Особиста бібліотека Івана Франка

“Я більше бачу щодень книжок, аніж людей, – зізнався якось І. Франко, вбачаючи в цьому ледь чи не пастку для своєї творчості. – А це погано. Поганий вплив має на письменників література, коли вони, пишучи, звертаються думками до прочитаних книжок, замість того, щоб бачити живих людей свого часу”. Одначе це постійне перебування Франка у світі книжок зумовило (і це, далебі, зовсім не погано) одну з найприкметніших рис його художнього мислення – інтертекстуальність, сформувало вченого-дослідника з колосальною ерудицією, великого книголюба та книгознавця.
Про любов до книжки як про одну з найбільших пристрастей у житті Франка свідчило багато його сучасників. “Без книжки під пахвою рідко коли можна було його стрінути на вулиці. А що прочитав, те й затямив на ціле життя”, – писав А. Дольницький, приятель Франка зі студентських років. “У житті не зустрічав я чоловіка, щоб так багато читав, як Франко”, – згадував Б. Кобринський, чиї стежки перехрещувалися з Франковими уже на схилі поетового віку. За його словами, Франко і тоді “кожну вільну хвилинку, кожну їду чи там їзду залізницею проводив з книжкою в руках”.
В оточенні книжок Франко жив зав­жди. До першої його лектури належали книжки, які полишив після себе в Нагуєвичах священик Осип Левицький: “Вінок русинам на обжинки” (Відень, 1846–1847), історія біблійна і збірник “Пісень благоговійних” (Перемишль, 1837). Згодом Франко став найпильнішим читачем Дрогобицької гімназійної бібліотеки, за короткий час прочитав усе найцікавіше в ній, усе, що визичив у товаришів і учителів, передусім І. Верхратського, який особливо заохочував його до “читання книжок руських і до наук природничих” і від якого дістав у другому класі гімназії “Русалку Дністровую” і “Кобзар” Т. Шевченка (останнього вивчив майже всього напам’ять). Як бібліотекар студентського “Академического кружка” у Львові впродовж року прочитав майже всю бібліотеку гуртка – кілька тисяч томів, багато годин проводив за працею у львівських публічних бібліотеках – Оссолінеуму, Університету (де в останні роки життя мав окрему кімнату для праці), НТШ, Народного дому, Ставропігійського інституту, Національного музею. Працював у сховищах інших міст – Відня, Києва, Чернівців, Перемишля, Одеси, книгозбірнях і архівах багатьох монастирів – Крехівського, Унівського, Плісненського, Свято­онуф­рі­ївського… Послуговувався також літературою з приватних зібрань М. Драгоманова, М. Павлика, К. Бандрівського, Й. Олеськіва, В. Гнатюка, Г. Величка, В. Коцовського, А. Кримського та багатьох інших. І постійно дбав про комплектування власної книгозбірні, яка наприкінці життя письменника налічувала майже 12 тисяч книг і була однією з найбагатших у Львові.
У бібліотеці Франка – література багатьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, англійською, арабською, білоруською, болгарською, грецькою, івритом, іспанською, італійською, латиною, румунською, сербською, словацькою, словенською, угорською, французькою, хорватською, церковнослов’янською, чеською тощо. Хронологічно зібрання охоплює чотири століття –від початку ХVІ до початку ХХ ст.
Франкова книгозбірня переконливо свідчить про глибину й розмаїття зацікавлень власника, є відображенням його непогамовного, кипучого темпераменту, прагнення бути “освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя”. Найповніше у цій бібліотеці, за підрахунками Т. Франка, представлено літературознавство (приблизно 1300 томів), книжки з історії – близько 1200, фольклору та етнографії – понад 700, багато видань із соціології та політичної філософії, а також література з природознавства, медицини, лінгвістики, мистецтвознавства, техніки, військової справи, педагогіки, криміналістики, економіки, статистики, багатотомні енциклопедичні видання.
Збиранням книжок Франко захопився ще в гімназії. На час закінчення гімназії в особистій бібліотеці Франка було приблизно 500 томів творів українських і зарубіжних письменників (більшість книжок зберігалася в його дрогобицькому помешканні, решту він відвіз до Нагуєвичів). Гроші на купівлю книжок Франко аж до восьмого класу гімназії діставав, зай­ма­ю­чись репетиторством (у восьмому класі він, один із найобдарованіших учнів гімназії, отримав стипендію з фонду Гловінських). Крім того, Франкові товариші віддячували йому книжками за те, що він виконував їхні письмові завдання з літератури. Не раз Франко випрошував також у дарунок всіляке “старе папір’я” “по селах, по попівствах”. Згодом важливим джерелом поповнення Франкової бібліотеки стали букіністичні книгарні, куди він принаймні раз на тиждень заходив поглянути, чи “немає чогось нового”. Приїжджаючи до нового міста, письменник так само не оминав нагоди відвідати книгарні, поповнити своє зібрання новими книжками, особливо стародруками. Франко також уважно стежив за літературою з потрібних йому галузей знання, що видавалася за кордоном. Листуючись із багатьма ученими різних національностей, він часто просив сповістити його про літературні новинки, надіслати каталоги антикварних крамниць.
Історію надходжень книжок до особистої бібліотеки письменника промовисто віддзеркалюють документи його особистого архіву, а також збережені печатки та наклейки на багатьох книжках. Так, в архіві Франка в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України зберігаються листи й рахунки численних книгарень Базеля, Берліна, Варшави, Відня, Вюртенберга, Дрездена, Карлсруе, Ляйпцига, Львова, Парижа, Праги, Санкт-Петербурга, Штутгарта та інших міст. Серед попередніх власників Франкових книжок, чиї печатки й екслібриси збереглися, – О. Андрієвський, Г. Величко, М. Драгоманов, І. Левицький, Д. Лукіянович, М. Павлик, І. Белей, В. Лукич, О. Марков, редакції часописів “Громадський друг”, “Світ”, “Зоря”, “Kurier Lwowski”, товариств “Дружній лихвар”, “Побратим”, “Січ”. І. Франкові дарують свої книжки з присвятами А. Кримський, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Коцовський, П. Житецький, Н. Кобринська, О. Олесь, М. Драгоманов, І. Огієнко, В. Антонович, Н. Кобринська, В. Кміцікевич, О. Колесса, К. Трильовський, І. Левицький (Нечуй), І. Карпенко-Карий, К. Арабажин, М. Славинський та багато інших.
Попри матеріальні нестатки (Франкові незмінні супутники), життя не раз на безвідді та безхліб’ї, його бібліотека невпинно зростала. Збагачення бібліотеки письменника нерозривно пов’язане зі сторінками його біографії, невіддільне від процесу творчої праці.
У юнацькі роки Франко зачитувався пригодницькими романами, фантастикою, легендами про опришків (у його особистій бібліотеці в той час з’являються романи Гофмана, історичні романи Шпіндлера). Відтак дослідники відзначатимуть вплив цієї літератури на його ранні письменницькі спроби: романтичні балади і драми, першу повість “Петрії і Довбущуки”.
У гімназії та в університеті Франко вивчав класичні мови, історію стародавнього світу, збирав книжки з античної філології. Це захоплення відбилося у творчості письменника – оригінальній та перекладній. В особистій бібліотеці Франка майже 300 книжок грецькою та латинською мовами: твори Езопа, Аристофана, Софокла, Еврипіда, Ювеналія, Лівія, Овідія, Плутарха. Є серед них і раритети – приміром, “Аттичні ночі” Авла Гелія (Амстердам, 1651), “Про діяння Александра, царя Македонського” Курці Руфа (1670) та ін.
Франкова книгозбірня яскраво віддзеркалює його глибинне зацікавлення Біблією, початок якого сягає гімназійних літ поета, а також постійний інтерес до розвою богословської науки в Європі. Релігієзнавчу лектуру в книгозбірні репрезентують праці Й. Вельгаузена, М. Верна, А. Гільгенфельда, А. Еренберга, Е. Рейса, Б. Шмідта, Д. Штрауса, фахова періодика, різномовні й різночасові видання Святого Письма, зокрема такі рідкісні, як “Zywot Pana i Boga naszego J. Chrystusa” (Krakow, 1538) і “Novum testamentum graecum” (Ляйпциг, 1657).
На 1880-ті роки припадає початок зацікавлення Франка апокрифами й формування відповідного розділу його книгозбірні. Тут – не тільки тогочасна наукова література, але й чимало справжніх раритетів, зосібна “прекрасна і славна в своїм часі” збірка апокрифів Йогана Фабріціуса “Codex pseudepigraphus Veteris Testamenti” (Гамбург, 1732) і “Codex apocriphus Novi Testamenti” (Гамбург, 1703–1719).
Надзвичайно багато представлена у Франка україніка, улюблене поле дослідів ученого. Серед огрому книжок цієї групи – праці українських, російських, західноєвропейських учених, які стосуються України, її минулого, зокрема, “Описание Украины” Боплана (Спб., 1832), “Geschichte Ukraine und der Kosaken” Енгеля (Галле, 1876), книжки М. Маркевича, Я. Головацького, М. Костомарова, М. Драгоманова, “Гуцульщина” В. Щухевича, “Руська історична бібліотека”, “Українсько-руський архів” тощо. Гідне місце на полицях Франкової книгозбірні посідає також українська художня література. Широко репрезентована й українська періодика.
Як рецензент І. Франко перечитував дуже багато творів різних письменників. Лише невелика кількість тих видань опинилася на полицях його бібліотеки – зазвичай критик полишав їх там, де працював. Уважно стежачи за книжковими новинками, які з’являлися в різних країнах, Франко подекуди забував або й не мав змоги покласти на полицю власні видання. Купуючи книжки, Франко теж не завжди залишав їх у себе – дарував різним бібліотекам і читальням, а також знайомим. Багато книжок передав він читальням у Нагуєвичах і Ясениці-Сільній, “не раз цілі міхи книжок висилав” У. Кравченко і К. Попович. Дотепер у Відділі рідкісної книги ЛННБ України ім. Василя Стефаника зберігається декілька книжок із автографами Франка, дар письменника бібліотеці “Академического кружка”. Особливо “збагатилася знач­ні­ши­ми дарами” І. Франка бібліотека НТШ. 1900 р. письменник подарував їй 34 книжки, 1902 р. – 40 книжок, 1903 р. – 492, 1904 р. – 46, 1905 р. – 24, 1906 р. – 265, 1908 р. – 37, 1909 р. – 10, 1910 р. – 42, 1911 р. – 21 книжку.
Сучасники І. Франка, описуючи його львівські оселі, зазвичай звертали особливу увагу на бібліотеку, яка, за словами багатьох, була “красою і гордістю” скромних домівок письменника. Цікаво, що, попри свою значну завантаженість, Франко викроював час і для впорядкування бібліотеки – постійно дбав про її найкраще збереження, оправляв книжки, займався інвентаризацією.
В архіві Франка зберігаються три інвентарні книги його особистої бібліотеки, які заповнював він сам. Заведено їх у різні роки. У найстарішій з цих інвентарних книг немає жодних вказівок на те, коли її почато й закінчено. Т. Франко припускав, що її укладено наприкінці 1870-х рр., бо згадані у ній видання не сягають далі 1880 р. Дві інші інвентарні книги укладено в 1880–1908 рр. і пов’язано між собою. Нумерація видань в обох каталогах збігається. З 1908 р., страждаючи на ревматоїдний артрит, Франко самостійно писати вже не міг – каталогізувати книжки продовжували сини Андрій і Тарас, особисті секретарі, а також знайомі (Ася Шехович та ін.). Закінчено каталог № 6035. Під цим номером записано французьку енциклопедію (21 том – до літери L). На останній сторінці інвентарю є помітка завідувачки Відділу рукописів Львівської філії АН УРСР (колишньої бібліотеки НТШ) Марії Деркач: “23.VІІІ.1944, томів 7.920, стародруків – 410”. Невідповідність у підрахунках пояснюється тим, що Франко часто оправляв в одному томі по кілька (а то й кільканадцять) книжок. Усього, як уже згадувалося, у бібліотеці майже 12 тисяч книжок.
До своїх книжок Франко ставився дуже дбайливо, не надто любив робити якісь підкреслення чи записи. Франкові помітки на книжках мають різний характер. Приміром, наприкінці конволютів Франко для зручності занотовував їхній склад, у деяких томах енциклопедії – “список важніших статей”. У книжкових каталогах, описах бібліотечних зібрань позначав матеріали, які його особливо зацікавили.
Особливу частину фонду Франкової бібліотеки становлять видання, де виявлено автографи творів письменника. Такі автографи є, зокрема, на сторінках “Стихотворений Н. Некрасова” (Спб., 1869), “Исторических монографий и исследований” Костомарова (т.12, СПб., 1872), “Отечественных записок” (1877, т. ІV), “Вестника Европы” (т. V, кн. 10), на палітурках Мойсеєвого П’ятикнижжя (“Hebrew Pentateuch”) (Wien, 1882).
Франко прекрасно розумів цінність власної книгозбірні. Свій рукописний архів і бібліотеку, у яких він бачив “від многих десятиліть не приватну власність, а частину нашого національного скарбу”, який по його смерті “вповні повинен прийти на користь духовним інтересам української нації”, заповів на “невідкличну власність” Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Бажання продати свою бібліотеку НТШ через надто скрутні матеріальні обставини Франко висловив ще 1906 р. 17 червня 1908 р. на одному із засідань виділ НТШ ухвалив “в принципі закупити б-ку д-ра І.Франка, коли він згодиться”. Коли ж В. Гнатюк нагадав письменникові його колишній намір, той від нього відмовився. 1911 р. Франковою бібліотекою зацікавився Національний музей у Львові. У листі Музею від 11 липня 1911 р. до К. Банд­рів­сько­го читаємо: “У відповідь на усне предложення Вп. п. М. Павлика до ексцеленції Митрополитови Андрею гр. Шептицькому – набути на власність Національного музею у Львові бібліотеку і архів Вп. п. д-ра Івана Франка, маю честь донести, що Управа Національного музею за ексцеленцією митрополитом повитала дуже радо сю гадку набути сеї бібліотеки на власність Національного Музею, про що вже майже говорив зовсім приватно підписаний з п. М. Павликом”. У листі висловлено також прохання подати музейній управі “спис сеї бібліотеки”. Переговори ці, проте, успіхом не увінчалися.
25 липня 1917 р., після смерті Франка, його бібліотеку та архів передано НТШ. В інформації про нові надходження до Бібліотеки НТШ зазначено: “Та найцінніший дар – се, безперечно, бібліотека дійсного члена, д-ра Ів. Франка, яку він записав тестаментарно Товариству та яку знавці оцінили на 15000 корон. Є в ній також рукописи, що тепер збагатять значно сей бібліотечний відділ”. 1929 р. при Бібліотеці НТШ було створено “спеціяльний кутик Ів. Франка, де поміщено бібліотеку, архів та інші пам’ятки (меблі й ін.) по покійному Письменнику”.
Першим Франкову бібліотеку після її передачі НТШ упорядковував куратор відділу “Ukrainica” В. Дорошенко, згодом М. Тершаковець. Дуже багато для впорядкування і збереження бібліотеки й архіву Франка зробила М. Деркач. 1940 р., коли приміщення, де зберігалися бібліотека й архів, залило водою, вона впродовж року все пересушувала, а потім упорядковувала знову. Під час війни М. Деркач перешкодила намірам окупаційної влади вивезти до Німеччини найцінніші рукописні та книжкові збірки НТШ, зокрема Франкову спадщину.
1950 р. архів і бібліотеку І. Франка за розпорядженням ЦК КП(б)У передано Відділові рукописів Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР і перевезено до Києва. У 1972–1980 рр. вони перебували на тимчасовому зберіганні у Відділі стародруків та рідкісної книги ЦНБ АН УРСР, а 1980 р. повернулися до Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, який 2010 р. видав перший том (із запланованого чотиритомника) наукового опису бібліотеки І. Франка. Здійснюючи науковий опис особистої бібліотеки Івана Франка (праця гідна подиву й захоплення), колектив укладачів (керівник проекту Галина Бурлака) зробив вагомий внесок у те, щоб особиста бібліотека письменника стала частиною “нашого національного скарбу”, який “вповні повинен прийти на користь духовним інтересам української нації”.

Ярослава Мельник,
доктор філологічних наук