Наталка Полтавка”­— перший твір нової української драматургії.

“Наталка Полтавка” (1819) започаткувала становлення української драматургії. П'єса поєднала в собі риси кількох напрямків та жанрів, що на той час були представлені в літературі: сентименталізму з його прагненням викликати співчуття, почуття жалю; просвітительського реалізму; классицизму. Автор зберігає класичний закон єдності місця(приворсклянське село), часу (дія відбувається протягом одного дня) та самої дії. Характерологічне прізвище — Терпилиха (терпіти лмхо) також має своє коріння в класицизмі.

Сюжет п'єси, хоч і був, можливо, пов'язаний з місцевим переказом, Але є традиційним для європейського сентиментального письменництва: нерівне кохання, на яке не погоджуються батьки, та намір нелюба одружитися з дівчиною. Заможний господар Терпило е ногоджується віддати всою дочку Наталку на названогосина Петра, хоч молоді кохають одне одногоЮ і виганяє його. Батько помирає, сім'я розорилася й переїздить до села. Щоб якось зрадити скруті, стара Терпелиха хоче віддати Наталку за нелюбого ввозного Тетерваковського. Майже кожен персонаж у п'єсі Котляревського переживає внутрішній конфлікт, що свідчить про психологізм драматурга. Він передає неоднозначність людської сутності, наявність позитивної основи в кожній людині. Наталка любить Петра та хоче догодити матері, тому подає рушник нелюбу. Благородний Петро здатен пожертвувати власним щастям заради благополуччя Наталки. Мати поважає Петра, але вигідне одруження дочки її зваблює більше.

Кульмінаційний момент у п'єсі настає, коли шляхетність Петра вражає Тетерваковського, й возний теж спромігся на веливодушний учинок і відступився від коханої дівчини.

Цей твір був глибоко новаторським і за гостротою розвитку соціально-побутового й психологічного конфлікту, майстерністю використання уснопоетичних мотивів та образів, органічного поєднання ліричних і гумористичних тональностей. І сьогодні “Наталка Полтавка” сприймається як твір досконалий з погляду жанрово-композиційної майстерності: дія розгортається природно, конфлікт загострюється поступово, дійові особи виявляють сутність своїх характерів у життєво достовірних ситуаціях.

10. Харківська школа романтиків — літературне угруповання, що діяло у 20-30-і XIX ст. при Харківському університеті. Тут, передовсім завдяки проф. І.Кроненбергу, поширювались ідеї І.Канта, Й.-Г.Гердера, Й.-Г.Фіхте, особливо " Філософія одкровення" Ф.-В.-И.Шеллінга. їхні погляди виявилися суголосними романтично-екзистенціальному менталітету українства, сприяли теоретичному осмисленню та практичному застосуванню засад романтичної естетики в українській літературі, перегляду міметичних принципів художнього зображення тощо. У світоглядній концепції Х.ш, р, спостерігалося відлуння творчих пошуків німецького (гейдельберзькі та енські романтики), англійського (" озерна школа") романтизму, зорієнтованого на багатства фольклору, а також польського (переклади з А.Міцкевича) та чеського (переклади з " Краледвірського літопису") романтизму, перейнятого актуалізацією історичної пам'яті, захопленого " таємничою душею" народу. Неабиякий вплив на формування цієї фольклорно-історичної течії в українському письменстві справила преромантична " Історія русів", збірка " Малоросійських пісень", видана 1827 М.Максимовичем тощо. Х.ш.р. складалася з двох гуртків студентської молоді, яка гуртувалася довкола І.Срезневського. Перший, що діяв на межі 20-30-х років, здійснивши видання " Українського альманаха" (1831), ще не переймався достатньо власне українськими проблемами. Його представників (Л.Боровиковський, О.Шпигоцький та ін.) цікавили передовсім загальноестетичні та філософські аспекти романтизму. Другий — припадає на період видання " Запорожской старины" (1833-36; всього з'явилося шість випусків). Саме в цей час поглибився інтерес до етногенетичних прикорнів, формувалися основи національної самосвідомості; осягнення сутності українського менталітету, відбитого у думах, історичних піснях та переказах, у народній ліриці, повір'ях, звичаях і т.п., розпочалося збирання та вивчення фольклорних перлин. І хоч дехто, зокрема І.Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад із Дж. Макферсона (" Пісні Оссіана") чи авторів " Краледвірського літопису", вдавався до підробок окремих дум та історичних пісень (про Свірговського, Серпягу, Баторія та ін.), Х.ш.р. стала помітним явищем вітчизняного письменства. У тогочасній ліризованій літературі відбувся рух від імперсональних мотивів до особистісно-психологічних, від переробок та " поліпшень" народної пісні до оригінального піснетворення (" За Немань іду" С.Писаревського, " Дивлюсь я на небо" М.Петренка, " Гуде вітер вельми в полі" В.Забіли та ін.), до формування історіософської концепції козаччини (А.Метлинський), до прагнення " європеїзації" національного мистецтва слова (" Сава Чалий", " Переяславська ніч" М.Костомарова) і т.д. Х.ш.р. справила неабиякий вплив на Т.Шевченка, П.Куліша та ін., вийшла за межі українського середовища, зумовила появу " української школи" польських поетів (А.Мальчевський, С.Гощинський, Ю.-Б.Залєський, Л.Семеновський). Припинила своє існування на початку 40-х років (не без брутального втручання В.Бєлінського), так і не розкривши повністю своїх можливостей. її традиції відбивалися у творчості П.Куліша, О.Стороженка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, В.Еллана (Блакитного), Ю.Яновського, О.Влизька, Олени Теліги, О.Довженка та ін. письменників романтичного типу світобачення.

Срезневський був організатором у Харківському університеті гуртка шанувальників народної словесності, який існував з кінця 20-х до середини 30-х років ХІХ ст. Членами гуртка, крім І.І. Срезневського, були І. Розковшенко, брати Федір та Орест Євецькі, О. Шпигоцький – перше покоління харківських романтиків.

Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.

11.

12. Олекса́ ндр Степа́ нович Афана́ сьєв-Чужби́ нський (* 28 лютого (11 березня) 1816, Ісківці — † 6 вересня (18 вересня) 1875, Санкт-Петербург) — український та російський письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець. Справжнє прізвище — Афанасьєв.

Олександр Степанович Афанасьєв народився 28 лютого (11 березня за новим стилем) 1816 року в селі Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії (нині Лубенського району Полтавської області) в сім'ї дрібного поміщика. Батько був росіянином, мати — українкою.

Дитинство Олександра Афанасьєва, за словами його біографа Петра Бикова, проминуло в селі «на лоні благодатної української природи, серед патріархального життя народу, багатого на поетичні перекази про хоробре козацтво, славних запорожців» ^[1].

У 1829—1835 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук. Під час навчання зблизився з Євгеном Гребінкою (закінчив гімназію 1831 року). Обидва мешкали на квартирі в професора Микити Соловйова, який викладав у гімназії природничі науки, мав авторитет серед учнів.

Закінчивши навчання та відпочивши трохи на селі в батька, Афанасьєв вступив на військову службу: у 1836—1843 роках служив у Білгородському уланському полку, потім повернувся в Україну.

1843 року познайомився з Тарасом Шевченком, якого у 1845—1846 роках супроводжував у подорожі Лівобережною Україною. Від 1847 року служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини газети «Воронежские губернские ведомости». Брав участь в етнографічній експедиції морського міністерства по півдню Росії. Після повернення з експедиції жив у Петербурзі, заснував газету «Петербургский листок», редагував журнал «Искра», був інспектором шкіл грамотності, завідував музеєм Петропавлівської фортеці.

Писав вірші, прозові твори, літературно-критичні статті. Деякі поезії із збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці — «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (в 2 т., 1863). Афанасьєв склав україно-російський словник, не закінчений друкуванням (1855). Більшість оповідань і віршів російською мовою та роман «Петербурзькі картярі» (1872) присвячені темам провінційного і військового життя.

Твори