Пантелеймон Куліш

(1814-1885)

Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.

Походив із старовинного козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де познайомився з творами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яиенка, оповіданнями М. Гоголя та інших. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам’ять.

Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.

Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім’я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомоги М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — учителем у Києві, де познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим, що тоді був професором у Київському університеті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.

Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавловської фортеці, а перегодом засланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися із заслання М. Костомаров, Т. Шевченко.

Тут багато працював, видав своїм новим правописом “кулішівкою” етнографічний збірник “Записки про Південну Русь”, роман “Чорна рада”, у якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, “Граматику” для народу, заснував власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.

У 1861 р. П. Куліш став головним співробітником журналу “Основа”, що його видавав В. Білозерський. Друкував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно- історичного характеру.

Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні періоди проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.

У1871 р. після чергового перебування за кордоном повернувся в Україну і видав два перших томи “Історії возз’єднання Русі” (1874 p.).

Із драматичних творів П. Куліша відомі “Байда, князь Вишневенький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”. Ще він переклав твори Байрона, драми Шекспіра.

Риси ментальнісних установок, що відрізняли українців від сусідніх національних спільнот: поляків і росіян М. Костомаров у „Книзі буття українського народу” висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній народ. У 1861 р. він опублікував велику статтю, в якій аналізує основні риси української духовності порівняно з російською.

Коротко про принципові відмінності українського і російського народів за Костомаровим:

1. У росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал.

2. Росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. В Україні ж люди звикли з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям.

3. Росіяни — люди матеріальні, українці ж прагнуть „одухотворити весь світ”.

4. Українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни становляться до неї байдуже.

5. Українці цінують особисту свободу.

У творах М. Достоєвського, Л. Толстого, О. Пушкіна російський народ характеризується вічним пошуком істини, прагненням до абсолютного добра, до визначення сенсу життя. Звідси максималізм росіян у прагненні до волі, політична ідейна пристрасність, гарячкуватість, безрозсудність, „комплекс старшого брата” тощо.

Для поляків була характерна зверхність, зневажливе ставлення до українців, яких часто називали „бидлом”, „холопами”, вважаючи їх людьми другого гатунку.

Для української ментальності характерні такі риси:

• переважання на першому місці не розуму, а серця (Григорій Сковорода);

• дотримання гармонії з природою (Тарас Шевченко);

• характерна надія на краще життя (Пантелеймон Куліш);

• природна мудрість;

• культ матері, жінки;

• працелюбність;

• гостинність;

• індивідуалізм;

• самостійність та незалежність;

• шанобливе ставлення до старших;

• повага і шана до батьків.

Перебування під постійним гнобленням інших держав породило в частини українців комплекс „меншовартості”.