Не бог чоловіка, а чоловік бога з нічого створив.

Благословить будуть мене, поставлять

В ряді побідників великих, що

Помалу, крок за кроком, увільняли

Людей від споконвічних пут, від тьми

І варварства. О, щоб хоч в віщім сні

Я міг зирнуть на ті часи, коли

Се вилеліяне дитя моє,

Сей скарб душі моєї буде міг

Свобідно, ярко в сонячному світлі

Пишатися! Коли у школах діти,

На торжищах дорослі мужі явно,

Свобідно зможуть повторять те слово!

Ох, та далекий ще, мабуть, той час!

І не Мойсей я, щоб з вершка гори

Зирнути міг в обіцяную землю,

В котру веду людей, а сам ніколи

Ввійти не можу. Скорбна доля наша,

Людей, що прокладають новий шлях

Будущини, відвічні скали ломлять,

Обалюють відвічнії запори.

Вони звичайно, як Самсон трй, гинуть

В момент побіди і не бачуть навіть

Побіди тої. Христофор Колумб

Вертав в кайданах із Нового Світа,

Котрий відкрив. Та він ще щасливіший

Сто раз від мене. Він відкрив таке,

Що міг усім невірним показати,

Чого ніяка злоба ні ненависть

Сховати не могла, А я? Моє

Відкриття — пустота, ніщо в тім місці,

Де досі всього бачили основу,

Моє відкриття — воля і простір,

Котрий заповнювати треба трудом

І дослідом століть. Моє відкриття —

Не є мета, лиш шлях, котрого краю

Не видно; не спокій для втомлених,

Але товчок могучий для міцних,

Для руху й поступу; не певність та

Лінива, що хапається одного

Й лежить на тім, неначе пес на сіні, —

А сумнів, критика і дослід правди

І думка та, що всеї правди нам,

Дрібним атомам, не вловить ніколи.

* * *

Нема, нема вже владаря грізного,

нема помічника в тяжкій потребі,

нема того, що світ створив з нічого —

бога на небі!

Погас вже незгорющий корч терновий,

зламався жезл, що бездну морську махом

ділив, і всепотужний трон Єгови

розпався прахом.

Розвіялась небес його пишнота,

і зорі вже не перли в його шаті,

і сонце вже не лампа щирозлота

в його палаті.

Земля вже тож не ніг його підніжжє,

і громи не його грізні післанці,

не він щодня ллє дивне, вічно свіже

сяєво вранці.

І чоловік вже не ліп'янка з глини,

котру його лиш дух держав при жизни,

затрута зроду краплею трутизни

з батька провини.

Не знав він щастя в раю первозданнім,

не кушав плоду л дерева живого,

ані згрішив заказаним пізнанням

доброго й злого.

І не зступав його спасать від смерти

месія, божий син у людськім тілі.

Не бог вмирав, на древі розпростертий

за речі смілі.

Все те лиш сон був, помилка кривава,

твір недоумства твого, чоловіче!

Прокинься! Вже зоря встає яскрава, -

вже ніч утіче!

Прокинься! Час на власні ноги стати

і бачити себе самим собою,

час свою велич і слабість пізнати

ясно, в спокою.

Пізнай, що досі сам творив ти бога, -

і за свій твір лив кров, приймав тортури,

і пеклом був твій земний біль — тривога,

стоси і мури.

Пізнай, що й рай лиш в сій можливий

жизни.

Що, сли го¹ тут не насадиш, в могилі

ждать дармо, — для життя-бо серед гнилі

нема отчизни.

Пізнай, що ніт тобі над тебе власти!

Пізнай, що в тобі лиш твоя надія!

Знай, що лиш сам себе ти можеш спасти,

ти—твій месія.

Глянь, зеленіє чудно жизні древо,

для всіх уже знання достигли плоди.—

Встань, людськості, природи королево!

День, день надходить!

Із раю, насадженого тобою,

не прожене тебе ніхто з неславов:

ні ангел із шаблюков огняною,

ні бог, ні д'явол!

¹ Що сли го — якщо його.

РОNTІFЕХ МАХIМUS¹

(Із Дранмора)²

I

Коли над нами, над небесним зводом

Панує творець, пан світам і всім народам,

Що нас обгородив-тайн вічних огородом,

То він, Єгова, наш суддя.

Не ти, мізерний черв землі уломний!

Що блиск твоєї папської корони?

Позлітки блиск, А пишність? Баль

нескромний.

А божа власть твоя? Луда.

II

Побачив я тебе, твій волос срібнобілий³,

І думав: «Ні, немає глузду там,

Дім божевільних весь той Ватікан!»

І відвернувся я сумний, оторопілий.

Та в чистім полі, під небесним зводом,

Під блиском зір предвічних мілійонів

Я крикнув оддалік від пап, церков і

дзвонів:

«Ти Рим, ти бог наш, всежива природо!»

¹Великий жрець — назва папи.

² Дранмор — псевдонім швейцарського поета Юліана Шмідта.

³ Розуміється, ані папи Льва XIII, під якого пануванням це було

писайо, ані жодного іншого папи я, хоч був у Римі 1904 р., не бачив на

очі, але подобизни всіх видав часто, а з писань Льва XIII, що маа

неабиякий поетичний талант, я переклав один латинський, гумо­-

ристичний вірш («Ода до велосипеду») на нашу мову. (Ів. Франко).

* * *

Рече безуменъ въ серцЕ своемъ,

яко нЕстъ Богъ.

Говорить дурень в серці своїм:

«Єсть бог і єсть він богом моїм!

Його я в серці своїм чую,

В ньому я днюю, з ним ночую,

Він береже мене, мов мати:

Що я роблю, він мусить знати;

Що я роблю і що говорю;

Він в моїх радощах і в горю,

Він в моїх думах, в моїх мріях

І в моїх жалощах, надіях.

«На нього я поклав надію,

І все, що дію, з ним я дію;

Що мовлю, в ньому коріниться,

Всіх моїх мислей він криниця;

І кожний відрух серця мого

Почався в нім і йде до нього.

Мене він любить, як дитину,

Пильнує, тішить без упину,

І всі діла мої нотує,

І шлях мій до мети простує.

«Він світ создав, і сонце, й зорі,

Завісив землю у просторі,

Накрив її небес покровом —

Одним лише всевладним словом:

Своїм «Да будет» всемогучим,

Немов дощу потоком рвучим,

Він скрізь на морі і на суші

Создав у зародочках душі,

Життя розсіяв незліченне —

А все для себе і для мене.

«О, він ступнево йшов, вправлявся,

Шість день до цілі наближався,

Поки создав найвищу пробу —

Мене — він на свою подобу.

Він дав мені весь світ у владу;

З його любві я не відпаду,

А навіть як згрішу, раб грішний,

То він карать мене не спішний:

Хоч як грізнеє пересердя,

Ще більше в нього милосердя.

«Щоб згладилась моя провина,

Він дав за мене свого сина;

І щоб мої могутні крила

Не зупиняла, не гнітила

Важка матерії інертність,

Він дав душі моїй безсмертність,

Дав запоруку безпохибну,

Що як умру, то не загину,

Що смерть моя — не скін фатальний,

А вхід до раю тріумфальний.

«Єсть бог, я чую се, я знаю,

його у власнім серці маю,

його у твориві я бачу,

В своїй його знаходжу вдачу:

Він в моїй совісті говорить

І мною нищить, мною творить,

Що я скажу, він «ні» не скаже,

І що я зв'яжу, й він те зв'яже.

«Я часть його; де часть, там цілість.

Я твір його, і творця вмілість

Його творіння виявляє;

Його дух з мене промовляє,

Його мисль в моїм слові чути;

Я єсмь, тому й він мусить бути.

Я в нім жию і з ним я вічний,

Як син, як складник органічний,

Як тон із гармонійним строєм»...

Говорить дурень в серці своїм.

ПАПІ ПІЮ IX

(Із Дранмора)

Минуща людськість, з трудом-горем з глини

Зросла, мов гриб той, і нехибно згине

У бездні сірій; віра в рай і в бога

Від земних мук не вйбавить нікого,

Убога людськість: всі живем щоднини

Рахунком тим, що смерть у дар нам кине,

Що в'яже пана і слугу низького?

Лиш гріх, сліпота, тьма і більш нічого.

Лиш тіла шал і мислі сила темна

Рабів, о папо, й кесарів братає

В багні, котре й тебе вкруг обгортає,

Де я, дрібна і грішна мушка земна,

Брехнею бриджусь, хоч збрехав це сильний,

Тобою бриджусь, папо необмильний!

РУБАЧ

(Із переказів народних)

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято.

І в темну пущу раз я заблукав:

не стало стежки, дебрі вкруг і ломи,

недуже серце страх мені стискав.

А з заходу вже гуркотіли громи,

вже блискало... І серця свого я

спитав: «О серце, де, куди йдемо ми?»

Мов темна темрява, вся жизнь моя

мені вказалась; ні одної хвилі

не бачив я, щоб до ладу була,

І скрикнув я в тривозі і безсиллі:

«О, хто на тихі води проведе

мене з оце! збуреної хвилі?»

Втім гляну, поміж ломами іде —

спокійно, певно, в простій кафтанині —

робітник. «Відки, брате, йдеш і де? —

аж скрикнув я.— От щастя маю нині,

що доля наднесла тебе мені,

щоб ти із цеї вивів м'я пустині!»

«Ходім!» — сказав він. Певні і міцні

були його всі поступи. На нього

глядючи, йшов я німо, мов у сні.

В руках сокиру він держав. Де много

стриміло лому, хабузу плелось,

що, бачилось, повік тут ні для кого

нема проходу і мені б прийшлось

вертати в темень, — сильною рукою

рубнув він — і прохід свобідний ось!

Де яр холодний, під стрімков скалою

вода шуміла, спинюючи хід, —

він знов рубнув, з оздобою цілою

валилось древо кладков через брід.

На все те я глядів і дивувався,

но йшов,. Ось ліс вже перед нами зрід,

простір світліший з-поза тьми вказався,

І на широке поле ми ввійшли:

хоч як далеко погляд розбігався,

та все по рівній він котивсь землі,

ні перепони не стрічав, ні краю,

ані шляхів, шо в села б нас вели.

Но ось, коли пильніш я позираю,

аж серед поля тут і там стоять,

мов чорні птиці — що таке, не знаю.

Недвижно, в довгий, безконечний ряд

вони по шнуру тягнуться; чим далі

слідять їх очі, тим їх більше зрять.

До чорних тих точок ми прямували;

но, наблизившись, я з ляком пізнав:

не птиці — шибениці се стояли.

На кожній вітер трупа ще гойдав, —

і серце в мні застигло із тривоги,

но провідник спокійно мні сказав:

«Се шлях наш! Сеї не лякайсь дороги!

Найліпші, найсвятіші йшли по ній!

Святее місце топчуть наші ноги

От тут приладь! От тут молитву дій!»

І ми оба навколішки припали,

молилися при шибениці тій.

А як ми, помолившись, знов устали,

мій провідник сокиру в руки взяв

і замахнувсь — і разом затріщали

всі шибениці, степ весь застогнав,

і грім на небі грізно обізвався,

і щезли трупи, чистий степ остав.

Наперед знов мій провідник подався,

а я за ним; ішли ми довгий час,

аж ось далеко на степу вказався

мов чорний хрущ. Чим ближче, він чимраз

і ріс, і ріс, аж як вже туй ми стали,

побачили: се церква проти нас.

Свічки ряснії в церкві тій палали,

куривсь кадила запахущий дим,

плачливі співи серце розбивали.

На вівтарі, мабуть, богам товстим

у жертву, людських серць живих, пробитих

курилось много; путом золотим

окований, на колючках укритих

лежав там Розум — молячись, попи

вже зачали на нього ніж острити.

І спів гримів: «Блаженні всі стовпи,

всі, що не бачили, а мають віру,

що люблять бога нашого стопи,

а брата ріжуть богу на офіру!

Наш бог — се замордована Любов,

убитий Розум! Тож і в жертву щиру

для нього ми мордуємо Любов і

ріжем Розум! О прийми, наш боже,

той дар, що ми кладемо пред тобов!»

І рік мені мій провідник: «Се ложе

сну вічного, се злоби клятий спів,

се тьма, що світлом статися не може!»

І, взявши камінь, що тут бовванів,

він кинув на церковне середстіння

й мені то само учинить велів.

Загримало о стіни те каміння;

він топором підвалину затяв, —

і з грохотом звалилося склепіння,

земля стряслась, пил небо закривав, —

І третій раз страшливо загриміло.

Тремтячи, я провідника спитав:

«Хто ти і що се ти зробив за діло?»

І рік він: «Я рубач, ти ж бачиш, сам!

Прочшцую путь волі й правді сміло.

Чи хочеш? Я тобі топір сей дам.

Що я робив, те й ти роби по миру!

Туди твій шлях і ціль твоя онтам!

Підеш?» — «Піду!» — Він дав мені сокиру.