Сутність «Надлюдини» в житті людини XXI століття

Чи потрібна " Надлюдина" сучасному суспільстві? Яка роль індивідуальної особи у житті? Чи спроможний сам індивідуум зламати чи змінити міцну систему, яка була продумана ким-то іншим?
На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді. Кожне нове покоління людей намагається відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем надлюдського існування.
Що являється найцікавішим, надлюдина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але за межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) надлюдини, її походження, сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему надлюдини у філософії.
Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані до процесу пізнання людини. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала надлюдину як частку Космосу, як " малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності надлюдини як духовної істоти.
У Середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого Богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є " образ і подоба" Бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння надлюдської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні і долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої " благодаті" і тим самим піднятися до рівня " зверхлюдини".
У соціальному плані в цей час надлюдина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з Богом. На відміну від античних Богів, ніби споріднених з людиною, християнський Бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування Богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння – спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. Тут кожен сам відповідає за себе перед Богом.
Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблему людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея Бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а надлюдина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності, тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейербах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.
З кінця XIX – початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення (" екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.
У XXI століття не багато людей які прагнуть віднайти свого " Я". Не кожна персона прагне стати особистістю, не кожен намагається стати " Надлюдиною".
Сучасна особа має своїх " кумирів", які доцільно не спрямовують їх до свого ідеалу. Молода чи доросла людина йде під впливом іншого індивіда, ніж під впливом свого світобачення, думок, ідей. " Кумир" може бути як і позитивний так і негативний. В цілому, який він не був би, він своїм прикладом дає можливість копіювати себе. Таким чином, людина, яка не віднайшла " Я", імітує того хто, на її думку, є єкземпляром досконалості. Це є велика помилка сучасного покоління.

Є багато прихованих можливостей, які ховаються десь у середині кожного, з дитинства. Вони недорканні, не розвинуті. Людина маючи таланти, здібності, хисти до чогось, розуміючи, що все у неї в руках її самої, не викистовує їх, заради свого майбутнього.
" Надлюдина" потрібна сучасному суспільстві. Тому, що саме вона спроможна змінювати світ. За допомогою таких ідеалів буде розвиватися майбутнє. С такими людьми не важко буде іти в бій проти непоборної системи, буде не важко пройти усі випробування пекла.
Людина, пояснював Фрідріх Ніцше, є " слабкою твариною" перед натиском такої культури і змушена проявляти не волю, а інтелект, тому і є безсилою у світі. Культура ж, створена завдяки мові і символам не відображає дійсне життя, і тому людина його не знає, через те в неї згасає інстинктивна воля до життя.
Надлюдина – абсолютно вільна особистість, що свідомо бере на себе всю відповідальність за свої дії. Лише вона прокладає дійсний шлях в історії культури. Їй не потрібна " нитка Аріадни".Надлюдина сама вказує шлях інертній безвольній " масі". Надлюдина у Ніцше водночас і ідеал соціокультурного розвитку людства, і феномен, що втілює силу Наполеона, Цезаря, Македонського тощо. Надлюдина привносить у життя героїку, патетику, стихію почуттів та емоцій. Якщо в масовій культурі слабкі герої пристосовуються до умов життя, то надлюдини творять її інший рівень. Культура маси - це вічне повернення до минулого, і лише нова популяція надлюдин розірве це зачароване коло. Вони є " дітьми майбутнього", котрі беруть це майбуття у свої руки.