Української Національної Революції

Вступ

Актуальність дослідження: Найважливішою подією Української історії 17 ст. стала Національно-Визвольна війна українського народу 17ст.-збройна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького за своє соціальне, національне, релігійне та культурне визволення.Для цього був комплекс чинників, які зробили цей широкомасштабний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, штовхала до прояву активності, друге робило цю активність можливою, створювала підґрунтя для її розгортання.І сьогодні, дуже важливо з’ясувати події національно-визвольної війни через призму сьогодення. Переглянути причини, та характер. Також є основним військове мистецтво козацтва.

Як оцінити національно-визвольну війну під проводом Б.Хмедьницького? Відомо: кожна боротьба-це надзвичайно складний політичний феномен, який визріває та реалізується в критичні періоди “загнаного” в глухий кут суспільства, через вузол суперечностей уже неспроможного втілювати в життя потенціал прогресу шляхом соціальної еволюції, сутність якої полягає у здійсненні докорінних змін у суспільному ладі.Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні.Богдан Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан боротися за зброю та виганяти ненависне панство.Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти, наприкінціі травня 1648 року повстанці увійшли до Києва.З вище наведеного можна зробити такі висновки: по-перше, сукупність згаданих факторів створила грунт для розгортання повстання, яке попередити чи запобігти було неможливо. Народне повстання, що охопило більшу частину території України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, в національну революцію. Вона сприяла накопиченню воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу, посилення єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Також варто розглянути військове мистецтво козаків. Козацтво в силу своєї не чисельності й економічних чинників не мало такої можливості, тож змушене було виробляти власні бойові прийоми. Яке з початком Революції неабияк розвинулося. Всі події вплинули на козаків.Все це вплинуло на вольові та професійні якості українського вояка, стимулювало його віру у власні сили та міць товариства.

Поступово виробилася стратегія, так і тактика козацького війська.основу війскьвої воєнної діяльності козацтва на кордоні становили: 1)захист України від вторгнення турецько-татарських військ; 2)напади на території Османської імперії та її васалів; 3)визвольна боротьба українського народу. Чітка структура війська запорожців формується в кінці 16 століття. Верховним воєначальником був гетьман, далі йшли полковники, сотники й десятники, всі посади були виборними. Військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було і винятком козацтво. Зважаючи на те, що будь-який непослух щодо наказу, погане виконання службових обо’язків, низький моральний стан кожного окремого вояка можуть мати важкі наслідки для всього війська підпорядковувалося досить жорсткими законами.з козацького середовища вийшли першокласні стратеги і тактики сухопутного і морського бою, талановиті фортифікатори. Основою українського війська була піхота-найкраща у європі. Козак використовував одночасно як стрілецьку так і холодну зброю. Першорядну роль у воєнному мистецтві козаків відігравала зброя, якщо для скільки-небудь помітних змін у тактиці було потрібне накопичення критичної маси новацій в озброєнні, засобах зв’язку, тактичних формах противника, то на рівні стратегічному та оперативному, початок Хмельниччини справді спричинився до важливих новацій. Саме в оперативно-стратегічній царині ми бачимо найбільше проявів нових тенденцій у розвитку війська, в якому з’являються нові елементи-частково вдосконалені прийоми з попереднього часу або ж ті, що виникли як наслідок перелічених вище суспільно-політичних і військово0організаційних змін. Тактика козаків відштовхувалася від оборони. При зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення.

Об’єкт дослідження: Події Національно-Визвольної Війни.

Предмет дослідження: Передумови, що спричинили революцію українського народу, хід подій та військове мистецтво козаків.

Хронологічні межі: Нижня межа-1648 р. обумовлюється початком національно-визвольної Війни. Верхня межа-1657р. датується роком смерті Богдана Хмельницького, та переходом до наступного періоду боротьби.

Географічні межі: Чернігівщина, Київщина, Брацлавщина, Поділля і Волинь.

Мета та завдання дослідження:

1)дослідити причини, характер та рушійні сили, прослідкувати періодизацію війни.

2)проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбцвались, спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних

угруповань.

3)прослідкувати основні етапи та хід революції на основі дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами.

4)дослідити причини укладення російсько-української міждержавної угоди 1654р., з’ясувати оцінку угоди істориками та дати власне бачення даної події.

5)дослідити озброєння козаків

6)дослідити тактичні прийоми козацтва

7)зробити висновки щодо історичного значення національно-визвольної боротьби українського народу.

Джерельна база дослідження: Література, що стосується даного питання надзвичайно об’ємна, адже постать Б.Хмельницького та події, що розгорталися під його керівництвом завжди привертали увагу багатьох істориків. Доба зв’язана з діяльністю Хмельницького й охрещена як Хмельниччина порівнюючи з іншими моментами української історії дуже багата на історичні джерела та має значну наукову літературу. Українські козацькі літописці: Самовидець, Величко, Граб’янка, а за ними й автори пізніших хроні ХVIII століття аж до “Історії Русів” і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Б.Хмельницького за її центральну постать. Відповідно вони присвятили ій особливу увагу. На рубежі XVIII-XIXст. З’являється анонімний твір-“Історія Русів”-кульмінація козацької історіографів якій не зважаючи на фактичні помилки, акцентувалась увага на політичних аспектах історії гетьманщини, вперше вжито термін “революція” відносно подій Хмельничинни. Автор висловив ряд міркувань, які і сьогодні розробляються вченими, а саме зрада українським панством національних інтересів народу; провідна роль козацтва в національно-визвольній боротьбі; думка про створення руської(української) держави; виділення, як архіважливу, заслугу Богдана Хмельницького у процесі державотворчих процесів.

При виконанні курсової роботи було використано такі спеціалізовані видання як: ”Український історичний журнал”, ”Документи Богдана Хмельницького” ”Історія України Хрестоматія”, “Літопис Самовидця” праці відомих істориків.

Т. Чухліба, О. Гуржія, Д.Яворницького, І. Стороженка, В. Смолія та В. Степанкова.

Історичні проблеми: Дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б.Хмельницького було проведено протягом XIX ст., в міру того, як публікувалися або робилися доступними документальні джерела: дипломатичні та урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 році Бантиш-Каменський видав свою “Історію Малої Росії”, оперту головним чином на актах із московських та українських архівів. В ній добі Б.Хмельницького приділено велику увагу, хоч викладено іі доволі сухо й освітлено в надто одіозному дусі. В 1857 році появилась монографія М.Костомарова “Богдан Хмельницький” написана переважно на основі польських друкованих джерел і народних українських пісень, які автор вважав за за джерело не меншої ваги ніж літописи і документи, бо вони показували як сам народ дивився на історичні події і як ії оцінював.Костомаров першим побачив у визвольній боротьбі прагнення до політичної незалежності України.В.Антонович в праці “Історія малоросійської козачинни” трактував події 1648-1654рр., як української революції, яка зазнала невдачі через низький рівень політичної культури.

Вивчення проблеми Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького присвятили свої праці такі відомі вітчизняні вчені як: О.М.Апанович, В.Й.Борисенко, М.Ю.Брайчевський, М.С, Грушевський, В. О. Голобуцький, І. П.Крип’якевич, О. К. Касименко, В. Липинський, Ю. А. Мицик, В. А. Смолій, В. С. Степанков, Ф. П. Шевченко, В. П. Шевчук, Д. І. Яворницький та інші. В їхніх працях простежуються матеріали про керівників народної революції, революційні події від їх початків до поразки; дипломатичні і політичні, економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом: нову періодизації визвольної війни тощо.

Не можна не звернути увагу на за ангажованість багатьох робіт дожовтневого та радянського періоду, виконання окремим істориками московських великодержавних замовлень. Саме цим можна пояснити те, що майже у всіх довоєнних та багатьох повоєнних підручниках на перший план виступає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки українського, а й білоруського, молдавського, грузинського та інших народів, що за висловом В.Г. Белінського, тільки злившись навіки з єдинокровної Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. З позицій нового бачення дослідити розроблені Б.Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї. Неоднозначну внутрішню та зовнішню політику гетьманів 1648-1676 рр. та інші важливі питання національно-визвольної війни українського народу.

Українська народна революція знайшла відображення у багатьох історичних романах, повістях, драмах, поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Зокрема, художньо-історичні твори письменників М. Голубця, П. Загребельного, В. Куликовського, І. Нечуй-Левицького, П. Панча, Старицького та багатьох інших знають читачі не тільки в нашій країні, а й за її межами.

Завданням сучасної генерації істориків є переосмислити попередні досягення в галузі розробки даної проблеми, причому, на наш погляд, дослідження слід вести, використовуючи досвід минулих поколінь істориків, та вносити своє нове бачення досліджуваних подій.

Пошуково-методологічні засади: Методологічною основою курсової роботи є принцип історизму, наукової об’єктивності та незаангажованості висвітлення різнобарвних аспектів даної проблеми.

Практичне значення: Курсову роботу можна застосувати для читання лекцій на дану тему, підготовки до семінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння даної проблеми.

Структура курсової роботи: складається з плану, трьох розділів. У першому розглядається: причини, характер та рушійні сили Революції. У другому: Основні події 1648-1657 рр. Третій розділ розглядає: Військове мистецтво козацтва. Також складається з висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1: Причини, характер та рушійні сил

Української Національної Революції

На середину 17 ст. в різних сферах розвитку суспільства визріли суперечності. Україна яка перебувала в складі Речі Посполитої не мала зовнішнього руху на політичний розвиток. Правлячі кола Польщі не хотіли надавати права Україні на витворення автономної державної незалежності. Козацтво перебрало на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій. Розвиток національної свідомості засвідчувало визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність, з- поміж всіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби. Саме воно становило кістяк армії, основу формування нової еліти, вело вперед у процесах державотворення, чинило організований опір феодалізації соціально-економічних відносин, оскільки виступало станом повноправних землевласників. Невипадково термін “козацький” стає в другій половині 17-початку 18ст. загальником прикметником для визначення національних і політичних явищ. Розроблена Б.Хмельницьким у першій половині 1649 році національна державна ідея стала політичною програмою боротьби в подальші роки. На наш погляд, за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке визначається поняттями “повстання” чи ”війна”. Адже вони входили до неї як складові частини. У зв’язку з цим вважаємо, що вона становила “революцію”. Враховуючи те, що її основний зміст полягав у боротьбі за незалежність і соборність України, поділяємо міркування науковців, котрі характеризували її як, національну революцію. З огляду на зміст події, вважаємо хибним широко використовуванні в історичній літературі терміни, ”козацьке повстання” “козацька війна” ”козацька революція”, бо вони ігнорують національну-визвольну спрямованість боротьби народу, зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитої. Цілковито безпідставними є намагання деяких авторів, це переважно польські історіографи, називати її ”польсько-козацькою війною”, оскільки з одного боку береться національний чинник, а з другого-соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття (Визвольна війна), останнім часом переважно вживається у варіанті (Національно-визвольна війна) на це є декілька причин: по-перше, як помітив Ярослав Ісаєвич, воно не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; по-друге, ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин [ 17, c.90]

Відкритою проблемою залишається з’ясування хронологічних меж революції. В радянській історіографії 50-х і 80-х рр.вони визначалися 1648-1657рр., а в 90-х в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1657-1657 рр. За думкою Володимира Борисенка, Національно-Визвольна війна тривала з 1648 по 1660рр.Відомий письменник Валерій Шевчук висловив міркування, що вона завершилася 1678 р. Аналіз виявлених нами, а також віднайдених у 90-х рр. Юрієм Мициком, Віктором Брехуненком, Тарасом Чухлібом та іншими вченими в зарубіжних архівосховищах джерел дозволяє дійти висновку, що події 1648-1657 рр., становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність, а також боротьби за за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, проти феодалізації суспільства. До речі, сучасники і учасники подій 60-х років першої половини 70-х рр. також розглядали їх як продовження війни, що почалися в 1648 році й тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка восени 1676 року.Ми віділяємо в розвитку революції кілька періодів[17, с 94-95]

Перший (лютий 1648-червень 1652 рр.). Характеризується найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної війни та соціальної боротьби. Відбувся бурхливий процес становлення державних інституцій, формування політичної еліти та національної ідеї. Основними завоюваннями періоду були виборення в червні 1652 р. де-факто державної незалежності козацької України (Терени Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень.1652-серпень.1657рр.) відзначився погіршенням економічного й геополітичного становища нововитвореної держави та активними пошуками її уряду союзників на міжнародній арені для розгрому Речі Посполитої й возз’єднання у межах єдиної держави всіх етноукраїнських земель. В політичному розвитку утверджується монархічна форма правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій (вересень 1657-червень 1663 рр.) охоплює час різкого загострення соціално-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й привела до розколу козацької України на два гетьманства Правобережне і Лівобережне та виділеня Запорожжя в окрему політичну

силу.

Четвертий(липень 1663- червень 1668рр.) ознаменувався прагненням польського та російського урядів поділити Українську державу, що й сталося з Андрусівським договором 1667 року та відчайдушною боротьбою національно патріотичних сил за воз‘єднання козацької України.

П’ятий (липень 1668 – вересень 1678 рр.) припадає на нове загострення політичної боротьби (1668-1669, 1674 рр) посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інститутій на правобережжі та його жахливе спустошення польськими, кримськими, турецькими й російськими військами. Революція зазнала поразки. Виразно окреслювався характер польської політики в національно-релігійній сфері. Цинічна політика проводилася політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля для її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Дискримінація також торкнулася української мови та освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українського-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні. Курс польського уряду на ліквідацію козацтву як стану не міг викликати могутнього збройного супротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою, відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху революції. Таким чином, мало місце переплетіння різних причин подій 1648 р.Визрівання Революціїї вловив Чигиринський сотник Б.Хмельницький, котрий з літа 1646 року почав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків. Влітку 1647 року визначалося коло однодумців Хмельницького. За думкою І.Крип’якевича, це знані серед козаків у минулому і на той час старшини: Федір Вишняк, Кіндрат Бурлай, Богдан Топига, Сава Москаленка, Філон Джерджалій, Максим Кривоніс, Іван Ганжа та інші. У вересні Хмельницький провів кілька рад, на яких обговорювали питання майбутнього збройного виступу. Порушувалися питання щодо союзників, за межами України. Також було вирішено послати посольство до кримського хана, щоб домовитися про спільні дії проти Польші, за думкою відомого дослідника Національної Революції Юрія Мицика, Богдан Хмельницький насамперед послав гінця до володаря османської імперії Ібрагіма, щоб заручитися його підтримкою в майбутній боротьбі. Гінця прийняли доброзичливо й відіслали назад із подарунками та листом султана.[16, с.124-141].

За відомостями багатьох джерел, повстання передбачалося в першій половині листопада. Спутала всі плани раптова поява татар очаківської

орди; воднораз Осавул пешта повідомив А. Конецпольському про задум Хмельницького. Останній був зарештований Адамом Радлінським у Бужині й кинути до чигиринської в’язниці, завдяки своєму куму, чигиринському полковнику С.Кричевському та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К. Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю, не втрачаючи часу, заховавши дітей у друзів(старшого сина Тимофія взяв із собою) з кількома друзями і найвірніших однодумців, серед яких знаходився 20-річний Петро Дорошенко. Хмельницький подався на Запорожжя.

Пізніше почалася активна робота по згуртовуванню запорожців та іншого населення. Залучившись підтримкою козаків залоги 4 лютого Хмельницький оволодів Січ, а в ніч на 9 лютого завдав поразки підрозділам черкаського полковника Станіслава Вадовського та С.Кричевського котрі поспішно відступили до Крилова. Захоплення Січчі та звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували змінювати табір на томаківці, де вирішив зібрати сили для походів. У міста і села Київського та Брацлавського воєводств були відправлені досвічені козаки для підготовки повстання, звернулися до донських козаків. Богдан Хмельницький вступив також у переговори з Кримським Ханством, також щоб виграти час, у листуванні з коронним гетьманом М.Потоцьким відверто натякав на можливість залагодження конфлікту мирним шляхом. Реакція польського командування не заставила чекати. За словами молдавського літописця Мирона Костіна, він промовив “Гадюку слід убити до того, як вона підніме голову з трави”.13 лютого канівському полковнику було наказано очолити каральну експедицію на Запорожжя в складі Канівського, Чигиринського, Переяславського полків і 200 драгунів із фортеці Кодак, щоб розгромити заколотників. Водночас коронний гетьман розпорядився кварцяним підрозділам збиратися біля Рокитної й Вільшанки та закликав шляхти вливатися до їх лав.20 лютого з Корсуню він звернувся із універсалом до повстанців, наказуючи негайно розійтися й видати свого старшого пригрозивши в разі непослуху (відняти все ваше майно яке ви маєте на волості, а жінок і дітей ваших вирізати)[7, с. 159].

Оскільки Я. Шемберк, не довіряючи реєстровикам, ще до розпорядження М.Потоцького розпустив їх по домівках, то не вдалося організувати похід на Запорожжя. Повільно збиралися полки кварцяного війська, не поспішала з’являтися шляхта.Тим часом, не без сприяння розісланих Б.Хмельницьким агентів, на півдні Київщини і Брацлавщини спалахнули масові заворушення, що спонукали одну частину шляхти рятуватися втечею, а другу-звернутися до коронного гетьманату з проханням рятувати Україну. За визнанням останього, зробленим у листі до короля від 31 березня, ”згубне полум’я так розгорілося, що не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де бне замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів…”За таких обставин М. Потоцький вступає в переговори з повстанцями, обіцяючи через повстанців помилування Хмельницькому, М.Потоцький відзначив - “хочуть абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями й зарубіжними володарями і робити все, що лише лише забагнеться їхній волі й бажанню ”Так вперше було сформовано ідею автономії Козацької України в складі Речі Посполитої. М. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя. Підрозділи жовнірів зайняли найголовніші центри козацтва: Черкаси, Корсунь, Київ, Богуслав та інші міста. Під загрозою кари смертю заборонялося виїжджати до Запорожжя, міщанам і селям, провадити в будинках зібрання і стояти(в купі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці, на ринках, на торгах…)Розпочалася конфіскація в них зброї.[12, 1-6].

До Варшави Звістки про українські події надійшли в першій декаді березня. Король і Канцлер вважали, що йдеться про підготовку козаками морської виправи та їхнє обурення зловживанням урядовців і панів, тому Владислав 4 пропонував коронному гетьману не перешкоджати їм вийти в море, а для розгляду козацьких скарг вирядив комісію. Відомий знавець козацького питання, брацлавський воєвода Адам Кисіль вважав козацькі скарги небезпідставними й також радив М. Потоцькому не заважати і не виходити в море та не доводити справи до нової війни з козаками. Як показав подальший розвиток подій, М. Потоцький реально оцінював ситуацію й глибше усвідомлював масштаби небезпеки для Речі Посполитої яку приховувала в собі перспективу розвитку повстання, зокрема поява повстанців на “волості” та укладення ними угоди з Кримом. Тому на 3 декаду квітня, коронний гетьман запланував похід на Запорожжя силами двох угрупувань: одне мало просуватися суходолом, інше-на човнах Дніпром. Іван Стороженко зауважив – задум Потоцького полягав у тому, щоб узгодженими діями кінноти, артилерії та флоту знищити центр повстання з його опорними пунктами на дніпровських островах. Але Богдана Хмельницького на той момент турбувало дві проблеми: укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. Перше посольство до Бахчисараю зазнало невдачі. Хан ухилявся від угоди, побоюючись імовірної пастки. Однак друге посольство спромоглося переконати його в щирості пропозиції Війська Запорозького. Спонукало також до угоди бажання зміцнити своє політичне становище. Ймовірно в третій декаді березня уклався договір про воєнно-політичний союз, що передбачав надання взаємної допомоги. Він також заборонив кримським татарам надавати шкоду українському населенню. У джерелах натякають на те, що гетьман вів переговори про надання йому допомоги і з окремими беями, виключно із перекопським Тугай-Беєм. Як заручника Хмельницького відіслав до Криму сина Тимоша, за одними даними-хану, за іншими Тугай-Бею. Особисто гетьман на переговори до Бахчисараю не виїхав. Перші загони татр з’явилися до гетьмана вже наприкінці березня. Згодом прибув Тугай-Бей.Приблизно татар налічувалося близько 5-6 тисяч людей. На середину квітня в розпорядженні Хмельницького було не більше 5 тисяч повстанців. Таким чином спільні сили становили 10-11 тисяч вояків. Тоді коли у М.Потоцького налічувалося 16-18 тис. вояків. За таких обставин особливої уваги набувало питання залучення 6 тис. реєстровиків, які перебували у складі польського війська.Б. Хмельницький приділяв особливої уваги проведенню агітаційної роботи серед них. Завдяки чудово організованій розвітці гетьман вчасно довідався про план М.Потоцького, й вирішив не чекати на появу противника, а виступити йому на зустріч і, скориставшись розпорошенням польського війська, розгромили його частина поодинці[6с.189]

Дуже активну роль у революційних подіях, особливо протягом 16648-1652, 1658-1659, 1664-1668 рр. узяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 році воно і наступні роки відчайдушні боролося за збереження козацьких прав і вольносте, проти відновлення дореволюційних порядків. Після придушення виступів у Західному регіоні, обезкровленні й позбавленні підтримки козацтва селяни, починаючи з літа 1651 року, відходять від активної участі в революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому, що залишившись за межами Української держави, вони перетворилися, особливо з середини 60-х рр., в об’єкт грабежів та джерело ясиру для татар Кримського ханства, Частина селян у пошуках захисту від цього лиха переходить на бік поляків та бере участь у боротьбі проти українців, союзниками яких виступали татари. Варто відзначити міщан, участь яких у подіях 1648 р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загоном повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирській і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби. На їхні плечі падав страхітливий тягар боротьби із зовнішніми ворогами. Щодо міщан Західного регіону, то їх спіткала така ж, трагічна доля, як і селян. Як з'ясував видатний історик В'ячеслав Липинський, частина шляхти не стояла осторонь революції протягом 1648-1657 pp. зокрема помітно сприяла розбудові державних структур., формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648 р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священників і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подекуди титули сотників і полковників. Важко переоцінити внесок у відстоювання національних інтересів України в 60-х першій половині 70-х pp. київського митрополита Йосипа Тукальського[16, С. 93].

Висновок: Боротьба, що розпочалася в 1648 p., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. її мета полягала в тому, щоб добитися ліквідації національно-релігійного гноблення Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії; розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково - панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердили нову, основу якої становила дрібна приватна власність на землю й праця вільної людини. Визначальним, поза сумнівом, було виборення незалежності, бо тільки вона відкривала перспективу збереження революційних соціально-економічних завоювань і здатна була запобігти феодалізації суспільних відносин.