Змістовний модуль 3. Економічне районування та територіальна організація господарства

Регіон – це територіальна одиниця із специфічними умовами формування, розвитку і використання соціально-економічного потенціалу на основі системоутворюючих факторів формування. А під регіональним розвитком автор розуміє процес ефективного використання соціально-економіч-ного потенціалу території з метою забезпечення збалансованості його територіальної і функціональної структури та налагодження, як внутрішньорегіональних, так і міжрегіональних зв’язків.

Необхідно відмітити, що регіональні дослідження включають все, що пов’язано з конкретною географічною і соціально-економічно організованою територією. Це дозволяє виділити два підходи до визначення поняття “регіон”.

По-перше, регіон можна розглядати з точки зору територіального розвитку економіки країни. Це дає підстави для виділення соціально-економічних районів. Тобто під регіоном часто розуміють частину країни з певним природно-ресурсним потенціалом, яка має такі ознаки, як спеціалізація, комплексність, керованість, які в свою чергу залежать від системи розселення, міграційних процесів, відтворення населення, шляхів сполучення з іншими регіонами.

Головне в даному підході – це дати чіткий опис (аналіз і синтез) природного і географічного, демографічного та економічного компонентів. На основі цього можна виділити проблемні території (депресивні, еколого-небезпечні регіони, регіони з високим рівнем розвитку) і в ході досліджень визначити стратегію їх економічного розвитку.

По-друге, регіон можна визначити з точки зору адміністративно-територіального поділу. На нашу думку, на сучасному етапі під регіоном доцільно розглядати адміністративну область. Адже сьогодні область є основною адміністративно-структурною ланкою реалізації регіональної політики держави, що покликана забезпечувати створення належних умов для життя певної територіальної спільності людей, ефективного використання місцевих ресурсів і розвитку взаємовигідних міжрегіональних відносин. Тому актуальне завдання полягає у визначенні і здійсненні розподілу компетенцій між загальнодержавним, обласним і місцевим рівнями управління. Причому потрібно звернути увагу на розширення повноважень двох останніх рівнів.

Крім того, при другому підході доцільно розглядати як розміщення і адміністративні кордони регіону, організацію і функціонування органів місцевого самоврядування, так і міжрегіональні і міждержавні зв’язки, вплив певних політичних факторів у конкретному регіоні і його тенденцію до самоуправління та самофінансування.

Ефективність регіонального розвитку залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. “Науково обгрунтована і політично виважена соціально-економічна регіоналізація країни, – як слушно зауважують М. Долішній і С.Злупко, – зняла б автоматично багато недорозумінь, суперечностей, протистоянь і т.д., тобто всі ті напруги, які вносять неспокій у суспільство і дезорганізовують соціально-економічний процес на державницьких магістралях”.

Це завдання надзвичайно важливе хоча б тому, що в практиці господарювання використовується система розподілу території України на адміністративні області, успадкована з часів колишнього Союзу і яка не відповідає вимогам сьогодення. Крім того, існуючий поділ території держави на 24 адміністративні області і близько 480 районів з виділенням окремого статусу великих міст (Київ, Севастополь) та Автономної Республіки Крим, сформований з позицій адміністративно - командної системи господарювання, передбачає жорстку ієрархічну вертикальну підпорядкованість. Кількість областей надмірно велика і це ускладнює управління ними з боку одного центру. Деякі з них не мають істотних відмінностей і створювалися як адміністративно-територіальні одиниці.

Ще одним принциповим питанням регіоналізації української економіки є проблема економічного районування. Науковцями розроблено низку принципів виділення економічних районів. До них належать:

- генеральність (охоплення всієї території країни);

- ієрархічність побудови системи районів;

- економічна обгрунтованість і спрямованість забезпечення кожного району достатнім ресурсним потенціалом);

- територіальна і національно-етнічна цілісність; наявність економічного ядра;

- погодженість з існуючим територіально-політичним та адміністративно-територіальним поділом країни.

Виходячи з методології та досвіду економічного районування, враховуючи сучасне розуміння регіону, можна запропонувати наступні принципи регіоналізації:

- зміцнення територіальної єдності й вдосконалення територіальної організації держави;

- історико-географічні особливості українських земель;

- національний та етнографічний склад населення;

- територіальна спеціалізація виробництва;

- можливості для комплексного економічного і соціального розвитку певних частин території держави;

- збереження єдності локальних систем розселення;

- відбір найбільших промислових і культурних центрів, які стануть центрами регіонів;

- розміри регіонів за кількістю населення від 6 до 12 млн. осіб кожний;

- відповідність меж регіонів сучасним межам областей.

Після розпаду СРСР проблема регіоналізації економіки у Східній та Центральній Європі набула особливої гостроти. Розрив економічних зв’язків між постсоціалістичними країнами посилив процеси дезінтеграції, а це негативно вплинуло і на загальносвітовий розвиток. Україна також опинилася перед необхідністю створення принципово нової регіональної стратегії і тактики, розробки нової моделі соціально-економічного районування.

Плідно в цій галузі працювали такі українські вчені, як К.Г.Воблий, М.М.Паламарчук, Ф.Д.Заставний, М.Д.Пістун, О.І.Шаблій, А.Т.Ващенко, І.А.Горленко, А.М. Корецький, М.І. Долішній, В.А. Поповкін та інші.

Значний інтерес викликає районування, запропоноване такими вченими, як М.Д. Пістун і Ф.Д. Заставний. Воно досить вдале і адекватне природному та соціально-економіч-ному середовищу України, має невеликі розбіжності щодо Волинського та Чорноморського економічних районів.

На думку В.А. Поповкіна, регіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на одного жителя; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал) він визначив вагу кожної області в економіці країни і виділив п’ять макроекономічних районів:

1 Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області).

2 Донбас та Нижнє Придніпров`я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області).

3 Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області)

4 Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим).

5 Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

В свою чергу О.Шаблій виділив на території України шість соціально-економічних районів:

1 Центральний (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська, Вінницька обдасті).

2 Західний (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області).

3 Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області).

4 Східний (Донецька, Луганська області).

5 Центрально-Східний (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

6 Південний (Одеська, Миколаївська, Херсонська області і Автономна Республіка Крим).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної політики, Кабінет Міністрів України у 1998р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України “Про концепцію державної регіональної економічної політики”, в якому пропонується виділяти вісім економічних районів:

1 Донецький (Донецька, Луганська області).

2 Приддніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

3 Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області).

4 Центральний (Київська, Черкаська області м. Київ).

5 Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області).

6 Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області).

7 Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь)

8 Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропоноване економічне районування в цілому відповідає науковим критеріям, але має і деякі недоліки (наприклад виділення Подільського району). Тому подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів.