Апарат держави та його ознаки.

Апарат держави (державний апарат) – це центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством і державою, виконують завдання та функції держави.

Апарат держави – юридичне оформлена система всіх держав­них органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому розумінні.

Апарат держави (у вузькому розумінні) – власне управлінсь­кий апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чи­новників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) – поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дип­ломатичні представництва за кордоном та ін.

Апарат сучасної демократичної держави характеризується наступними ознаками:

– демократизмом, тобто він будується на основі здійснення принципу народовладдя і виконує волю переважної більшості населення;

– суверенністю, тобто незалежністю від будь-яких політичних сил у суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;

– законністю, тобто точним і неухильним виконанням вимог закону всіма державними службовцями, всіма державними органами;

– гуманізмом, спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини, орієнтацією всієї діяльності на інтереси людини;

– соціальною справедливістю, тобто забезпеченням консенсусу у суспільстві, балансу інтересів різних його груп;

– здійсненням діяльності в одної із правових форм діяльності держави (правотворчій, правозастосувальній, правоохоронній, контрольно-наглядовій, установчій);

– розподілом влади, тобто поділом єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії та взаємоконтролю та при незалежності кожної з них.

Державний апарат складається з різних за своїм призначенням, функціями та завданнями державних органів.

В сучасній юридичній літературі є інші визначення апарату держави.

Так, на думку проф. О. В. Петришина, державний апарат — це «сукупність державних органів, їх ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються на можливість застосування примусу»; професор О. Ф. Скакун характеризує апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади, а у широкому значенні — як сукупність владних структур, збройних сил, поліції, дипломатичних представництв тощо; проф. М. Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу; а проф. В. Авер'янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада.

На думку авторів класичної школи з ТДП, апарат держави — це конституційно передбачена система державно-владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького, управлінського та судового характеру.

Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату являє собою його внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату. Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного управління; система судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади. Крім того, до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, поліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу, контрольну владу то що.

Висновок: Державні організації й установи не можна протиставляти державним органам, так як вони є складовими механізму держави. Власне державний апарат, тобто система державних органів, забезпечує практичну реалізацію функцій держави, завдяки діяльності підприємств і установ.

3. Принципи організації апарату держави.

Принципи організації апарату держави – це основоположні засади, які визначають основні підходи до формування і функціонування державних органів. Основними з них вважають:

1. Принцип пріоритетності прав і свобод людини, який передбачає обов’язок для державних органів та службовців визнавати, реалізовувати та охороняти прав і свобод людини. Цей принцип закріплений у ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

2. Принцип законності, передбачає точне та неухильне дотримання та виконання норм права усіма громадянами, державними органами та іншими суб’єктами права. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

3. Принцип демократизму, який виражається перш за все у широкому залученні громадян у формуванні та організації діяльності державних органів, у виборності органів державної влади та заняття державних посад за результатами конкурсного відбіру.

4. Принцип народовладдя, який передбачає, що джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). Представницькі державні органи поділяються на первинні, ті що обираються народом (парламент та глава держави) і вторинні, які формуються за допомогою первинних (усі інші органи державної влади).

5. Принцип поділу влади. В основу поділу державних органів на фундаментальні гілки влади (законодавчу, виконавчу і судову) покладено теорію поділу влади, що є структуротворчим та функціональним принципом раціональної організації і контролю за діяльністю інститутів з боку державної влади.

У державно-правовій практиці України цей принцип уперше був проголошений у Декларації про державний суверенітет України, а пізніше в ст. 6 Конституції України, яка закріпила його більш широко, наголосивши, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це має істотне значення для забезпечення функціонування державних структур на основі законності, у межах своєї компетенції. Поділ влади забезпечує чітке функціонування механізму держави в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою фундатори теорії поділу влади в її основу поклали принцип стримувань і противаг. До системи стримувань і противаг відносять визначення різних термінів повноважень парламенту і президента, призначення різних строків їх виборів, право парламенту притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту, право президента на розпуск парламенту, спільне призначення президентом і парламентом деяких вищих посадових осіб.

6. Принцип взаємної відповідальності та взаємодопомоги особи й держави. Передбачає обмеження державної влади правами і свободами людини та громадянина (влада визнає невідчужуваність прав громадян). Держава, в особі державних органів, повинна забезпечувати і одночасно нести політичну та юридичну відповідальність за порушення справедливості та рівності у взаєминах із громадянином, інститутами громадянського суспільства, іншими державами на підставі норм права. Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, а саме: відповідальністю уряду перед первинними представницькими органами; дисциплінарною, цивільно-правовою або кримінальною відповідальністю посадових осіб держави за порушення прав, свобод конкретних осіб, за перевищення владою, зловживання службовим становищем; імпічментом президента тощо.

7. Принцип професіоналізму та компетентності – створює сприятливі умови для залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів у діяльності державного апарата, гарантує вирішення основних питань державного життя в інтересах населення держави.

8. Принцип ненасильства – у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення.

9. Принцип гласності та врахування громадської думки – забезпечує відкритість діяльності державних органів. У зміст цього принципу входить право кожного на отримання інформації, яка торкається його прав та законних інтересів, а у більш широкому розумінні – формування громадської думки про діяльність державного апарату.

10. Принцип поєднання колегіальності та єдиноначальності, який забезпечує поєднання демократичних та бюрократичних засад державного апарату.

Називаються й інші принципи побудови та функціонування апарату держави, а саме: поєднання виборності та призначеності; економічність та науковість; позапартійність державних службовців.

До форм контролю з боку громадськості за виконанням обов’язків державних структур відносять: референдум, опитування, звіти депутатів перед виборцями.

Відповідальність особи перед державою будується на таких самих принципах. Застосування державного примусу має відбуватися у межах діючого законодавства, не порушуючи міру свободи особистості, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

4. Види органів держави, їхні ознаки та класифікація.

Орган держави — це створений державою або безпосередньо народом колектив уповноважених осіб (депутатів або державних службовців) або одна особа, який має свою визначену структуру та наділений владними повноваженнями для здійснення певних державних завдань і функцій.

Наявність владних повноважень означає, що орган держави вправі встановлювати формально обов'язкові приписи, тобто норми права чи індивідуальні приписи, і домагатися, за допомогою встановлених законом засобів, їхнього здійснення.

Від кожного державного органу залежить ефективність діяльності державного апарату в цілому. Тому одним з головних завдань держави з організації апарату є правильне, чітке і повне законодавче визначення компетенції, повноважень та місця того чи іншого органу в апараті держави.

Органи держави мають загальні і специфічні ознаки.

¨ До загальних ознак можна віднести такі:

– всі органи держави, що створюються, відповідно до закону, шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції;

– наділені державно-владними повноваженнями;

– діють у встановленому державою порядку;

– пов'язані між собою відношеннями субординації;

– всі разом створюють єдину цілісну систему — апарат держави.

¨ Специфічними ознаками, тобто такими, що відрізняють державні органи від недержавних та державних організацій, є:

– формування їх безпосередньо державою чи населенням (виборцями) і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

– наявність у кожного державного органу законодавчо закріпленої організаційної структури, територіальних меж діяльності, а також порядку взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;

– виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законодавчому порядку повноважень, видів і форм діяльності.

Наявність владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, яка дає можливість достатньо чітко відокремити державні органи від державних організацій й установ та від недержавних утворень.

Практичне втілення державно-владних повноважень знаходить своє відображення у виданні державними органами від імені держави юридично обов'язкових нормативних й індивідуальних актів, а також у здійсненні державними органами нагляду за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами, у забезпеченні і захисті цих вимог від порушень, шляхом застосування заходів виховання, переконання і стимулювання, а в необхідних випадках — заходів державного примусу.

До складу кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, безпосередньо виконують покладені на них керівні повноваження, крім того спеціалісти й інші особи, що забезпечують технічні умови щодо їхнього виконання, керівних управлінських функцій.

Види державних органів:

1) За місцем у системі державного апарату:

– первинні — створюються безпосередньо народом (виборцями) шляхом волевиявлення;

– вторинні — створюються первинними та їм підзвітні.

2) За характером і змістом державної діяльності:

– органи законодавчої влади;

– органи виконавчої влади;

– органи судової влади;

– контрольно-наглядові органи.

3) За способом утворення:

– виборні;

– призначувані;

– ті, що успадковуються.

4) За часом функціонування:

– постійні;

– тимчасові.

5) За складом:

– одноособові;

– колегіальні.

6) За територією, на яку поширюються їхні повноваження:

– загальні (центральні);

– місцеві (локальні).

5. Державні органи сучасної Української держави.

Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина(ст.102 КУ).

Представницькі органи держави поділяють на вищі (парламенти) та місцеві (ради, графства, землі, комуни то що.

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце в державному апараті. Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам, наприклад уряду або окремим міністрам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.

Обсяг повноважень парламенту залежить від належності держави до певного виду за формою правління. У парламентських країнах вищий законодавчий орган перебуває під значним впливом уряду. Іноді уряд наділяється законодавчою ініціативою і значно впливає на всі напрями діяльності парламенту.

У президентських республіках парламент у формально-юридичному значенні є більш незалежним. Законодавча ініціатива належить депутатам, парламент не може бути розпущений президентом, хоча виконавча влада має багато шляхів впливу на парламент. Наприклад, відповідно до Конституції США президент володіє правом вето на акти, що приймаються Конгресом, є ініціатором скликання спеціальних сесій Конгресу.

Згідно з Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст.75 КУ). Вона правомочна розглядати будь-яке питання, яке не входить до компетенції виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що може вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада складається з 450 депутатів, обраних на п’ять роки. Вона працює сесійно та реалізує повноваження стосовно внесення змін і доповнень до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України, надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; призначення Голови Рахункової палати; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо (ст. 85 КУ). На конституційному рівні встановлено коло питань, які визначаються виключно законами України та встановлюються виключно законами України (ст. 92 КУ).

Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.

Органами державної виконавчої влади в областях і районах є, відповідно, обласні і районні адміністрації, які очолюють голови цих адміністрацій.

Систему органів виконавчої влади в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Для здійснення повноважень з конкретизації законодавчих положень та прийняття підзаконних актів ці органи наділяються оперативною самостійністю. Призначення і роль органів управління визначаються конституційними та звичайними законами. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113 КУ). Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України, здійснює заходи до забезпечення обороноздатності і національної безпеки, організує та координує роботу міністерств й інших органів виконавчої влади (ст. 116).

Органи управління складають систему підпорядкованих структур. Залежно від територіальної дії розрізняють центральні органи управління, діяльність яких поширюється на територію держави, та місцеві органи, діяльність котрих обмежується межами однієї чи декількох адміністративно-територіальних одиниць.

За обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства, державні комітети); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети) та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників (адміністрація підприємств, установ та організацій).

Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів. Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Назва та структура судових органів у різних країнах неоднакова, проте схожими є завдання та принципи організації цих органів. Діяльність елементів судової системи більшості країн засновується на принципах незалежності суддів, самостійності у вирішенні передбачених законодавче питань, гласності судочинства. Відповідно до Конституції судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди. Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного судочинства.

Прокуратура України є органом державного обвинувачення, здійснення загального нагляду та нагляду за виконанням покарань у місцях позбавлення волі (ст.121 Конституції України).

6. Напрямки вдосконалення функціонування механізму держави у сучасній державі.

Розуміння механізму держави, як системи всіх державних організацій, що здійснюють не тільки управління загальносуспільними справами, але й забезпечують життєдіяльність всього суспільства, показує не тільки характер держави, як політичної організації, але й її соціальну спрямованість. Такий підхід до визначення держави характерний для сучасного конституційного законодавства України. Так, у Конституційному договорі вказано у ст.1: «Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян”. Це дає змогу визначити межі впливу держави на суспільство не тільки у політичному, але й соціальному, економічному та інших аспектах. Ці межі можна визначити так: держава діє лише у тих сферах суспільного життя і у тих об'ємах, що не можуть бути вирішені і врегульовані громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності і розвитку.

Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення, які характерні для механізму сучасної демократичної держави:

1. Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та невиробничого секторів;

2. Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та підвищення ефективності роботи;

3. Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних службовців;

4. Наявність ефективних механізмів контролю за діяльністю державних органів, підприємств та установ;

5. Чітка законодавча регламентація компетенції державних органів.