Москаль-Чарівник перший водевіль в укр. Літ 19 ст

Водевіль – явище для української літератури, надто ХІХ століття, питоме та досить поширене і водночас як художній феномен майже зовсім не досліджене істориками й теоретиками літератури і театру. З’явившись у нашій драматургії в перших десятиліттях ХІХ ст., цей своєрідний жанр, що поєднував здебільшого комічні колізії та інтриги з піснями й танцями і давав змогу ефектно й різнобічно розкривати акторське обдаровання, набуває в Україні неабиякої популярності й життєздатності. Свого часу в студіях, присвячених іншим питанням, окремі аспекти жанру розглядали М.Петров, О.Барвінський, М.Сумцов, І.Франко, В.Перетц, М.Возняк, Д.Чижевський. Певна увага літературо- та мистецтвознавців до водевілю спостерігається також у дослідженнях О.Гончара, І.Давидової, Ю.Костюк, Л.Мороз, Ф.Пустової, М.Соломонова, В.Сахновського-Панкєєва, О.Ставицького та інших, а чи не найрельєфніше про нього йдеться в монографіях Д.Антоновича “Триста років українського театру. 1619-1919” (Прага, 1925), В.Шубравського “Українська драматургія першої половини ХІХ століття” (К. 1958), П.Хропка “Історія української літератури (перше десятиріччя XIX століття)” (К., 1992). Втім, і ці монографії розглядають водевіль не спеціально, а знову ж таки принагідно, в контексті досліджень інших драматичних жанрів (комедії, трагедії, різних модифікацій драми). Як спеціальну працю з обраної теми можна розглядати книжку П.Перепелиці “Український водевіль” (К., 1965). Тут, зокрема в розділі “З історії українського водевілю”, автор спробував простежити шляхи розвитку та побутування жанру в нашій країні.

Проте досі не маємо сучасної комплексної наукової студії, цілковито присвяченої всебічному вивченню українського водевілю ХІХ ст., його генезису, естетики й поетики, жанрових модифікацій, художньої вартості, суспільно-моральної рецепції тощо. Потреба заповнити цю прогалину, опрацювавши відповідний спектр проблем, і покликала до життя наше дослідження.

Аналіз спостережень над українською драматургією, що належать вітчизняним ученим, дає змогу, з огляду на традиційне бачення творчості І.Котляревського, виділити такі моменти:

1. Водевіль “Москаль-чарівник” – твір, що ґрунтується на естетичних засадах класицизму, чималою мірою, притаманних і тодішній українській літературі. Ці засади є в даному разі провідними, хоч і доповннюються та переплітаються з іншими стильовими принципами.

Завдяки стильовому “перенизуванню” та взаємодії витворюється особлива жанрова повнота і повноцінність, оскільки, на нашу думку, саме стильовий синкретизм водевілю не дозволяє цьому жанрові української драматургії зберігати самодостатню комічну тональність на рівні тих естетичних категорій, що характеризують суто комічний пафос, а саме – на рівні конфлікту “низького” з “низьким”.

2. Щодо “Москаля-чарівника” та найближчих до нього в часі творів цього жанру можемо констатувати наявність “естетики тотожності” (термін Ю.Лотмана), тобто співзвучності як у тематичному плані, так і в ліпленні образів-персонажів. Це дає змогу співвідносити систему образів і тем українських водевілів XIX ст., маючи за орієнтир закладений у “Москалеві-чарівнику” своєрідний естетичний вимір, найбільш вивірений і виважений у цьому жанровому гнізді української драматургії.

Як видається, під таким кутом зору до “Москаля-чарівника” з цілковитими підставами можна віднести твердження, що його висловив американський україніст, кваліфікуючи естетичну роль “Енеїди”: “... можна простежити життя цього архітвору і встановити рівень естетичної культури різних періодів, а також довідатись, у якій залежності перебувала українська література від “Енеїди”¹.

3. Водевіль І.Котляревського дає змогу розкрити глибинні пласти моральних якостей, збагнути – відповідно до естетичних та етичних норм першої половини XIX ст. – причини і суть несподіваних поворотів у трактуванні поведінки персонажів, а також пафос у їхніх характеристиках.

Хист І.Котляревського-драматурга у водевілі “Москаль-чарівник” виявився не так в оригінальності колізій та інтриги (з огляду на їх “універсальність”), як у вибудові системи образів твору. В центрі уваги високохудожнього водевілю – питання моралі, етики і побуту. Уже з перших реплік персонажів автор чітко означує їх діаметрально протилежні життєві позиції, підкріплені, з одного боку, мовною простотою і чіткістю, а з другого – словесною еквілібристикою та намаганням приховати нею справжній сенс того, що відбувається.

Тетяна відчуває свою правоту – тож їй не потрібно ховатись, Финтик жонглює словами, бо не має рації. Тетяна усвідомлює закони моралі й етики не як насильство над собою, а як правило, що йому вона осмислено, свідомо підкоряється. Финтик звично силкується приховати власні вади за словесними прикрасами, творячи мораль лише для себе. Він сприймає тільки зовнішні й, по суті, другорядні риси людини. Його почування – поверхові, не зігріті родинним теплом, тут немає внутрішнього зв’язку, що існує між рідними. І річ зовсім не в самодостатності Финтика, а в атрофованості у нього певних морально-етичних якостей, у відсутності діапазону почуття любові. Так автор дає читачеві й глядачеві серйозний сигнал до прочитання цього образу під знаком застереження.

І.Котляревський ставить перед собою й успішно розв’язує завдання вибудувати колізію за участю переважної більшості протагоністів (Тетяна, Михайло Чупрун, москаль) та незначної кількості антагоністів –у “Москалі-чарівнику” ця кількість сягає мінімуму.

Найближче стоїть до цієї водевільної моделі І.Котляревського той-таки Гоголів “Простак…”. Безперечно, автор значною мірою нюансує оригінальність, самобутність портретів головних героїв. Аж так, що навіть одважується поставити під питання протагоністичне начало образів Романа і Параски.

У В.Гоголя, як і в І.Котляревського, маємо справу з класичним, жорстким “трикутником”. У цьому – також одна із запорук успіху “Простака…”. “Жорсткий” трикутник дуже зручний для посиленої роботи драматурга над характерами, в його межах значно легше досягти композиційної зібраності, що забезпечує художній ефект твору загалом.

Автори українського водевілю першої половини XIX ст. пов’язують найважливіші художні ресурси твору з образом-характером. Це – одна з потужних традицій української літератури, що йде від І.Котляревського, М.Гоголя, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка.

Цікавих видозмін зазнає не лише образ-характер протагоніста, а й антагоніста. У “Москалеві-чарівнику” ним є писар із міста, що приїхав до села, як каже Тетяна, “додому до матері”; у водевілі С.Петрушевича– економ, який, кваплячись до Аннусі, підганяє людей з роботою; у творі Д.Дмитренка – кум-мірошник Василь із промовистим прізвищем Крутько; у “Бувальщині…” А.Велисовського – заштатний паламар Акакій Ферапонтович.

У всіх цих випадках образ антагоніста прочитується як такий, що не вписується в селянське середовище, перебуває поза межами селянського стану, а то й природної мовної стихії. У цьому, вважаємо, виявляються не тільки демократичні, а й мовно-патріотичні естетичні засади авторів водевілів. Інше ставлення до протагоністичного образу москаля, який вимушено, десятиліттями перебуває на царській службі, а тому, не зберігши чистоти мови, все ж таки лишається патріотом (цікаво, що у сценах крутійства, яке зрештою навертає на добро, питома вага суржику зростає).

Що ж до інших образів антагоністів, то вони репрезентують не лише становий, а й мовленнєвий прошарок: від україномовного селянства відірвалися, а до почасти зденаціоналізованого та зрусифікованого міщанства чи, тим паче, панства не пристали.

З вікіпедії

В Україні водевіль має і свої національні джерела, передовсім — інтермедії. Відомі автори водевілів — І. Котляревський, («Москаль-чарівник»), М. Гоголь («Простак, або Хитрющі жінки, перехитрені солдатом»), С. Васильченко «На перші гулі», О. Олесь («По Мюлеру») та інші.
У водевілі широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колізії («По-модному» М. Старицького). Подеколи водевіль трактується як чисто розважальний жанр («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка).

«Москаль-чарівник» — п'єса, яка була написана видатним українським письменником Іваном Петровичем Котляревським у 1819 році. Вперше видана в «Українському збірнику», 1841 року в Москві І. І. Срезневським.

Вперше була поставлена на сцені Полтавського театру. Відомо, що у 1820-их «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» з величезним успіхом пройшли в Санкт-Петербурзі в Олександрінському театрі та в Малому театрі, що в Москві. ^[1]

У 1995 році на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм «Москаль-чарівник», де в головних ролях знялися Богдан Бенюк (Лихой) і Руслана Писанка(Тетяна). ^[2]

За жанром є водевілем. Котляревський використав мандрівний сюжет про подружню невірність, але переосмислив його. Зберіг лише успішне сценічне, але не використав того, що було б негативно з моральної точки зору.

П'єса економна в плані театральної вистави: прості декорації, 1 дія, 4 персонажі