Ада. Дивлюся на вас, діти, і не вірю, що нещодавно ви тут разом за м’ячем бігали, а вже наречені. Боже, як летить час, як давно це було.

Ванда. Й не кажи. Ніби нещодавно наші весілля відгули, а вже діти одружуються.

Генріх. Не одружуються, а заручаються. Про одруження ще зарано говорити. От Марк закінчить консерваторію, Марійка – гімназію й будемо щось вирішувати.

Роман. Нам би хотілося, щоб марійка ще й в університеті вчилася.

Ванда. Якщо діти згодні чекати декілька років, ми тільки «за».

Марк. Маю пропозицію, коли настане весна, приїхати до Львова й про все більш детально поговорити. До того часу ви знайдете роботу, ми облаштуємося у Берліні, от і буде про що розмовляти.

Марійка. Дочекаймося весни.

Ада. Я не проти.

Генріх. Щастя вам!

Ванда. Хай Господь вас збереже!

П’ють шампанське. Всі веселі, щасливі, сповнені надії.

ДІЯ ДРУГА.

Між першою та другою діями пройшло рівно два роки.

Ява перша.

Простора квартира родини Струминських у Львові.

Ада та Марійка прикрашають ялинку.

Ада. Чому ці комуністи різдво не святкують?

Марійка. Вони навіть до церкви ходити не дозволяють.

Ада. Ще минулим літом ми могли ходити вільно куди завгодно, а тепер доводиться постійно озиратися. Чесно кажучи, від радянського союзу я чекала більше свободи. Мені страшно виходити на вулицю стало… Марійко, ти слухаєш?

Марійка. За такі слова, мамо, зараз можна в кримінал піти.

Ада. Хіба я цього не розумію? Тільки вдома й можна вільно говорити. Щось ти сумна стала.

Марійка. Та згадала дещо… два роки тому ми заручилися з Марком, гадали одружитися… і що з того вийшло?

Ада. Може я й неправа, але мені здається, на добре, що ви з ним не встигли побратися. Жила б ти в Берліні, а там війна. Хоч і тут не солодко, але ж мирно, тихо. Не переймайся дуже, ще зустрінеш свою пару. А перше кохання тому й зветься першим, що за ним інше приходить, справжнє.

Марійка. Ой, мамо, мамо, розумом я це сприймаю, а серцю хіба втовкмачиш?

До кімнати заходить Роман.

Роман. Що я бачу? Ви вирішили Різдво відсвяткувати?

Ада. Панові головному редакторові це дозволено?

Роман. Товаришу головному редакторові бажано зустрічати Новий Рік.

Марійка. Що ж нам робити з ялинкою? Заховати?

Роман. Залишимо таку красу. Все як у старі часи. О, цю кульку я привіз тобі з Варшави. Пам’ятаєш? Тобі було років п’ять тоді.

Марійка. А це моя улюблена – її бабуся подарувала.

Ада. Це ще з мого дитинства. Був цілий набір, але з часом побився, тільки ця й залишилася.

Роман. Гарні прикраси. Зараз таких не роблять.

Ада. Щось ти пізно прийшов.

Роман. Було чергове зібрання.

Ада. Але ж ти безпартійний.

Роман. Так, але мене постійно агітують вступити до партії.

Ада. Маю надію, що ти не збираєшся цього робити?

Роман. Звичайно, не збираюсь.

Марійка. Нас в університеті теж агітують вступати до комсомолу.

Ада. І як, успішно?

Марійка. Так, вже деякі вступили.

Ада. Хай Бог милує!

До дверей постукали.

Ада. Хто б це міг бути?

Марійка. Не подобаються мені ці пізні візити. Може, не відчиняти?

Роман. Краще відчинити. Гадаю, вже почули, що хтось таки є вдома.

Марійка. Я відчиню.

Марійка йде відчиняти двері.

Ява друга.

До кімнати заходять НКВС-ники на чолі з майором Гайовим.

Роман. Добрий вечір!

Гайовий. Струминський Роман Олександрович?

Роман. Це я.

Гайовий. Майор НКВС Гайовий. Ми хотіли б запросити вас на бесіду.

Роман. Добре.

Гайовий. Візьміть якісь речі, бесіда може бути довгою.

Роман. Я зараз зберуся.

Гайовий. Тільки швидко.

Роман. Адо, допоможи мені, будь ласка.

Ада й Роман виходять з кімнати.

Гайовий. Ялинку вирішили поставити? Чи не зарано? До Нового Року ще декілька днів.

Марійка. Боялися, що не встигнемо.

Гайовий. Води дайте напитися.

Марійка наливає воду у стакан, подає Гайовому.

Гайовий. Комсомолка?

Марійка. Ні. Але на нашому курсі багато комсомольців.

Гайовий. Коли думаєте вступати?

Марійка. Скоро.

Гайовий. Потрібна буде рекомендація – звертайтеся, я напишу.

Марійка. Дякую.

Гайовий. А де ви вчитеся?

Марійка. В університеті.

Гайовий. Подобається вчитися?

Марійка. Звичайно. А вам хіба ні?

Гайовий. Багато часу навчання забирає?

Марійка. Багато.

Гайовий. На якому курсі?

Марійка. На другому.

Гайовий. То вас можна зустріти в університеті?

Марійка. Може й можна. Чому ні?

До кімнати заходять Роман з Адою.

У Романа у руках – валізка.

Роман. Я готовий. Зараз попрощаюся з сім’єю.

Марійка. Тату, навіщо тобі валізка?

Роман. Так потрібно.

Роман цілує Аду, Марійку.

Роман. Не сумуйте без мене, скоро побачимося.

Роман та НКВС-ники виходять. Гайовий трохи затримався.

Гайовий. До побачення.

Марійка. Прощавайте.

Гайовий та НКВС-ніки з Романом пішли.

Ява третя.

Марійка. Мамо, що це все означає? Навіщо татові валіза?

Ада. Хіба ти не зрозуміла?

Марійка. Ні, цього не може бути.

Ада. але ж ти сама бачила.

Марійка. Але ж він повернеться?

Ада. Я не знаю. Я не хочу про це думати. Все. Поки будемо вважати, що він поїхав у відрядження.

Марійка. Гаразд. А якщо про татків… таткове відрядження дізнаються в університеті?

Ада. Ти нічого не знаєш, зрозуміла? Тато у відрядженні, так й кажи.

Марійка. А якщо він не повернеться? Що з нами буде7

Ада. Не хочу зараз про це думати.

Дзвонять у двері.

Ада. Невже це за мною?

Марійка. Ті, що до татка приходили – стукали.

Ада. Може, сусіди? Не хочу нікого бачити. Не будемо відчиняти.

У двері наполегливо дзвонять.

Марійка. Я все-таки відчиню. А то це може показатися підозрілим.

Марійка відчиняє двері.

До кімнати заходять з валізами Микола та Яніна. Микола кидається до Ади. Яніна стоїть трохи відсторонено.

Микола. Добрий вечір, Адо Дмитрівно, Марійко!

Ада. Пан Остапчук? Що вас привело до нас?

Микола. Товариш Остапчук. Маю велике прохання. Мене щойно перевели із Станіславова, а житла ще не дали. То не були б ви такі ласкаві, узяти мене із дружиною до себе на станцію?

Марійка. Миколо, а твоя дружина, то Яніна?

Микола. Так, ми нещодавно одружилися.

Яніна. У листопаді.

Марійка. Навіть не знаю, поздоровляти тебе, чи поспівчувати.

Ада. Мушу вам відмовити, товариш Остапчук. У нас не так багато місця, щоб жила ще одна родина.

Микола. Як же так? Ми ж з одного міста. Марійко, ви ж з Яночкою були найліпшими подругами. Невже ви нам не допоможете? Нам же зараз просто нема куди йти, хіба що на вокзал, а мені ж завтра виходити на роботу.

Марійка. А де ти працюєш, Миколо?

Микола. В міліції.

Марійка. О, навіть так! Мамо, може, нехай вони поживуть трохи, поки їм житло не дадуть?

Ада. Хіба що у маленькій кімнаті.

Микола. Чудово! Хоч у маленький. Ви не хвилюйтеся, ми вам заплатимо.

Ада. Тільки мушу попередити, служниці у нас немає.

Микола. То нічого. Яночка буде допомагати по господарству. Правда, Яночко?

Яніна. З задоволенням.

Марійка. Робочі руки зайві не бувають. Я покажу вам вашу кімнату.

Микола з Яніною взяли валізи та клунки й пішли за Марійкою.

Ява четверта.

Ада сама у кімнаті. Заходить Марійка.

Ада. Чому ти вирішила їх залишити?

Марійка. Навіть колишнім друзям потрібно допомагати.

Ада. А серйозно?

Марійка. Вона вигнала нас з рідного міста, а зараз залежить від нас. І до того ж, чоловік у домі завжди потрібен, тим паче, міліціонер.

До кімнати зазирнув Микола.

Микола. Дуже гарна кімната, й не така вже й маленька.

Марійка. Вже влаштувалися?

Микола. Яночка розкладає речі. А де Роман Олександрович?

Ада. У відрядженні.

Микола. Надовго? Мені б хотілося з ним побалакати.

Ада. Не знаю, можливо й надовго.

Микола. Він не сказав, наскільки їде?

Марійка. Він може й не приїхати.

Микола. Пробачте, щось не так почув.

Марійка. Кажу, є такі відрядження, з яких можна й не повернутися.

Микола закляк, потім зробив крок назад.

Микола. Коли за ним приходили?

Марійка. Перед вашим візитом. Ви ще бажаєте залишитися у нас на станції?

Микола. Чому ви не сказали одразу?

Марійка. Хіба про таке можна казати? Ще не так зрозумієте.

Микола. Зараз нам нікуди йти, й ми поки залишимося.

Микола пішов.

Марійка. (до нього, у спину) Не забудьте попередити дружину, щоб не дуже речі розкладала.

Микола зупинився, озирнувся.

Микола. Я спробую щось дізнатись про Романа Олександровича.

Марійка. Дякую.

Микола вийшов з кімнати.

Ада. Ти жорстка, раніше я цього не помічала.

Марійка. Дорослішаю.

Ада. Це на добре, адже нам під одним дахом з Яною жити.

Марійка. Нічого, якось воно буде. Може, підемо чай приготуємо нам та квартирантам?

Ада. Добра думка, люди ж з дороги.

Марійка та Ада вийшли з кімнати.

Ява п’ята.

Пройшло декілька днів.

Вітальня в квартирі Струминських. Яніна, щось наспівуючи, прибирає.

Дзвонять у двері. Яніна відчиняє.

Заходить Гайовий.

Яніна. Добрий день. Ви до кого?

Гайовий. До Струминських.

Яніна. Їх зараз нікого нема. Ада Дмитрівна у шпиталі, Марійка ще в університеті, а Роман Олександрович у відрядженні.

Гайовий. Так, я знаю. А ви хто така? Я вас не пам’ятаю.

Яніна. У гості приїхали.

Гайовий. Дуже вчасно приїхали.

До вітальні зайшла Марійка.

Марійка. Здрастуйте…

Гайовий. Марія Романівна, я до вас.

Марійка. Добре.

Яніна. Може, вам чаю принести?

Гайовий. Дякую. Молока холодного.

Яніна. Ой, а молока немає.

Гайовий. Так ідіть та купіть.

Яніна. Пробачте?

Гайовий. Купіть молока.

Яніна. Добре, вже йду.

Яніна схопила сумочку й вибігла з квартири.

Ява шоста.

Марійка. Що вам потрібно?

Гайовий. Поговорити.

Марійка. Слухаю вас.

Гайовий. Ви мені сподобалися. Дуже сподобалися.

Марійка. Треба ж таке.

Гайовий. Вашого батька заарештували. Ви розумієте, що це означає?

Марійка. А що це має означати?

Гайовий. На нього написали анонімку. За тими звинуваченнями його можна посадити надовго й дуже далеко, а можна й не посадити і всі звинувачення скасувати..

Марійка. Здається, я зрозуміла. Що ж поговоримо серйозно. Скільки ми маємо вам дати, щоб його відпустили?

Гайовий. Ви мене не зовсім вірно зрозуміли, Маріє Романівно. Мені не потрібні гроші. Мені ви потрібні.

Марійка. Пробачте, ви що, бажаєте одружитися зі мною?

Гайовий. Ні. Ви вже доросла дівчинка, й повинні розуміти, що для деяких речей шлюб зовсім не потрібен. Я зрозуміло сказав?

Марійка. Вільне кохання?

Гайовий. Цілком вірно. Я хотів би мати вас за коханку.

Марійка. Я не можу вам зараз відповісти. Мені потрібен час.

Гайовий. Звичайно. Але пам’ятайте, що час іде й для вашого батька, і чим довше ви будете думати, тим важче буде йому допомогти. Ось візьміть, це моя адреса. Гадаю, що скоро ви до мене прийдете. До побачення.

Гайовий вийшов й на порозі зіткнувся з Адою.

Ява сьома.

Ада зайшла до кімнати.

Ада. Марійко, це ж був той самий чоловік…

Марійка. Так, мамо, то був саме він.

Ада. Навіщо він приходив?

Марійка. Поговорити зі мною.

Ада. Чому з тобою?

Марійка. Бо вас не було вдома.

Ада. І що він сказав?

Марійка. На тата хтось написав анонімку, йде слідство. Якщо факти підтвердять, то тато буде в криміналі.

Ада. Я так сподівалась, що вони швидко розберуться й відпустять його.

Марійка. Ви кохаєте його?

Ада. Я не можу про такі речі з тобою говорити.

Марійка. Бо я замала й нічого не розумію?

Ада. Бо ти моя дочка.

Марійка. Може, саме тому, й слід говорити?

Ада. Я не знаю. Мені дуже важко без нього. Ми майже не розлучалися після одруження. Куди він – туди й я. Він викладав у селах, кожного року у новій школі. Тільки звикли до місця – його знову переводять, і так декілька років, потім з’явилася ти, і ми нарешті осіли у Станіславові. Роман, нарешті, пішов з державної служби і з головою поринув у нову роботу.

Марійка. А ви йому допомагали?

Ада. А я його підтримувала. Які ж ми були тоді молоді! Здавалося, нам все під силу. А зараз так важко усвідомити, що я не в змозі йому допомогти.

Марійка. А якби був шанс?

Ада. Я б неодмінно скористалася ним. Заради Романа я здатна на все. Але ж такого шансу немає.

Марійка. Немає.

До квартири зайшла Яніна.

Яніна. Хто це був?

Марійка. Майор НКВС.

Яніна. Що він майор, я бачила. Чого він приходив?

Марійка. Поговорити.

Яніна. Так страшно було залишати тебе саму.

Марійка. Чого ж залишила?

Яніна. Він так на мене подивився, що душа сховалася.

Марійка. Невже було чому сховатися?

Ада. То ти його впустила?

Яніна. Що я мала робити? Я його майже випхала, але тут Марійка прийшла.

Ада. Я піду, відпочину.

Марійка. Принести вам кави або чаю?

Ада. Так, дякую, кави звари.

Ада пішла до своєї кімнати.

Яніна. Що тут було між вами?

Марійка. Ти про що?

Яніна. Цей майор з тебе очей не зводив.

Марійка. Чому це тебе турбує?

Яніна. Я просто не розумію, що в тебе такого, що чоловіки божеволіють.

Марійка. А ти подумай.

Марійка пішла до кухні.

До квартири зайшов Микола.

Микола. Привіт, люба!

Микола поцілував Яну. Яніна відсторонилася від нього.

Микола. Що з тобою?

Яніна. Голова болить.

Яніна пішла до кімнати.

З кавою зайшла Марійка.

Марійка. Вже прийшов?

Микола. Відпустили раніше.

Марійка. Каву будеш?

Микола. Не відмовлюся.

Марійка. Сідай, я зараз мамі віднесу й будемо пити.

Микола. Я принесу з кухні.

Марійка з кавою пішла до кімнати Ади, а Микола на кухню.

З кухні Микола виніс каву, поставив на стіл.

Прийшла Марійка і вони сіли пити каву.

Марійка. Ти про батька нічого не дізнався?

Микола. Чув дещо.

Марійка. Розповідай.

Микола. Його можуть посадити, а вас вислати до Сибіру.

Марійка. В чому його звинувачують?

Микола. Тс! Я не можу нічого сказати, там така заплутана справа.

Марійка. Але надія є, що його відпустять?

Микола. Було декілька схожих справ…

Марійка. І що?

Микола. Посадили.

Марійка (перехрестилася). Мати Божа!

З кімнати визирнула Яніна.

Яніна. Миколо, скільки тебе чекати?

Микола. Вже йду, люба. (до Марійки)Дякую за каву.

Микола пішов до кімнати.

Марійка залишилася сама.

Марійка. Чому так важко прийняти рішення? Що мене тримає? Марк? Зараз ми настільки далекі одне від одного, що про нього й годі думати. Годі, годі… чому ти мене не слухаєш, серце моє? Тихше, дурненьке, не плач. Як же болить мені, та нічого, промине трохи часу і все загоїться. Не я перша, не я остання. Переживу. Якось воно та й буде.(шукає папірець, розгортає). Це ж на іншому кінці міста! Чи не запізно буде? Ні, саме вчасно!

Марійка одягається, підходить до кімнати Ади, прислухається. Потім відходить й виходить з квартири.

Затемнення.

Ява восьма.

Вихід з затемнення.

Квартира Струминських.

Марійка у нічній сорочці, на плечах – плетена хустка з китицями стоїть біля вікна.

До неї підходить Гайовий.

Гайовий. Марійко, відійди від вікна, ще захворієш.

Марійка. Якісь вибухи, хіба ти не чуєш?

Гайовий. Напевно, учбові навчання на Скнилові. Не звертай уваги, краще пішли спати, ще дуже рано.

Дзвонить телефон.

Марійка. Дзвонять! Тебе, напевне.

Гайовий бере слухавку.

Гайовий. Слухаю! Так, це я. Добре, скоро буду. Висилайте машину.

Поклав слухавку.

Марійка. Викликають?

Гайовий. Я зараз йду. Але я неодмінно повернуся, тільки ти чекай на мене. І ще, збери речі, можливо нам доведеться ненадовго поїхати.

Марійка. А що сталося?

Гайовий. Нічого. Просто чекай на мене.

Гайовий йде до кімнати, Марійка за ним. За хвилину Гайовий виходить у формі, затримується, оглядає кімнату, забирає світлину Марійки й виходить.

Ява дев’ята.

Кімната Струминських.

З кухні виходить Марійка. Несе каву.

Марійка. Мамо, кава готова!

Зі своєї кімнати виходить Ада.

Ада. Як смачно пахне! Де Сергій?

Марійка. Вранці викликали на роботу.

До вітальні заходить Яніна.

Яніна. Миколу теж викликали.

Ада. Може, щось трапилося, а ми не знаємо?

Марійка. Сергій би сказав.

Дзвонить телефон. Ада бере слухавку.

Ада. Слухаю! Романе… так, я чую тебе… я зрозуміла…

Ада поклала слухавку.

Марійка. Мамо, що з тобою? Тобі погано?

Ада. Хто вимкнув радіо?

Яніна. Здається, я. А що?

Ада. Війна…

Марійка. Що війна?

Ада. Сьогодні війна почалася.

Марійка. Сергій наказав мені зібрати речі й чекати на нього.

Ада. Він знав.

Марійка. І не сказав.

Яніна. Тобі допомогти зібратися?

Марійка. Не треба. Я нікуди не поїду.

Затемнення.

ДІЯ ТРЕТЯ.

Весна 1943року.

Ява перша.

Вітальня квартири Струминських.

У квартиру заходять Марійка та Яніна.

Марійка. Як же я втомилася!

Яніна. Важке чергування було. Стільки операцій.

Марійка. І не кажи. Хочеться відпочити.

Зі своєї кімнати виходить Ада.

Ада. Вже прийшли? Сідайте, я зараз вам чогось гаряченького принесу.

Дівчата сідають на канапу. Заходить Ада з чашками на таці.

Марійка. Це що?

Ада. Ніби бульйон.

Яніна. З чого варили?

Ада. Краще не питай. Смачно?

Яніна. Смачно. Але звідки?

Ада. У шпиталі банку тушонки дали.

У двері стукають.

Ада. Невже знову у шпиталь кличуть?

Ада відчиняє двері. До квартири зайшли двоє німців. Один розмовляє українською, другий мовчить і все оглядає.

1німець. Ви є хазяйка?

Ада. Так.

1німець. Дочки?

Ада. Дочки.

1німець. Де є ваш муш?

Ада. У мене немає мужа.

1німець. Партизан?

Ада. Не знаю.

1німець. Така гарна жінка й не знає, де її муш! У вас є чоловіки?

Марійка. Немає. Ми самі живемо.

1німець. То є добре, душе добре!

Німці оглядають квартиру.

1німець. Тут буде жити наш начальник.

Ада. Це моя кімната.

1німець. Ви будете жити з дочками. А тут прибрати і оце ось повиносити. Завтра прийде наш шеф жити. Такі гарні фройлян! Начальникові сподобається ця квартира.

Яніна(до Марійки). Якійсь товстий мерзотник мабуть.

1німець. Що фройлян сказала?

Яніна. Кажу, що пан начальник, мабуть, полюбляє жіночок!

1німець. Шеф молодий й дівчата мають його цікавити. Прибирайте. Завтра привеземо меблі.

Німці вийшли.

Ада. Ще й німця тут не вистачало!

Марійка. Будемо більше часу проводити у шпиталі.

Яніна. У мене завтра нічне чергування.

Ада. До речі, мені вже час йти.

Марійка. Вас провести?

Ада. Не маленька, сама піду. Ви тут самі приберіть, добре?

Марійка. Мамо, ми вас до моєї кімнати поселимо, а я разом з Яною буду жити.

Ада. Гаразд.

Ада одягається, виходить.

Марійка. Пішли працювати?

Яніна та Марійка зайшли до кімнати Ади.

Ява друга.

Квартира Струминських. У вітальні стало трохи більше меблів.

Зайшла Ада. Назустріч їй вийшла Яніна.

Ада. Приїхав?

Яніна. Ще ні, але меблі вже привезли.

Ада заглядає до своєї кімнати.

Ада. Дорогі… Навіщо йому стільки?

Яніна. Хто його знає, може нашим гидує?

Ада. Сподіваюся, прибирати за ним не потрібно буде?

Яніна. І прибирати, і їсти готувати. А от пральня у них своя. До речі, у мене забрали ключі від квартири для того шефа.

Ада. То він буде сюди приходити, як до себе додому?

Чути шаги, хтось порпається у замку.

Ада. Приїхав. Піду поки на кухню.

Яніна. Я з вами.

Ада та Яніна йдуть на кухню.

До вітальні заходить 1німець та Марк у німецькій військовій формі.

1німець. Це ваша нова квартира, пане штурмбанфюрере!

Марк. Доволі гарно! Хто тут живе?

1німець. Якась жінка з двома дочками. Оце ваша кімната!

Марк. Затишно.

1німець. Я оселився поряд, поверхом нижче, коли що потрібно, відразу кличте мене.

Марк. Я хотів би трохи відпочити.

1німець. Як прийде машина, я зайду за вами.

1німець вийшов з квартири.

Ява третя.

Марк оглядає вітальню.

З кухні виходять Ада та Яніна.

Ада. Пан офіцер!

Марк оглядається.

Дивляться одне на одного.

Марк. Пані Адо… Яніно… яким чином?

Ада. Це наша квартира, пане штурм… Рейнгольд.

Марк. А Марійка? Вона тут?

Ада. Марійка на чергуванні у шпиталі.

Яніна. Ми всі там зараз працюємо.

Марк. А ти як тут опинилася?

Яніна. Приїхала з чоловіком.

Марк. У тебе є чоловік?

Яніна. Є. І у Марійки теж є.

Марк. Вона заміжня? Це правда?

До квартири зайшла Марійка. Стояла і деякий час спостерігала за розмовою.

Марійка. Так, я маю чоловіка.

Марк. Давно?

Марійка. Одружилися навесні перед війною.

Марк. Де він?

Марійка. На фронті. Він – радянський офіцер.

Ада. Марійко, мовчи!

Марійка. Він має право знати, де буде жити і з ким.

Марк. А пан Роман, він теж радянський офіцер?

Ада. Ні, не радянський. Але це вас не має турбувати.

Марк. А твій чоловік, Яно?

Яніна. Солдат, радянський солдат.

Марійка. Що будете робити, пане офіцере?

Марк. Нічого. Буду вважати, що не знаю й не чув нічого.

Марійка. Може, пан бажає кави?

Марк. Дякую, не треба.

Марійка. Для вас принесли багато продуктів. Якщо чогось забажаєте – скажіть, ми все зробимо.

Марк. Я не хочу їсти. Пробачте, мені потрібно відпочити.

Марк зайшов до своєї кімнати.

Яніна. Марійко, ти з глузду з’їхала, таке казати німцю?

Марійка. Це не просто німець, це – Марк.

Ада. То що з того? Ми його вже стільки років не бачили, він міг змінитися.

Марійка. Але ж не змінився.

Ада. Будь ласка, веди себе стриманіше і уважніше.

Марійка. Добре, мамо.

Марійка пішла до своєї кімнати.

Яніна. Не подобається це мені.

Ада. Піду з нею поговорю.

Ада йде за Марійкою. Яніна трохи постояла, пішла на кухню.

Ява четверта.

Пройшло кілька днів.

Вітальня в квартирі Струминських.

Марійка, зібрана, збирається виходити. Зі своєї кімнати виходить Марк.

Марк. Марійко, я хотів би з тобою поговорити.

Марійка. Я слухаю тебе, Марку.

Марк. Я спеціально попросив перевести мене до Львова. Я знав, що ти маєш бути тут й хотів тебе знайти.

Марійка. Знайшов? Тепер я можу йти?

Марк. Невже ти більше не кохаєш мене?

Марійка. Яке це має значення? Я заміжня.

Марк. Твій чоловік втік, залишивши тебе.

Марійка. Звідки знаєш?

Марк. Яніна розповіла.

Марійка. І як завжди, прибрехала. Я не схотіла іти з ним і залишати батьків.

Марк. Я все ще кохаю тебе.

Марійка. Це неправда, ти не можеш кохати мене. Ти кохаєш ту дівчину, яку пам’ятаєш, а її вже давно немає. Я змінилася, Марку, змінився світ навкруги, ти теж змінився і я не бачу того юнака, з яким заручилася.

Марк. Я німецький офіцер, це перепона?

Марійка. Може й так.

Марк. Я не хотів йти до армії, ти знаєш мої погляди. Політика ніколи мене не цікавила, але батько змусив. Він сам поновився у війську й забрав мене. Я не міг не піти.

Марійка. Але ти міг хоча б не приїздити сюди. Це ж твоя батьківщина, ти тут народився, виріс. І ти приїхав сюди вбивати своїх земляків, свій народ?

Марк. Ті «земляки» вбили мою матір.

Марійка. Як?

Марк. Коли німці ввійшли у Польщу, вона втекла на знак протесту з Берліну до Станіславова. А її арештували й відправили до табору. Там вона й померла.

Марійка. Я не знала…

Марк. Ми теж довго про це не знали, нещодавно дізналися.

Марійка. Що ж, це поважна причина. Серед тих, кого ти можеш вбити, може бути твій друг Микола й мій чоловік.

Марк. Ти кохаєш його?

Марійка. Я ніколи його не кохала.

Марк. Але ж ти вийшла за нього.

Марійка. Не всі шлюби будуються на коханні, Марку.

Марк. Розповіси?

Марійка. Я ніколи й нікому, навіть тобі, не розповім цього. То моє особисте. Пробач.

Марк. Я радий, що ми порозумілися. Друзі?

Марійка. Так.

Марк й Марійка подають одне одному руки. Марк не відпускає руки Марійки, а Марійка й не спішить її забирати. Марк та Марійка починають цілуватися. Вони цілуються все пристрасніше й пристрасніше. Починають роздягатися.

Ява п’ята.

Вітальня в квартирі Струминських.

Марк та Марійка приводять себе до ладу.

Заходять Ада та Яніна.

Марк. Добридень, пані Адо, Яніна. Було приємно поговорити, Марійко. Мені вже час, служба.

Марк пішов.

Ада. Що тут було?

Марійка. Розмовляли.

Ада. Й до чого договорилися?

Марійка. Що ви маєте на увазі, мамо?

Ада. Про що ви розмовляли?

Марійка. Про все і про ніщо.

Ада. На чергування запізнюєшся.

Ада пішла до своєї кімнати.

Яніна схопила Марійку за руку.

Яніна. Було щось між вами?

Марійка. Ти про що?

Яніна. Сама знаєш.

Марійка. Це тебе не обходить.

Яніна. Значить, було.

Марійка. Думай, як хочеш.

Марійка забрала руку й вийшла з квартири.

Ява шоста.

Через пару місяців.

Вітальня в квартирі Струминських. Марк і Марійка, обійнявшись, сидять на канапі.

Марк. Я отримав листа від батька.

Марійка. Що пише?

Марк. Він переводить мене до себе, у Берлін.

Марійка. Ти їдеш? Коли?

Марк. Скоро. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

Марійка. До Берліна?

Марк. Так. Батько не проти.

Марійка. А мама? Її теж заберемо?

Марк. Про пані Аду я не думав.

Марійка. Вона б і не поїхала, вона на тата чекає.

Марк. А ти ж поїдеш?

Марійка. Ні. Я теж не поїду.

Марк. Поясни чому.

Марійка. Я не можу залишити своїх батьків і чоловіка.

Марк. Чоловіка?

Марійка. Тебе це дивує? Він – майор НКВС. Знаєш, що це значить? Якщо хтось колись дізнається, що його дружина втекла з німцем, йому, та й моїм батькам, буде дуже зле. Я не хочу цього.

Марк. Я не можу повернутися без тебе.

Марійка. Можеш. Й повернешся. Колись війна завершиться, тоді й знайдеш собі якусь фройлян, одружишся з нею. А про мене скоро забудеш.

Марк. Я не хочу тебе забувати.

Марійка. То не забувай. Яка різниця? Ти їдь собі, а про мене не хвилюйся, зі мною все буде добре. А зараз поцілуй мене.

Марк цілує Марійку.

Ява сьома.

Пройшло кілька днів.

Вітальня квартири Струминських.

Все, як було на початку дії.

Марійка сидить у вітальні.

Зі своєї кімнати виходить Ада.

Ада. Добре, що він поїхав.

Марійка. Чому?

Ада. Я почала хвилюватися, що між вами щось… Ти розумієш, про що я? Щось станеться…

Марійка. Даремно хвилювалися. Це вже давно сталося.

Ада. Як?

Марійка. Коли настане весна, я маю народити.

Ада. Ти так спокійно про це говориш?

Марійка. Мені не можна хвилюватися.

Ада. Марк знав про це?

Марійка. Ні, я не казала йому.

Ада. Ти розумієш, що буде, коли повернеться Сергій?

Марійка. Я вже все обміркувала. Я поїду звідси, народжу дитину й не повернуся більше.

Ада. А я, а батько? Про нас ти подумала?

Марійка. Але ж ви можете й не знати, де я. Війна.

Ада. Ти з глузду з’їхала? Ти гадаєш, що я зможу відпустити тебе в такому стані?

Марійка. Іншого виходу немає.

Ада. Я поїду з тобою.

Марійка. Не потрібно.

Ада. Зараз може й не потрібно, а народиться маля, що ти сама будеш робити? Про це ти думала?

Марійка. Я все витримаю.

Ада. Не хочу навіть слухати тебе. Я їду з тобою.

Марійка. Добре. Пішли збирати речі.

Ада з Марійкою пішли до кімнати.

Ява восьма.

Весна 1946року.

Вітальня в квартирі Струминських.

Майже немає меблів, чисто, порожньо.

До квартири заходить Гайовий з валізкою у руках.

З кухні виходить Яніна.

Яніна. Ви? Це ви, Сергію?

Гайовий. Здрастуйте, Яночко.

Яніна. Що ж стоїте? Сідайте.

Гайовий. Як ваші справи, Яніно?

Яніна. Добре. Жива, як бачите.

Гайовий. І я. А ви тут сама живете?

Яніна. Так. Микола загинув під Сталінградом.

Гайовий. Вічна пам’ять йому. А Марійка? Вона жива?

Яніна. Марійка? Жива, але тут вона давно вже не живе.

Гайовий. Ви знаєте, де вона?

Яніна. Це дуже далеко.

Гайовий. Дайте мені адресу.

Яніна. Не знаю, чи варто це робити.

Гайовий. З нею щось не так?

Яніна. Ні, все гаразд. Я дам вам адресу. Почекайте.

Яніна йде до кімнати й повертається з папірцем.

Яніна. Ось, тримайте.

Гайовий. Дякую.

Гайовий встає та йде.

Яніна. Ви куди? Почекайте, дайте хоч я вас погодую з дороги.

Гайовий. Чесно кажучи, не відмовлюся.

Яніна та Гайовий йдуть на кухню.

Ява дев’ята.

Кімната в будинку Марійки.

Марійка, сидячи за столом, шиє.

До кімнати заходить Гайовий з валізкою у руках.

Гайовий. Здрастуй, Марійко…

Марійка. Сергій? Звідки ти тут? Як ти мене знайшов?

Гайовий. Це так ти мене зустрічаєш?

Марійка. Пробач, як вмію.

Гайовий. Я повернувся додому, а ти поїхала, й не дочекалась мене.

Марійка. Ти знаєш, чому?

Гайовий. В місті було важко жити?

Марійка. У мне є дитина. Хлопчик. Йому скоро два роки.

Гайовий. Нагуляла…

Марійка. Його батька звуть Марк Рейнгольд. З ним я була заручена колись, дуже давно, я розповідала тобі про нього.

Гайовий. Не виправдовуйся.

Марійка. Не переривай мене. Марк - німецький офіцер, він квартирував у нас під час війни.

Гайовий. Шльондра!

Марійка. Може й так. Я не хотіла тобі завдати болю й поїхала з міста. Тобі краще піти.

Гайовий. Я всю війну чекав того моменту, коли повернуся додому. Я мріяв про тебе, а ти…

Марійка. Йди, будь ласка. Я дуже тебе прошу.

Гайовий. Доки я йшов під кулі, ти ніжилася у ліжку з коханцем…

Марійка. З коханим, Сергію, а то велика різниця.

Гайовий. А я, Марійко?

Марійка. Ти знаєш, що я не кохала тебе.

Гайовий. Це твоя помста…

Марійка. Сергію…

Гайовий. Мені справді краще піти.

Гайовий йде з кімнати.

До кімнати заходить Ада.

Ада. То був Сергій?

Марійка. Хіба ви не бачили?

Ада. Повернувся.

Марійка. Повернувся й пішов.

Ада. Ти розповіла йому?

Марійка. Відразу. Яніна йому дала нашу адресу.

Ада. Це ми не врахували.

Марійка. Шкода, що так вийшло. Менш за все хотіла завдати йому болю.

Ада. Ти ж його ніколи не любила.

Марійка. Але ми зв’язані з ним. Він близька мені людина, це теж багато важить. Може, піти за ним?

Ада. Він не повернеться.

Марійка. Так, ви праві. От і все. Я дуже боялася цієї миті. Він не зрозуміє мене й не пробачить.

Ада. Але ж ти знала, що так буде.

Марійка. Серце болить.

Марійка сідає.

Ява десята.

До кімнати заходить Гайовий.

Сів поряд.

Гайовий. Принеси води.

Марійка встала, набрала води, поставила перед Гайовим.

Випив.

Гайовий. Є щось поїсти?

Марійка. Підігріти?

Гайовий. І холодне з’їм.

Марійка поклала їжу на тарілку.

Марійка. Смачного.

Гайовий. Де руки помити можна?

Марійка. Я проведу.

Марійка й Гайовий вийшли з кімнати. Ада узяла валізку Гайового й занесла до кімнати.

Кінець.