Розділ І. Трансформація політичного режиму: теоретичні і прикладні аспекти

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Кафедра політології

(повна назва кафедри)

КУРСОВА РОБОТА

з історії зарубіжних політичних вчень (ч. IV)

(назва дисципліни)

на тему: Процес трансформації політичного режиму в Україні: суть, собливості та основні етапи.

__________________________________________________________________

Студента ІІI курсу, групи ФФІ-32с

напряму підготовки “бакалавр”

спеціальності “політологія”

Коваль М.О.

(прізвище та ініціали)

Керівник к. пол. н., ас. кафедри політології

Шипунов Г.В.

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала: ________________

Кількість балів: _________ Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Львів – 2015 рік

Тема. Процес трансформації політичного режиму в Україні: суть, собливості та основні етапи.

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………… 3

Розділ І. Трансформація політичного режиму: теоретичні і прикладні аспекти

1.1. Трансформація політичних режимів як одна характеристик їх функціонування………………………………………………………………4-10

1.2. Особливості трансформаційних процесів на пострадянському просторі.

…………………………………………………………………………………10-16

Розділ ІІ. Трансформація політичного режиму в Україні: основні етапи та періоди

2.1. Трансформація політичного режиму в Україні у період 1991-2006…16-23

2.2. Трансформація політичного режиму у період 2006-2015 рр…………23-32

Висновки………………………………………………………………………33

Список використаних джерел та літертури…………………………………34-36

Вступ

Півтора десятиліття триває процес посткомуністичної трансформації в Україні. Один з його складників – демократичний перехід (transit, transition) є головною категорією окремої галузі порівняльних політичних досліджень – транзитології. І хоч ця галузь зараз не на піку своєї популярності, випрацювані нею підходи, поняття та узагальнення дають дослідникові добрий теоретичний інструментарій для вивчення особливостей політичного розвитку України часів незалежності, оцінки сучасного її стану і, певною мірою, для вироблення прогнозів та рекомендацій на майбутнє.

Поняття «переходу» відображає особливості таких суспільних трансформацій, які перебувають на межі революції і радикальних реформ. Перехід кардинально змінює базові суспільні інституції і в цьому сенсі є революційним. Водночас, ініціатори та прихильники таких змін не відкидають правових основ попереднього режиму, трансформуючи їх поступово, і в цьому плані перехід є ближчим до еволюційних процесів. Інакше кажучи, перехід поєднує революційні завдання (замінити один суспільний чи політичний лад на інший) з еволюційними методами їх досягнення.

Переважання поступовості в тактиці не повинно проте означати ні відмови від глибоких реформ, ні їх затримки. Явища застою, гальмування, тривалого «зависання» демократичних і ринкових перетворень виводять країну за межі перехідних суспільств і ставлять її в розряд держав, що належать до так званої «сірої зони». Ще не втрапивши до неї остаточно, Україна спробувала «випрямити» свій шлях демократії засобами Помаранчевої революції та «Революцыъгыдносты». Втім, зусилля поки що не принесли сподіваних результатів, на що є причини як процесуального, так і інституційного характеру.

Розділ І. Трансформація політичного режиму: теоретичні і прикладні аспекти

1.1. Трансформація політичних режимів як одна характеристик їх функціонування

Аналіз сучасного політичного процесу країн світу свідчить, що демократичні політичні трансформації глобальні за масштабом свого охоплення. Саме тому сучасний науковий інтерес спрямований на дослідження процесів переходу політичних режимів до демократичної стадії. Демократичний транзит за своїми масштабами охопив більшість країн з тоталітарно-авторитарним минулим, у тому числі й Україну.

Тому актуальним вбачається дослідження процесу трансформації політичного режиму в Україні. Значний внесок у розвиток транзитології та в дослідження сутності перехідного суспільства зробили в Україні відомі роботи таких науковців, як В. Горбатенко, Г. Зеленько, В. Кремень, М. Михальченко, О. Новакова, О. Романюк, Ф. Рудич. Щоправда, в науковому світі існує багато напрямів та підходів до вивчення сутності демократичного транзиту, що ускладнює розробку єдиної стратегії у дослідженні трансформаційних процесів не лише країн з недемократичним політичним минулим, а й тих, що трансформуються у зворотному напрямі. Залишається

невирішеною проблема виділення особливостей процесу трансформації недемократичних політичних режимів у різних країнах та регіонах світу. Саме цим обумовлена постановка завданняцієї статті: виокремити загальні проблеми демократичного транзиту та політичної трансформації недемократичних політичних режимів у транзитних суспільствах; визначити проблемні аспекти трансформаційних процесів в Україні.

Під поняттям «демократичний транзит» у рамках теорії політичних трансформацій зазвичай розуміються соціальні та інституційні перетворення, пов’язані з просуванням від тоталітарних і авторитарних режимів до демократичних способів управління (transition to democraty). Процеси політичних та соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу, отримали назву демократизації.Процес демократичного транзиту обумовлений наявністю двох головних факторів: типом недемократичного режиму, від якого починається процес соціально-політичних перебудов, та послідовністю демократичних реформ. У транзиті можна умовно виділити п’ять основних складових елементів: передумови політичного транзиту; початкова точка політичного транзиту; мета транзиту (стан суспільства, політичної системи та режиму, якого прагнуть реформатори); сам процес транзиту з його специфічним змістом; результати транзиту (залежать від обставин протікання демократичного процесу) ¹

Точкою відліку, так званим «стартом» демократичного транзиту, слід вважати тип політичного режиму, від якого починається сам процес трансформації. Найбільш системним на сьогодні вважається класифікація політичних режимів на демократичні та недемократичні (тоталітарні та авторитарні).

Найефективнішою, на думку вітчизняних вчених, є трансформація тоталітарного режиму в авторитарний, бо авторитарні режими дають суспільству більше свободи, ніж тоталітарні, хоча це стосується здебільше його позаполітичних сфер. При прямому переході від тоталітаризму до демократії майже неможливо якісно та ефективно за короткий проміжок часу побудувати ліберальні, а не фасадні за своїм змістом інститути демократичної та правової держави Саме у надрах авторитарного політичного режиму формуються передумови демократії, як в економічній, так і в політичних сферах.²

За таким сценарієм відбувається політична трансформація в Україні, Молдові, Грузії, але через певні внутрішні та зовнішні чинники транзит до_____________________________________________________________________

1. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Данкварт Растоу // Полис. – 1995. – No 5. – С. 5-15.;

2. Романюк О. І. Моделі посткомуністичних трансформацій / О. І. Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – No 3. – С 7.

демократії від авторитаризму в цих країнах відбувається дуже повільними темпами.¹

Українцям необхідно було формувати абсолютно нову політичну систему, оскільки були загублені традиції національної самоорганізації й самоврядування, що відбилося на національній самосвідомості і менталітеті. Ці труднощі додалися до наявної проблеми переходу від тоталітаризму до демократичного прагнення в суспільстві.

Слід визнати, що Україна має досить високий управлінський потенціал. Не зважаючи на гостру боротьбу між політичними системами, яки мають різні політичні інтереси, в Україні існувала певна єдність у рамках стратегічних шляхів політичного самоствердження та напрямків українського народу. Проте необхідно додати й те, що нові політичні інститути і механізми створювалися руками старої радянської чіновничої номенклатури, яка все ще мислила адміністративно-командними категоріями, не мала ні досвіду, ні бажання демократичного будівництва, не була професійно підготовлена і не володіла високою політичною культурою. При цьому відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних функціональних суб’єктів і органів влади й до кризи влади загалом. Ця криза виявлялася в неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечності їхніх дій, протистоянні місцевих рад і виконавських органів, втраті авторитету та довіри влади у населення.

Демократизація державних органів та інщі сфери суспільного життя в загальному вимірі, повинна більш детально підійти та чітко сформуватися

для завдання транзиту, визначити його конкретні критерії та обрати певну та єдину за своїм змістом стратегію дій політичної еліти. Проте, як вказує досвід політичних процесів сучасної України, всі ці показники влада

_____________________________________________________________________________

Новакова О. В. Політична нестабільність як чинник сучасного розвитку України // Збірник наукових праць // [редкол.: Щедрова Г. П. (голова) та ін.]. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В Даля. – 2008. − С. 25-35.

проігнорувала, вклавши у зміст процесів реформування державного механізму здебільше власні амбіції та інтереси.

Про позитивний результат трансформаційних процесів в Україні сьогодні взагалі не може йти мова, адже політична еліта так і не сформувала необхідних параметрів політичного порядку. На думку С. Хантінгтона, політичний порядок – це здатність високоінституціоналізованої політичної системи зберігати власну якісну визначеність шляхом залучення нових груп у політику таким чином, щоб вони діяли відповідно до прийнятих суспільних норм та цінностей.

У розвитку політико-культурної сфери України слід визначити проблеми аполітичності та наявності елементів підданської політичної культури на тлі незначного поширення елементів політичної культури громадян. Відбувається усталення демократичних уявлень. Через політичну нестабільність та кризу в економічній і соціальній сферах громадяни перестали довіряти політичній владі загалом, що відбивається безпосередньо

на рівні участі їх у політичному житті країни. Українці доведені до того, що дедалі частіше відкрито висловлюють екстремістські та протестні гасла на фоні негативного ставлення до демократичних інститутів. Все частіше чути ностальгічні заклики громадян про радянське минуле та щодо появи на політичній арені впливової авторитарної сили, здатної навести лад у державі.

Згідно з соціологічними опитуваннями, проведеними Національним інститутом стратегічних досліджень на тему «Проекція економічної кризи на політичні симпатії громадян», на тлі кризової економічної ситуації ставлення громадян до політичних сил і до політиків залишається значною мірою невизначеним. Нині у суспільстві склалося дуже критичне ставлення до українських політиків та до політики загалом. ¹

_____________________________________________________________________________

1. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах // Самюэль Хантингтон. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 28 с.;

За результатом дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, рівень довіри до політиків найнижчий серед усіх видів діяльності і сягає лише 2, 8% позитивних відповідей респондентів. Для порівняння: найвищий рівень довіри висловлений вчителям та працівникам освітньої галузі – 52, 2%.

Проглядаючі проблеми трансформації політичного режиму в Україні, необхідно звернути увагу до досвіду країн колишнього соціалістичного табору, які після падіння тоталітарних режимів почали модернізувати власні політичні системи країн. З проблемами перехідного періоду свого часу зіштовхнулися політичні еліти таких країн, як Болгарія, Словаччина, Польща, Хорватія та інші, проте трансформаційні процеси в них відбувалися здебільшого за власним, а не інстальованим сценарієм реформування політичної системи.¹

Процеси політичної трансформації в Україні з новою інтенсивністю продовжилися після президентських виборів 2004 – 2005 рр. Основним гаслом тої кампанії був шлях до демократизації політичного режиму в Україні. Відсутність спільних стратегії реформування політичної системи та зовнішньополітичного вектору розвитку, невизначеність та не зрозумилість

внутрішньополітичного курсу та боротьба за міністерські стільці призвели до

нової хвилі загальносистемної кризи в Україні, яка й сьогодні є невід’ємним компонентом модернізаційних процесів. У зовнішній політиці, обираючи євроінтеграційний вектор розвитку, політичній еліті України слід вирішити найперше внутрішньополітичні та економічні проблеми, без чого всі спроби

вступити до такого бажаного Европейського союзу та НАТО будуть марними.

На думку західного науковця С. Хантінгтона, більшості країн, що трансформуються, до яких можна віднести сучасну Україну, необхідно

__________________________________________________________________

1. Студії Академії Європи. – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника; Прикарпатський центр політичних та євроінтеграційних досліджень, 2009. – Вип. Ι Ι. – 109 с.

використовувати метод перебудови у всіх сферах життєдіяльності суспільства – шлях поступових, поетапних реформ, націлених на еволюційну зміну нестабільного суспільства і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. При цьому слід дотримуватися таких умов: компетентне політичне керівництво; поетапна структуризація системи реформ, що передбачає висування на кожному етапі перетворень лише одну з намічених реформ; правильний облік часового фактора; концентрація реальної влади

в руках уряду; послідовність та поступовість у здійсненні реформ; створення достатньо тривкої та стійкої впливової коаліції різних соціальних і політичних сил; розвиток інститутів громадянського суспільства ¹.

Враховуючі висновки проведеного дослідження, слід визначити, що процес політичної трансформації в Україні, метою якого є проголошеня встановлення демократичного режиму шляхом поступового транзиту через систему соціально-політичних норм, охопив великі за обсягом часові рамки. Гальмівні тенденції на цьому шляху безпосередньо пов’язані зі специфічними рисами розвитку політичної свідомості населення та становлення демократичної політичної системи. За досвідом європейських країн, у яких існували тоталітарні та авторитарні політичні режими (Болгарія, Польща, Словаччина, Хорватія та інші), виходить, що вчасне проведення системних реформ і впровадження соціально-економічних програм розвитку формує в суспільстві відчуття національної єдності й дає змогу переходити від однієї стадії демократичного транзиту до іншої.

Також необхідно зауважити, що більшість із цих країн вирішили гострі проблеми перехідної економіки, встановили демократичні політичні інститути та як наслідок – ввійшли до складу ЄС. Україні, щоб увійти до Європейського Союзу, необхідно стати демократичною, правовою державою не лише за формальними ознаками, а й за якісним наповненням, створити оновлену моральну владу, яка здатна об’єднати суспільство та мати дуже

_____________________________________________________________________________

1. Мухаев Р. Т. Теория политики: учебник для студентов вузов / Рашид Тазутдинович Мухаев. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 546 с.

жорстку відповідальність за злчінні прорахунки перед народом України. Тому залишається актуальною розробка стратегій та стилів політики, спрямованих на подолання кризи політичної влади задля здійснення якісного демократичного транзиту¹

1.2. Особливості трансформаційних процесів на пострадянському просторі.

Після розпаду СРСР та ОВД Україна разом з іншими країнами Центральної та Східної Європи, країнами СНД стає на шлях демократизації, опинившись на новому етапі суспільно-політичного та історичного розвитку. Специфічними рисами демократичного транзиту в Україні є те, що вона виконує потрійну трансформацію одночасно: виконується завдання ринкового реформування економіки; паралельно відбуваються процеси демократизації та створення національної держави. Як вказує досвід країн колишньої Югославії та деяких держав африканського континенту, поєднання цих трьох процесів під час демократичного транзиту призводить

до кризових явищ як в економічній, так і в політичній сферах. Як наслідок – політична нестабільність, яка характеризується суттєвим розривом між формою та змістом політичного процесу, намаганням поєднати демократичну форму та авторитарну за суттю політику, що призводить до тривалої невизначеності й конфліктності політичного процесу. Російський дослідник О. Віте назвав це суспільно-політичне явище «мертва зона».

Для комплексного аналізу розвитку політичної системи та режиму слід зупинитися на «стартовій ситуації», що склалася в Україні після проголошення незалежності. «Стартова ситуація» в нашій державі суттєво відрізнялася від становища в таких країнах Східної Європи як Польща, Угорщина, Чехія та інші, а також у колишній радянській Росії.²

__________________________________________________________________

1. Мухаев Р. Т. Теория политики: учебник для студентов вузов / Рашид Тазутдинович Мухаев. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 546 с. 2.Романюк О. І. Моделі посткомуністичних трансформацій / О. І. Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – No 3. – С. 7.

Найважливішим політичним критерієм і результатом трансформаційного процесу має стати якісне перетворення базових інститутів суспільства. До певних просувань у політичній сфері можна віднести: ухвалення нових конституцій, що проголосили загальновизнані демократичні цінності, формування демократичних інститутів, недержавних

засобів масової інформації, формально незалежної судової влади та багатопартійної системи. До соціально-економічних критеріїв можна віднести розвиток приватної форми власності й різноманіття форм власності як основи ринкової кономіки, ефективність сформованої моделі економіки, рівень і якість життя населення, місце країни у світовій спільноті й світовому господарстві.¹

У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін «пострадянський простір». Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу.

Розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси. Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Коли СРСР розвалився, то розвалився і єдиний народногосподарський комплекс. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних економік — економічних систем, що самостійно функціонують, розробляти і здійснювати макроекономічну політику стабілізації, координації дій у рамках нових політичних й економічних відносин, початку структурних змін у господарстві. Йшлося не стільки про побудову, скільки про перебудову «уламка» колишнього величезного економічного простору, який отримала у спадок кожна нова незалежна держава. Головна проблема, з якою зіткнулись нові незалежні держави, — перекіс в економічному розвиткові у ту чи іншу галузь, що було наслідком політики поділу праці в СРСР. Завдання виявилося особливо складним, оскільки в республіках не було адекватних інституційних структур і навичок управління економікою в ситуації переходу від планово-централізованої системи з управлінням із московського центру до системи з елементами ринкових відносин. Спроба швидко перетворити " механізм" на " організм" шляхом насильницького повсюдного запровадження класичних ринкових відносин в умовах руйнування колишньої єдиної народногосподарської системи спричинила економічну катастрофу в більшості з новими незалежними державами, унаслідок спаду виробництва багато громадян пострадянського простору перебували на межі фізичного виживання.

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. Природно, що при формуванні ринкових структур у нових незалежних днржавах насамперед почали розпадатися саме господарські

_____________________________________________________________________________

1.Гульнар Іскаков Політичні процеси на пострадянському просторі: тенденції, протиріччя, перспективи-№3-2007, с.128

зв'язкі між колишніми союзними республіками, економічно необґрунтовані, як в середині республік, так і між ними. Для більшості держав найбільш серйозним питанням для розвитку власної промисловості стала залежність економіки від імпорту енергоносіїв за світовими цінами або за цінами, що до них наближалися.

Особливістю інституціонального простору пострадянських держав є також нестабільність законодавства, постійне відтворення адміністративно-командних методів управління, соціальна інертність і слабкість протестного потенціалу громадян, залежність особи від держави. Центральним питанням політичної трансформації є політико-правовийхарактер державної влади та її здатність забезпечити стійкість функціонування політичної системи. Реформи в пострадянських державах гальмувалися саме внаслідок нерозв’язаності питання про владу, демократичної за формою й авторитарної по суті (це засвідчують війна в Чечні, події в Узбекистані 2005 року та в Киргизстані у 2002 та 2005 - 2006роках).¹

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;

_____________________________________________________________________________

1.Гульнар Іскаков Політичні процеси на пострадянському просторі: тенденції, протиріччя, перспективи-№3-2007, с.132

2) пошук свого місця — на других і третіх ролях — у космополітичній еліті світу, що глобалізується;

3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум «під себе» так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така «еліта» не здатна виконати одну з найважливіших функцій — формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

— демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

—напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується «альтернатива демократії» — обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

— авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан — відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями — організація виборів із попередньо відомими результатами;

— неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан — тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей — правових, економічних тощо.

Перехідний період між очікуваним завершенням євроатлантичної та європейської інтеграції України буде часом, упродовж якого домінуючі політичні та військові зв’язки на Заході вимушено поєднуватимуться з домінуючими економічними зв’язками на Сході. Тому, а це надзвичайно важливо, стратегічне завдання України – вийти з найменшими втратами з парадоксально суперечливої і навіть загрозливої ситуації. Суть її в тому, що для збереження політичного суверенітету України, зміцнення демократичних механізмів у внутрішньополітичному житті держави і суспільства об’єктивно важливо продовжити курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, а для забезпечення життєво важливих економічних інтересів нашій державі треба зберегти усталені перспективні ринки і підключитися до нових соціально-економічних проектів у євразійському регіоні. Загалом все це знайшло відображення в прийнятій у середині 2010 р. новій цілісній зовнішньополітичній концепції України, яка прийшла на зміну затвердженим Верховною Радою ще у 1993 р. «Основним напрямам зовнішньої політики України». Пріоритетними визначені як відносини з Європейським Союзом, так і з Російською Федерацією.