А.Метлинський. Естетичний ідеал поета, засоби романтичного письма.

А.Л.Метлинський –представник харківської школи романтиків, фольклорист і перекладач, професор Харківського та Київського університетів, автор книжки «Думки і пісні та ще дещо» (1839) і укладач збірника «Народные южнорусские песни» (1854).

Метлинський творив під творчим псевдонімом – Амвросій Могила. Є припущення, що автор страждав на маніакально-депресивний психоз. Тому писав Метлинський переважно, як би ми тепер сказали, «чорнуху». В його текстах – гори трупів і ріки крові, постійні описи ночі, стихії та смерті, навіть псевдонім – Могила – було підібрано відповідно до настрою віршів. Хоча питання це дуже спірне – закінчив Метлинський своє життя суїцидом. Був це раптовий і сильний напад іпохондрії чи тверде волевиявлення людини, яка свідомо йшла на суїцид, стомившись боротися зі своєю хворобою, бо не була «трохи чи не одиноким мужчиною» на всю тодішню літературу, як Леся Українка? Про це ми можем лише здогадуватись.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі могили — свідки минулого, кобзарів-бандуристів, українське козацтво, даючи вислів гарячій любові до України. Назагал поезія Метлинського овіяна смутком та тугою. Поет часто лине думкою в минуле, сумує за козацькою славою, по якій, як одинокі свідки, полишилися високі могили, розсіяні по українських степах. Туга і жаль за тією буйною старовиною, за блискучим принадним минулим добувають часто із його бандури безнадійні тони.

Для українського письменства прислужився Метлинський тим, що ввів до нього нові мотиви, нові настрої та збагатив українську літературну мову. В ліричних поезіях Метлинського перший раз виступають характеристичні риси романтичної поезії, які лягли в основу Шевченкової поезії на заранні його поетичної творчості. Це є й причиною, що деякі історики українського письменства надали Метлинському почесне ім’я «предтечі Шевченка».

14. Альманах «Русалка Дністрова» як «прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння» (І. Франко)

«Руса́ лка Дністро́ вая» — перший західноукраїнський альманах, виданий у Будапешті (1837) заходами літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем.

У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найбільш важливих наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

Оригінальні твори видавців складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

Альманах «Русалка Дністровая» вийшов замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою (на основі думки церковної влади у Львові) збірки «Зоря». Альманах і його видавці зазнали переслідувань місцевих церковних і світських властей. Із 1000 надрукованих примірників «Русалки Дністрової» 800 сконфіскувала львівська поліція.

Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне відродження і на розвиток української літератури в Галичині. За словами І. Франка, збірка «була свого часу явищем наскрізь революційним». «Русалка Дністровая» була передрукована 1910-го року в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною статтею Олександра Білецького) та у Філадельфії (1961).

15. Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів.

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета " Харьковский еженедельник" (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети " Харьковские известия", заснованої журналістом А.Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети " Губернские ведомости". У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал " Харьковский демократ". У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал " Украинский вестник", а в 1824-1825 рр. - " Украинский журнал".

Протягом ЗО - 40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: " Украинский альманах" (у Харкові, 1831 р.), дві книги альманаху " Утренняя звезда" (у Харкові, 1833 р.), альманах " Ластівка" Є.Гребінки (у Петербурзі, 1841 р.), альманах " Сніп" О.Корсуна (у Харкові, 1841 р.), чотири випуски альманаху " Молодик" І.Бецького (3 - в Харкові, 1 - у Петербурзі, 1843-1844 рр.), " Южный русский сборних" А.Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника " Киевлянин" М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.).

Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема " Вінок русинам на обжинки" (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета " Зоря Галицька", як орган Головної руської ради (до 1851 р.).

Систематична інтенсифікація літературного процесу (попри згадані вимушені, викликані урядовими переслідуваннями перерви у видавничій справі), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якісному зростанню української літератури, посиленню її ідейно-виховних функцій, ролі в суспільному житті народу.

Інтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували необхідність створення системи періодичних видань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію літературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього та наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і процесів, а зрештою, й прогнозування та спрямовування їх наступного розвитку.

Ідеї заснування періодичних видань виношували Г. Квітка-Основ'яненко, І. Срезневський, IL Гулак-Артемовський, М. Максимович, А. Метлинський, О. Корсун, Є. Гребінка, а згодом Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, І. Бецький, К. Щейковський, О. Кониський, але на перешкоді ставали суворі цензурні умови й урядові заборони. Саме тому в 40-ві— 50-ті роки в Наддніпрянській Україні та в російських столицях удавалося випускати лише епізодичні, нерівноцінні в ідей-но-художньому відношенні альманахи. Так, замість запланованих, але заборонених регулярних українських «Литературных прибавлений» до журналу «Отечественные записки» Є. Гребінці за допомогою Г. Квітки-Основ'яненка та Т. Шевченка вдалося видати лише альманах із промовистою для часів всеслов'янського культурного відродження назвою «Ластівка» (Петербург, 1841).

У «Ластівці» були опубліковані зразки народної творчості, а також твори майже всіх тодішніх українських письменників від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, С Писаревського до Т. Шевченка.

У виданому О. Корсуном у Харкові альманасі «Сніп» (1841) значний інтерес становили оригінальні вірші, твори М. Костомарова, М. Петренка, переспіви з Байрона та «Краледворського рукопису», переклади й літературні обробки М. Писаревської та О. Корсуна італійської й чеської поезії. Показово, що до другого випуску цього альманаху (що так і не вийшов) Шевченко надіслав поему «Мар'яна-черниця» і вірш «Човен».

Вихід цих альманахів викликав жваву полеміку й відтак прислужився не лише тим, що популяризував здобутки українських письменників, а й тим, що збуджував і розвивав критичну думку навколо проблем про дальші шляхи розвитку української літератури.

. Цій же меті служили в своїй літературній частині й «Киевлянин» М. Максимовича, задуманий як регулярний науково-літературний збірник із перспективою перетворення на журнал, та альманахи І. Бецького «Молодик» (1843—1844) й «Южноруский зборник» (1848) А. Метлинського.

Якщо простежити провідну й наскрізну тенденцію згаданих альманахів, що створили певну літературно-видавничу традицію на багато наступних років, то передусім слід відзначити поступове й систематичне розширення кола авторів і жанрового й тематичного розмаїття їх творів, прагнення познайомити українських читачів з досягненнями інших літератур. Роль подібних видань у налагодженні та спрямуванні літературного процесу збільшувалася ще й від того, що їх організаторами та активними учасниками виступали, як правило, тодішні провідні, найавторитетніші письменники.

Альманахи та збірники нагромаджували не тільки матеріали поточного літературного процесу на всіх українських землях, а й архівні документи, що послужило базою для перших серйозних літературно-критичних розвідок, а згодом і для широких оглядових, синтетичних статей, спроб розглядати творчість окремих письменників у всеукраїнському, а подекуди й у всеслов'янському історичному контексті (статті М. Костомарова в «Молодику» та М. Максимовича в «Киевлянине»).

З альманаховими виданнями 40-х років пов'язані перші спроби критичного осмислення явищ української літератури, порушення питань про творчі напрями й стилі, суспільне призначення літератури, про актуальну проблематику й позитивного героя, засоби відображення національного колориту й характерів, проблеми стосунків письменника з читачем. З постановкою цих проблем література чимраз помітніше ставала важливою суспільною справою, здобутки якої вимірювалися за дедалі чіткішими й вищими ідейно-художніми критеріями. Зрідка твори українських письменників, а також статті про їх творчість, фольклорні та етнографічні матеріали друкувалися на сторінках «Губернских ведомостей», заснованих у середині 30-х років.

Цензурні перешкоди та шовіністичні перестороги тривалий час стояли на шляху журналістських починань на західноукраїнських землях. З величезними труднощами братам Івану та Якову Головацьким удалося випустити дві книги альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Львів, 1846—1847). Як зазначено у видавничій передмові, тут планувалося представити місцевих і східноукраїнських письменників (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Писаревський, О. Шпигоцький, а в перспективі — й Т. Шевченко) з короткими біографіями, твори яких надіслав видавцям І. Срезневський. Але, підкоряючись вимогам цензури, яка забороняла найменші згадки про Україну, довелося відмовитись від початкового наміру. Окрасою альманаху стали тільки твори М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького, передруковані з «Русалки Дністрової», стаття Я. Головацького про М. Шашкевича. Крім них, тут опубліковано кілька творів М. Устияновича, А. Могильницького та І. Головацького, а також фольклорні матеріали.

Як орган «Головної Ради руської» з травня 1848 р. у Львові виходила «перша руська політична часопись» «Зоря Галицька», що проіснувала до 1857 р. Позитивним у її діяльності були виступи проти асиміляторської політики цісарського уряду і польської шляхти, виступи за розширення сфер ужитку української мови, відстоювання ідей етнічної єдності українського населення Галичини та Східної України. З-поміж літературного матеріалу (переважно невисокого ідейно-художнього рівня) вирізнялися деякі твори М. Устияновича, А. Могильницького, О. Духновича, а також представників Східної України Є. Гребінки та М. Петренка. Заслуговували на увагу й окремі літературно-критичні статті та рецензії.

Дещо більше демократичних елементів було в діяльності органу «Руського Собору» — газеті «Дневник руський» (Львів, 1848), яка інформувала про національно-визвольну боротьбу європейських народів і навіть наважилася прославляти «учеників народної справи» Шевченка та інших учасників Кирило-Мефодіївського братства. У статті редактора газети І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» містилася спроба огляду творчості українських письменників від давнини до сучасності.

Офіційний характер мала газета «Галичо-руський вісник» («Вісник». Львів; Відень. 1848—1857). З літературного матеріалу можна виділити повісті «Старий Єфрем» та «Месть верховинца» одного з редакторів газети І. Гушалевича, критичні розвідки, присвячені І. Котляревському і М. Шашкевичу.

За введення в літературу живої народної мови ратував альманах «Лірвак из-над Сяна» (Перемишль, 1852), що в своїх рекомендаціях спирався на творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, а також на виступи М. Максимовича, О. Бодянського і сербського просвітителя Вука Караджича.

Від тоненького місяцеслова до солідного ілюстрованого художньо-публіцистичного альманаху еволюціонував перший на Закарпатті збірник О. Духновича «Поздравление русинов» (1850—1852), що об'єднав навколо себе всі літературні сили краю і подарував закарпатським русинам гімн «Вручание» О. Духновича та його п'єсу «Добродетель превышает богатство».

МОЖЕ ШЕ ЦЕ ПІДХОДИТЬ: Саме в цей час з'являються перші збірники української народної поезії: «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) М. Цертелєва, «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (1827; друге видання — 1834), «Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego» (1833) В. Залеського, «Ruskoje wesile» (1835) Й. Лозинського, шість книг «Запорожской старины» (1833—1838) І. Срезневського, «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836) П. Лукашевича, двотомна збірка «Piesni ludu ruskiego w Galicyi» (1839—1840) Жеготи Паулі.