можливість оцінити потенціал району і точніше визначити його місце в товарообміні:

, де (1.4.7)

В_вив.р. - вартість продукції даної галузі району, що вивозиться за його межі;

В_вир.р. – загальна вартість продукції, що виробляється в районі.

Для галузей спеціалізації К_л та К_д > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про сутність спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого продукту.

Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Е_{у.р .}), яку визначають за формулою:

E_y.p. [(C₁+T₁) – (C₂+T₂)]*N₂, де (1.4.8)

С_1, С₂ – певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування;

Т_1, Т₂ – транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування;

N₂ – річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

Для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району А. Пробст (1965 р.) запропонував використовувати наступну формулу:

Е_ф=П₂+∑ Т₂ – (П₁+∑ Т₁), де (1.4.9)

П₂ і Т₂ – відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;

П₁ і Т₁ – собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району.

При цьому П₁+Т₁ < П₂, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.