Балади Л.Боровиковського.

В українську літературу Левко Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади.

Теми балад — продаж душі чортові, вбивство, отруєння. Оброблення — почасти в тісному зв’язку з народними піснями, з яких Боровиковський іноді просто складає свій вірш. Це такі балади як " Чарівниця" (літературна трансформація пісні-балади " Ой не ходи, Грицю"), " Убивство" (пісня про вбитого хлопця), " Вивідка" (відома пісня про отруєння сестрою брата).

Як поет-романтик Боровиковський не тільки сприйняв ранні романтичні імпульси, а й багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Чільне місце в його творчості належить фольклорно-побутовій баладі («Молодиця», «Убійство», «Рибалка», «Розставання», «Чорноморець», «Вивідка»), нерідко з казково-фантастичним змістом («Маруся», «Чарівниця», «Заманка», «Гайдамаки»).

Більшість із них тематично обертаються у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв. У ряді з них персонажами суто побутового баладного сюжету виступають історичні соціальні типи – козаки, гайдамаки.

Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужині, шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного мекрантильного світу. Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов'язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася за часів середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії.

Називаючи фольклор «нечіпаним рудником» для балад і пісень, Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на поетику народної пісні, що по-різному впливало на формування романтичного світобачення і стилю.

Особливо виразно вплив народної пісні на Боровиковського позначився в царині композиції, що забезпечує органічну єдність змісту та емоційної тональності – на рівні морфологічному (як структура усталених структур) і синтаксичному (як комбінування цих структур – єдність традиції та новаторства, стереотипності й імпровізації). До таких композиційних засобів належить відсутність мотивації вчинку; вона міститься в суспільному стереотипі персонажу – «сиротина» («Молодиця»), у кумулятивному принципі послідовності зображуваних подій, їх природно-подійному розгортанні («Маруся», «Подражаніє Горацію»), в послідовності амебейного типу, коли два анафоричні ряди розвиваються паралельно, нерідко з чергуванням запитань і відповідей у формі діалогу персонажів («Журба», «Віщба», «Вивідка»).

Переклади з Жуковського та Міцкевича — романтичні балади. З Жуковського — „Свєтлана“, ця переробка балади Бюрґера „Ленора“, це „Маруся“ Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси балади. „Його Маруся, — справедливо зауважив Франко, — то не костюмована Світлана, то
 українська сільська дівчина; її суджений — то не сентиментальний коханок у селянськім костюмі, але український
 парубок, що приїздить до своєї судженої „з щирою любов’ю", 
 але не говорить з нею про ту свою любов, тільки про те, 
 що потрібно їм для того, аби „сповнити закон", повінчатися
 відповідно до українських народних звичаїв». Романтична тут тематика — нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини.

Балада «Маруся» - це романтичний сюжет із жахливими передчуттями, які романтики сприймали дуже серйозно, як здатність, суголосно із самим поетичним даром: здатність передчуття – це, фактично, дар надчутливості, умова бачення понад реальним життям, понад буденним світом. Людина, не наділена інтуїцією, не здатна зазирнути в потойбіччя, не зможе відчути присутність ідеального світу. Тривожні передчуття Марусі, якби здійснилися, зробили б її типово романтичною героїнею. Якщо ж ці передчуття були оманливими, якщо все завершилося щасливо й навіть мажорно, то героїня опиняється в ряду саме фольклорних, простонародних “марусь”, дівчат, які з особливим хвилюванням ставляться до всього, що стосується заміжжя. Романтики позичали сюжети з фольклору, але наповнювали їх новим змістом.

Балада “Ледащо” теж базується на ірраціональному елементі, перегукується з улюбленим мотивом романтиків про запроданство душі нечистій силі. Це, як правило, трагічні сюжети. У Боровиковського цей сюжет перетворився на анекдот: ледачий козак, змарнувавши все добро, вирішив продати єдине, що в нього лишилося, – душу. Чорти з’явилися (опис їх появи традиційно фольклорний: це “страшно-смішні” істоти). У баладі “Ледащо” Л. Боровиковський “говорить... про долю не тільки двох поколінь в одній родині, але й двох епох у житті батьківщини – козацької й післякозацької”.

Узята з фольклору “малоросійська балада” “Чарівниця”, здається, має екзистенційно трагічний сюжет, навіть у народних піснях мотив отруєння зрадливого Гриця Марусею – це трагічний сюжет, у якому змінюється ідея залежно від того, кого саме з героїв автор маркує як винуватця. Вони, звісна річ, знаходяться в колі учасників події. Боровиковський несподівано знаходить їх далеко за межами події, і це дає йому можливість перетворити трагедію на типове “мораліте”.

Винна циганка і трохи – бо піддалася циганці – Маруся. Але оскільки Маруся заплатила за свою невеличку провину надто велику ціну, вина з неї знята. Трагедія пояснюється поганим впливом сторонньої людини, злочинної за визначенням. Хоча нечиста сила і чари тут ніби реально присутні, вони не отримують власне романтичного забарвлення. Вони присутні так, як у народній свідомості: селяни вірять, що чорти є, але не актуалізують їх існування, не вступаючи в контакти, не провокуючи їх появи, а на випадок потойбічної ініціативи мають десятки відворотних примовок. Натомість романтики не оминають царини демонічної, бо переступають межу між реальним та ірреальним. Ірреальний світ їх манить не через допитливість чи легковажність, а тому, що він значно важливіший за реальний світ. Аналізуючи поетику балад Боровиковського, цього типово романтичного жанру, М. Ткачук пише: “У центрі його балад – людська доля в її драматичному зіткненні з дійсністю чи потойбічними силами. Напружений характер конфлікту, протиставлення двох світів, позицій, увага до епічного й ліричного начал, монологу чи діалогу, які це ліричне начало виражають, – характерні риси його баладного ліро-епосу. Звісно, у жанровому плані балада Боровиковського є ліро-епічною, однак стосовно її типовості саме як романтичної виникають сумніви, оскільки потойбічний світ у Боровиковського не прописаний як насправді існуючий, а отже не може йтися про два світи. Зовсім інша річ – дві позиції, але два світи і дві позиції – це поняття, взяті з різних художніх систем. Позиції можуть зіткнутись у будь-якому просвітницькому чи міметичному творі. Світи ж не можуть зіткнутися доти, доки певна світоглядна база не розгорне докази на користь існування іншого світу. Для матеріалістичного світогляду світ один. Один він і для Боровиковського.

Шевченків концептуальний образ кобзаря постав не тільки на фольклорній основі, а й як синтез літературного осмислення. “Бандурист” Л. Боровиковського, зокрема,

спонукає не тільки до аналогії із кобзарем, до зіставлення з образом Перебенді. Л. Боровиковський, відтворюючи гру бандуриста, реконструює колишню козацьку вольницю.