Страшний суд

Ну, а що, як справді правда,

Що панотчик в церкві править,

Що мене по смерті ангел

Перед божий суд поставить?

І засяде бог на троні

В блисках бур і гуках грому,

І всі штири кінці світу

Враз поклоняться старому, —

Заревуть небесні труби,

Потрясуться всі основи,

І мертве все стрепенеться,

Дожидаючи обнови, —

І що від нащада світа

Мало дух живий у собі,

Підійметься, не пропаде

Ні атом життя у гробі...

І потягне все на суд той,

Мов безмежні, сиві хмари,

І ущерть сповниться міра

Плати добрим, злому кари...

І відкриються всі тайни

Найновіші й найдавніші, —

Перед явністю такою

Затремтять найправедніші...

І не тільки кожне діло,

Але навіть кожне слово,

Кожний помисл, кожна похіть

Оживуть тоді наново,

І дістануть рух і голос

І, мов військо незліченне,

Попливуть на суд — свідчити

Против мене чи за мене?..

Що ж, на судову розправу

З апаратом так безмежним

Стану я, слабий і грішний,

Певно з трепетом належним.

І скажу: «На суд твій, боже,

Я стаю, земне создания,

І кладу перед тобою

Весь свій біль і все страждання,

Всіх ілюзій злудні блиски,

Всіх утіх марну приємність,

Всі надії, всі упадки,

І всю гордість, всю нікчемність,

Розум весь, і всю сліпоту,

І всі єресі, й всю схизму,

І жало те невмируще

Критицизму й скептицизму.

Боронитися не буду,

Бо ти сам все ліпше знаєш,

Та яким мене создав ти.

То таким мене і маєш,

«Замовчи! — гукне з-за хмари

Голос божий дужче грому, —

Все, що є, чому є й пощо,

Видно скрізь мені самому...

Пафос твій смішний для мене,

Дотеп твій не мід, а оцет;

А сю приказку латинську

Знаєш: Sus Minervam docet? 1

Чим ти був, яким був, пощо,

Всі твої утіхи й болі,

Всі твої гріхи й дурниці,

Все було з моєї волі.

Все добро і зло, що в світі

Сіяв ти і досі сієш,

Все те був мій план, якого

Ти ні в зуб не розумієш.

А що ти сповнив задачу,

Що була тобі надана,

То прийми тепер заплату:

Входь у радість свого пана».

^[1] Свиня вчить Мінерву; Мінерва — міфологічна богина.

Тут панотчики й владики,

Що клячатимуть довкола,

Позриваються на ноги

І насуплять грізно чола.

І враз крикнуть: «Боже, отче!

Чи ж подоба, чи ж потреба,

Щоб сей грішник, сей єретик,

Атеїст ішов до неба?

Де ми сіяли пшеницю,

Сипав він кукіль невіри;

Де щепили ми покору,

Там він гордощі без міри;

Де ми груди надривали,

Щоб " добути скрухи лепту,

Його сміх, його наруги

Виводили нас з концепту[1]

Він ніколи не піддався

Ні намові, ні погрозі;

Він був вовк у твоїм стаді,

Був головня в твоїм стозі.

Він троїв дитячі душі

Явно, славно і нагальної

Брать його до неба, боже,

Се, їй-богу, нелояльно.

Ми ж твою сповняли волю,

Що стоїть в письмі святому,

Ми з твойого заповіту

Не вронили ні атому, —

А сей жевжик тут нас буде

Ще стягати із котурнів!..

Ні, його зрівнявши з нами,

Ти нас маєш всіх за дурнів.

Ми на се не згідні, ми, що

Скрізь стежки твої простуєм!

Твоїм Іменем ми проти

Твого суду протестуєм!»

Пан біг довготерпеливий

Вислуха всю ту тираду,

І всміхнеться добродушно

І таку їм дасть пораду:

^[1] Концепт— проект, намір.

«Цитьте, діти! Тут не сеймик,

Щоб ревли ви і кричали!

Ви ж у небі, де немас

Ані болю, ні печалі.

Опозицій та обструкцій

Тут робить вам непрактично;

В своїм небі я ряджуся,

Вибачайте, деспотично.

Тут я поїзду кондуктор,

В якій хочу кого класі

Посаджу, а пасажирам _

Іншим всім до того засі.

В моїм небі місця много,

Всяких треба тут професій,

І багато пасажирів

Їде в мойому.експресі.

Для овечок препокірних,

Для коров молокодайних,

Для пташок усіх співучих

І для всіх заслуг звичайних,

Для волів, що весь вік пріли,

Скиби краючи й загони,

І для всякої худоби

Єсть окремі тут вагони.

Там їм плата по заслузі,

Море радощів готових, —

Але мусить же й зо мною

Їхать хтось у особових.

Вас я, дітоньки, шаную,

Та одна моя вам рада,

Щоб держались ви, як добрі

Пастирі свойого стада.

А компанію для мене

Вибирать вам буде трудно,

А мені в компаньї з вами —

Вибачайте — було б нудно.

Чи я вас за дурнів маю,

Се лишіть мені на волю,

Та себе за дурня мати

Вам, їй-богу, не позволю!»

Тут я попрошу о слово

І скажу: «Мій боже правий!

Присуд твій мені не ясний,

Та занадто він ласкавий.

Хоч то певно не моя річ

Поправляти присуд божий,

Та боюся, до твойого

Я експресу не пригожий,

Компаніста я немудрий

Для небесного салону,

І готов так, як у земних,

Часто випадати з тону.

А по-друге, ти ж подумай:

Для якої-то паради

Серед твоїх найвірніших

Слуг почнуться свари й звади?

Я ж добродіїв сих знаю:

Не дадуть вони спокою,

Шепти, чорнення, доноси

В небі попливуть рікою;

Будеш мати тут протести,

І соборчики, й обиду, —

Вигризуть мене із неба

І тобі нароблять стиду.

А нарешті — вибач, боже, —

Не кортить мене до раю;

Твоїх розкошів небесних

Я, їй-богу, не бажаю.

Не кортить мене ні вічний

Серафимський спів похвальний, —

На такі високі-співи

Я зовсім не музикальний;

Не кортять мене небесні

Псалми, гімни й акафісти, —

В їх бомбаст¹ ану ж я схочу

Підпустити зойки й свисти?

Та й твої співці й поети

Не зовсім мені до речі,

Починаючи Давидом,

А кінчаючи Львом Печчі.

Та й компанія, твої ті

Херувими, Серафими,

Шестикрилії почвари —

¹ Бомбаст — штучно-пишномовний спосіб вислову.

Щоб мені балакать з ними?

Та й апостоли, і учні,

Корифеї всі небесні,

Як поглянуть ближче, боже, —

Страх вони неінтересні.

Сам Петро, чого він вартий,

Що Христа в біді відрікся!

І весь збір їх, що в годину

Скрути в страху геть розтікся!

Або ті твої аскети

Сухоребрі та немиті,

Ті фанатики, до людських

Благ ненавистю підшиті,

Ті отці, апологети,

Догматисти, каноністи,

Інквізитори, що вміди

«Igne, ferro» ¹ в душу лізти.

Або й ті, що з твоїм словом

На устах всі землі й море

Заповняли й скрізь ширили

Темноту, гризню і горе,

Покривали здирства можних,

Але вбогих дерли й тисли,

І хрестом твоїм вбивали

Вольне слово й вольні мислі!

Адже бувши консеквентним²,

Ти їх мусиш пригорнути, —

Тож подумай, як мені тут

В товаристві з ними бути?

Та се ще не все; можливб,

Що тут різнії порядки,

І на всяку бранжу³, боже,

Єсть окремі сепаратки⁴.

Але жити в твоїм небі,

І втішатися, й співати, —

Господи, то скільки ж треба б

Напихати в вуха вати,

Щоб не Чути криків, стогнань

Вогнем, мечем.

Консеквентний — послідовний, прямолінійний.

Бранжа — яка-небудь група людей (одної професії, стану)

Сепаратка — відокремлена кімната.

І проклять, докорів лютих

Тих нещасних, там у пекло

Звержених у тьму, й закутих!

Щоб не чути відгомону

Всіх тих мук і озвіріння,

Що були мов контрапунктом

Всього твойого творіння.

Ні, почуються й крізь вату,

Крізь найгрубший мур зі стали,

І нема таких віддалень,

Щоб лунати перестали!

І нема таких розкошів,

І екстаз, і раюванвя,

Щоб мене не затроїли

Їх пекельнії стогнання.

Дай мені в найвищім раю

Ще на вищий рай надію,

Та при думці про ті звуки

Я, їй-богу, одурію.

Ні, пусти мене, мій боже,

З сього світлого округа

Там, де тягне грішна вдача

Й життєва мене заслуга,

Там, де боротьба невпинна

Без побіди і без слави,

Де покута віковічна,

Та без пільги й без поправи.

Правда, в той вогонь пекельний,

Що пече без тіла душі,

В ту смолу і кров, де грішні

Клекотять, немов галуші,

У ті дебрі сірковії,

В черв'яки ті невмирущі,

В ті гадюки, скорпіони

Та почвари всякі злющі

Я не вірю, і в чортяків

Тих рогатих та хвостатих,

Що без всякої причини

Мучать бідолах проклятих.

Та я знаю інше пекло,

Коштував його немало

За життя, — ще й досі смаку

Трохи з нього позістало.

Знаю, як смакує скрута

В безвідрадній самотині;

Хліб, що ворог із презирством

З ласки кине сиротині;

Безнадійність,; що розбити

Рада б те життя мізерне;

Жаль учинку, що раз стався

І вже в небуття не верне;

Як довкола тебе зрада

Стане муром непрохідним

І як сам собі здаєшся

Підлим, низьким і негідним.

Все те степенуй, о боже,

По твоїй всесильній волі

І пусти мене у вир той

До товаришів недолі.

Там знайду я товариство

Більш до смаку й до вподоби,

І на сльози і на кпини,

І до сміху І до злоби. Т

ам знайду завзяте плем'я,

Люд свобідний і гулящий,

Повний сили й волі, вицвіт

Роду людського найкращий:

Всіх музик і всіх поетів,

Що. вино й любов співали,

Всіх філософів, що пута

Догматизму розбивали,

Всіх єретиків, усяких.

Перелому піонерів,

Бунтарів і гайдамаків,

Всяких революцйонерів,

Всіх, що власне чоловіцтво

Окупляли слізьми й кров'ю,

І всіх тих, кого любив я

В жизні грішною любов'ю».

«Дурню! ~ крикне голос божий,

Що ти слів тут набалакав,

Але правди зрозуміння

Стільки в них, як кіт наплакав!

Пекла просиш ти у мене,

Як би я був пекла ктитор;

Просиш мук і болів, як би

Я був кат і інквізитор.

Випрошаєшся від раю,

Мов від царського салону,

І боїшся серед, ясних

Пань там випадати з тону.

Ще й не бачивши, ти моїх

Вибранців на глум здіймаєш!..

Слухай, хлопчеі Я питаю:

За кого ти. мене маєш?

Я гадав, що ти піднявся

Духом понад ту худобу,

Що собі і бога й чорта

Творить на свою подобу;

Що крізь часове й тілесне

Ти проник в духове й вічне

І відкинув шкарлупиння

Грубо-антропоморфічне.

Чей же на землі недаром

Я острив тебе, як бритву.

Посилав тебе у мир свій

І ганяв тебе у битву,

І водив тебе, як. треба,

На вершини й на низини,

Щоб ти був одним з моєї

Доборової дружини.

Не плети ж тепер дурниці,

А збери в одно огнище

Всі думки і всі бажання,

На їх крилах якнайвище

Підіймись, напруж всі сили,

Безмір обіймай душею,

І в найвищім тім екстазі

Злийся з сутністю моєю!»

Сі слова впадуть на мене,

Наче дощ густий, огнистий,

Спалять сумніви й тривогу,

І я встану ясний, чистий.

І почую в собі силу

І безмірну духа владу,

І перед найвищим Духом

В пориві любові впаду.

Всі думки І всі бажання

Я зберу в одно огнище,

І на крилах їх я стану

Підійматься вище, вище...

І уже весь безмір стане

Перед моїми очима,

Наче карта розікрита,

Наче світло, що не блима,

Тільки рівно, чисто ллється, —

Щезнуть загадки,! межі,

І поллється щастя в душу, Я

к безмірний блиск пожежі,

Я ростиму й сам в безмежність,

Все проникну, все прогляну.,

Все скоштую — вище — глибше —

І розвіюся в нірвану.