Монолог атеїста

ІВАН ФРАНКО

ПРОТИ

ВАТІКАНУ

ЗБІРНИК

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО

ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

КИЇВ-1953

ЕХ NIHILO¹

Монолог атеїста

І

Нема, нема вже господа на небі!

Немає творця, ані самодержця,

Нема того, що всемогутнім словом

Усе з нічого вивів! Наче тінь

Велика, залягав він світ цілий,

Тьмив мозги людські сотні тисяч літ,

Стискав серця залізними кліщами

Тривоги, шарпав душі, кров хлептав

І теплу пару різаного тіла

Хапав в неситі Ніздрі! Мов опир,

На груді людськості чапів той привид

І висисав її найліпші соки,

А нині щез він! Сонце! Сонце! Світло!

Нема його! Свобода! Я червак,

Я, незапримітний атом в природі,

Я вбив його, розпанахав, розвіяв!

Я стрілами думок могучих, ясних

Наскрізь прошиб його і повалив

Додолу, мов Давид той Голіафа.

Мечем знання і досвіду людського

Я голову йому відсік. Моя побіда!

Я пхнув його у те ніщо безмірне,

З котрого повороту вже немає!

Ох, кілько труду, горя і терпіння

Се діло стоїло! Якраз сьогодні

Минає двадцять літ, як я, вернувши

¹ 3 нічого.

Із довгих подорожей по чужині,

Із довгих студій, з'їздивши Європу,

Пізнавши наймудріших, найвченіших

Людей, які жили лиш в тім часі,

Зібравши мудрість всіх віків минулих,

Що зложена в старих книжках, узявсь

За сеє діло. Двадцять літ над ним

Сидів я. Мов закоханий коханці,

йому я віддавав найкращі хвилі

Життя, всі пориви душі, моменти,

Коли з джерел таємних в нашім серці

Підноситься чуття могучий приплив,

А в мозгу дум широких і блискучих

Цілі рої снуються. Все те я

У розумовій кузні невтомимо

Варив і перековував, острив

І шліфував і кров'ю серця свого,

Слізьми гіркими гартував і тут,

В сю книгу, все складав, у сю велику

Зброївню духа людського.

Вона Мій скарб єдиний і моя заслуга,

Моя Америка, що я відкрив,

Завоював і закріпив навіки

Для всеї людськості. Яка дрібна,

Нужденна і кривава та нова

Земля іспанська супроти моєї!

Чим ті великі скарби Монтезуми

І золоті комори перуанські

Супроти тих перел неоціненних,

Супроти того світла і свободи,

Що зложені так щедро в моїй книзі!

Ті скарби зслизли, наче дим, лиш крои

Потоки полилися задля них

І горе безконечним ланцюгом

За ними тягнеться; мій скарб дає

Всім волю та нове життя. Сей світ,

Де досі ми жили мов гості, наче

Убогі сироти, що батько з дому

Прогнав в чужину — світ оцей віднині

Робиться наш, і ми його панами!

Не поза ним, а в ньому вічні ми.

Не поза ним, а в ньому треба нам

Устроювать собі життя і щастя.

Все інше — байки, дим, мана і сон,

Сон дітської уяви...

Як же бідні,

Нужденні ті казки жидівські, що нам

Накинено як догми, що відмалку

Кормлять нас ними, силою вбивають

їх в мозок наш і видають за верх

Премудрості, за відкриття самого —

Самого бога! Як же бідні, глупі, ^:

Дитинячі казки, зовсім під пару

Тим, що у нас старі баби говорять!

Світ ще не має шести тисяч літ,

Сотворений одного тижня! Люди

Були розумні зразу і святі,

Невинні і безсмертні! Земний рай

Був їх житлом. Змія звела їх. Бог

За несуразну, дітськую провину

Прогнав їх з раю і прокляв навіки

Їх і ввесь рід їх, помрачив їх розум

І серце попсував, а потім, потім

За штири тисячі років послав

Їм свого сина — і пощо? щоб той

З рук тих самих людей приняв страшну,

Ганебну смерть, і тим, що би повинно

Ще більший гнів, ще тяжчеє прокляття

На рід ввесь людський навести, тим він

Мав божий гнів переблагать за те,

Що яблуко Адам у раю з'їв!

Безглузда казка й не забавна навіть,

Бо з неї кров'ю пахне, безсердечним

Гнівом, заїлістю сліпою.

Бог, —

Говорять наші вчителі премудрі, —

І найсвятіший, наймудріший дух

І милосердний враз, і справедливий,

І добрий, і страшний, отець і кат.

Він любить всіх людей, немов дітей,

Він знає всяке серце, всяку думку,

Все зна, що єсть, було і буде.

Він Держить весь світ і всяку в нім пилинку,

І все, що діється, те діється лиш ним.

Без волі бога волос з голови

Не спаде чоловіку! Бідні, бідні,

Нещасні люди, недодумки вбогі!

Вас сотні літ безглуздими, пустими

Словами затуманювалиі Як

Ваш бог розумний, пощо ж сотворив

Дурних людей? Як добрий, пощо злу

Дав панувати в світі над добром

І пощо зле те сотворив? Як любить

Людей і всі їх помисли і вчинки

Наперед знає і в руках держить,

То пощо ж людям позволя грішити

І пощо за гріхи ті — незміримо

Дрібні, малозначучі і дитинні'—

Ображен гірше деспота лихого

І проклина дітей на вічні віки,

Вкида в огонь пекельний, в люту муку?

Огидні, несуразнії казки!

Фантазії якихось людожерців!

А нам говорять, що се й єсть найвища

Христова правда, одинока правда,

Котра спасти нас може!

Але годі!

Пора казкам у дітськії запічки!

Не бути їм вугольним каменем

Всесвітньої будови! Мов бджола та,

Дрібна та невтомима, по безмірних

Лугах минувшини і людських дум

Я двадцять літ літав і всяку ясну,

Свобідну думку краплю до краплини

Збирав. Де тільки людський смілий дух

Вривався на заказанее поле

Релігії, де тільки бунтувалось

Гарячеє чуття проти тиранства

Містерій, церемоній, догм, де тільки

Найвища та людськая здібність — сумнів

До брам святилищ термосилась, тайно

Основи їх підкопувала, — всюди

Я вслід їх біг, любовно їх леліяв,

Мов перли многоцінні їх збирав

В один вінок. Лукрецій і Джордано,

Сервет і Таціт, Соцін, Ціцерон

І Лукіан і многі-многі інші

Старі й новії вільнодумці, чесні

Борці свобідної, плідної мислі,

І їх великі спільники — учені,

Відкривачі, дослідники природи —

Колумб, Копернік, Кеплер, Тіхо Браге —

Ось спільники мої, мої майстри

І вчителі!

Та я не вдовольнився

Їх світлим товариством, їх словами,

Що покріпляють духа, мов уліті

Вода погожа. Мов шпіон воєнний,

Розвідав я безстрашно і старанно

Табор ворожий, прокопавсь терпливо

Крізь ту гору туману та безглуздя,

Що з'весь традиція церковна. В'ївся

В отих прославлених отців церковних:

Тертуліана, Йвана Златоуста,

Григоріїв аж трьох і Августіна,

Єроніма й Аквінського Фому.

Провчив собори їх і ритуали,

Слідив єретиків останки, з жалем

Поклонювався тіням Бардезана

Та Манеса, Пелагія та Цельза,

Своє завзяття гартував у крові

Вальдензів, Альбігойців та Морісків,

При стосах, на котрих горіли ясні

Зірниці думки вільної — Молей,

Джордано та Сервет і много інших.

Та й се ще все мене не вдовольнило,

І поза світ жидівсько-християнський

Я вилетів, провчив Коран турецький,

Хапав звістки про Будду, Зороастра,

Ваала і Мелькарта, Озіріса

Й Ізіду, про Конфуція і Тао

І про ті темні, дивоглядні віри

Людей півдиких, що гадюкам служать,

Ведмедів, риб та крокодилів чтять,

Що моляться до птахів, до каміння,

Дерев та рік, що бога свого б'ють,

Коли їм просьби не сповня. Усе те

Я прослідив, наскільки міг. Я пильно

Прислухувався повіркам людей

Освічених, що, мов недобитки

Замерклого поганства й дикості,

Осталися до наших ще часів.

І бачив я, як люди вірять в сни,

В приміти, в добрі й злії дні, у вплив.

Планет і зір, у чари і закляття.

І ось се все я звів у купу, стяг

Всі докази, якими споконвіку

Змагались люди доказать собі

Існування богів, одного бога, —

І всі ті докази на прах розбив.

У сімдесят сім тез зібрав я їх,

І кожна з них, на доказах оперта,

Кінчиться окликом гордим, побідним,

Мов голос труб воєнних: Non est Deus¹

Та недосить, що ту святу, найвищу

І всемогучую істоту я

Зіпхнув з престола, що й престол її

І небо все у безмір світовий

Розвіяв, — я на тім не зупинився.

Я й привід сам найвищої істоти,

Ту фікцію зловіщу та криваву,

Що звуть Єгова, Алла»х, Брама, Зевс,

Ра, Бааль, Фетіш, Бог — я розібрав

її по ниточці і показав,

Що не ся фікція, не жоден бог

Не сотворив з нічого чоловіка

На образ свій і на свою подобу,

Але противно, чоловік творив

Богів з нічого, все на образ свій

І на свою подобу, Чорний негр

Творив їх чорних; людоїдів бог

Був людоїдом, многоженців бог

Був многоженцем, бог злодіїв крав,

А бог філософів високі думи

І загадки видумував, робив

З людьми експерименти рахункові.

Non Deus hominem, sed homo Deum

Ex nihilo cré avit² — в сих словах

Лежить здобуток ввесь моєї праці,

Науки й думки. В них Америка

Моя, і з ними перейде в потомність

Ім'я моє. За них колись потомки