Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Bittersweet
Голова, шия, спина… голова, шия, спина… ммм… не зупиняйся… ще хоч раз. За вушком і підборіддя – теж приємно, але це вже прощання… Сумно дивитись, як він іде, і з кожним кроком стає все менший і менший… і коли його розміри наближаються до моїх – я відвертаюсь і біжу в протилежному напрямку, щоб не бачити як зникає черговий випадковий перехожий… Біжу на дах старого, покинутого будинку, спішу попрощатись із сонцем… І коли за спиною росте тінь, а в очах тонуть дві багряні плями, мені здається я одна на цілому світі і дивне почуття огортає душу… і щастя, і смутку водночас… щось таке… гірко-солодке… Але цей стан триває недовго. Долине знизу людський галас чи зверху пролетить птах, і знову пекуче павутиння думок тягнеться від кривавого горизонту до моїх скронь… Знаю, що я звичайна бродяча кішка, але чому іншим…?...а ще іншим…? І чому я потребую людської ласки?.. Невже коли я втратила надію на те, що знайду розуміння, я вигодувала в своїй душі нову надію, надію на любов… але гордість не дозволяє вимагати її і тертись до ніг… І страх, що мене відштовхнуть, заважає просто підійти… І я можу лиш сидіти в натовпі й пильно вдивлятись в очі перехожим, сподіваючись, що хтось помітить і не поскупиться на те, що мені так потрібне... І як приємно, коли хтось-таки загляне в очі й, посміхнувшись, приголубить, візьме на руки… і солодко, і тепло десь всередині. Але так буває недовго і нечасто… здається, коли мені потрібна ласка, мені байдуже, хто чеше мене за вушком… але хотілось би мати господаря, люблячого, ніжного господаря, заради якого не жаль було б пожертвувати своєю свободою… хоч свобода – це найцінніше, але так хочеться від неї втекти… Небо почорніло. В повітрі розлився неприємний холод. Засвітились вуличні ліхтарі й вікна у будинках. На одному з балконів навпроти, на фоні жовтого світла, видно дві постаті, чути їхні тихі голоси, одзвінчені нічною тишею. Їх двоє… їм не самотньо. Жаль, що не розумію про що вони розмовляють… - Глянь, кішка на даху. Така горда в своєму усамітненні. Й будинок обрала відповідний, такий де ніхто не живе. - А давай візьмемо її до себе, щоб у нас вдома не було так порожньо й сумно? - Я теж про це подумав… але глянь на неї – це ж кішка, яка гуляє сама по собі. Їй ніхто не потрібен.
Іра Лазор (Воїнська) Натуралістична, відверта, п’янка
*** Ідучи густим, холодним, темно-шумним лісом, не озираюся назад, боюся відчути серце у шматках… Тихо…і шум дерев зриває тишу, разом зі спокоєм моїм, дає він старт шалено бігти серцю. Ноги ж зрівнятися бажають з ним. Біжу… серце попереду доріжки, а ззаду ноги доганяють. Коліна теж відчути землю хочуть… пісок, болото зі слізьми, шкіра дерев й каміння знайомляться з ногами. Кров зволожує землю, а ліс живиться моєю енергією. Чути сміх! Кого? Я ж тут сама, одна, мабуть єдина… можливо, духи лісу?! Боюсь… яр кличе в гості, та щось спиняє на ходу вже. Я чую крик людський. Це хто? Мабуть така ж як я, загублена, налякана, самотня. Іду… назустріч ліс біжить, набираючи багряних кольорів – це колір крові, тих хто плаче нею в самоті. Тут була вже… ногами й тілом коло я малюю. Вмираю, мабуть, уже життя втрачаю з рук передаю в холодні гілки. Я прагну порятунку, радості й бруківки, не хочу більш повітря чистого й піску живого… вже не хочу! Лежу і віддаю себе… Кінець всього і початок лісу знову у думках…
*** Вечоріє… вулиці порожніють… навколо тихо і тільки десь у провулках чути жіночий плач і стогін. У цьому провулку самотньо і лиш ліхтарі освічують мокру бруківку від її сліз і крові. - Я знову втратила її… мою надію… я знов одна… моя дитина… я втратила тебе на другому місяці твого життя, чому ти не почекала ще сім? Ти так цей світ бажала побачити? Ще б надивилася сповна! Чому це знову сталося? За що?.. Сирени повільної допомоги порушили спокій сонних вулиць. - Ви запізнились, її уже немає. - Вона в тяжкому стані, швидко кладіть її на качалку, перевірте пульс, тиск і дихання і не забудьте ввести три кубики… - Ви чуєте, її немає!!!!!!!!!!!!! - Вона збожеволіла… - Ні, це просто третя втрата за цей рік, я вже втретє її забираю. - Швидко везімо її в лікарню… Піу – піу - піу… під цей марш вона знову потрапляє у лікарню. Та в цей самий вечір доля звела у лікарні ще двох жінок. Одна з них – це молода студентка, яка от-от подарує світу ще одну маленьку людинку, інша ж – двадцятип’ятирічна кар’єристка з маленькою поки для неї проблемкою. Одну везуть в операційну, щоб прийняти пологи, інша ж, впевнено цокаючи каблучками, прямує у жіночий кабінет до лікаря. Через годину з операційної з похиленими і спітнілими головами виходять лікарі, одна з сестер виносить лиш немовлятко, його молода матуся навічно залишилися там. Одне життя подароване світу інше ж забране навіки. Серце не витримало – стиха відповідають лікарі, а відповідати й нікому, адже студентка сирота, одна-однісінька і чоловіка у неї не було, тепер й дитя її така ж сама сирота, що не скуштує й маминого молока. За цю ж годину кар’єристка, домовившись з лікарем, перебралась у медичний одяг, взула уже безкаблучні незвичні для неї м’які пухнасто-рожеві тапочки і чекала у палаті на лікаря, який, на її думку, міг позбавити її від найбільшого тягаря й необдуманої помилки. З нею у палаті лежить щойно привезена жінка, що без упину голосить і плаче: - Гей, жіночко, я розумію, що тебе щось болить, але не реви так голосно, у мене й без того сьогодні голова тріщить! - Я втратила її… - Кого ти втратила? О Боже, у тебе що, рак грудей? - Ні…я втратила свою дитину! - А-а!!! так це не страшно. Мені б твої проблеми! - Що ти таке страшне говориш, та я… - А що, я зараз збудуся свого ембріона. - За що ти хочеш вбити частинку себе? - Батько її виявився козлом!!! - Це ж і твоя дитина! - Він не хоче, а я тим більше, ще генетично в цього козла вдасться, мені того треба?!! У мене все життя попереду, і в майбутньому ще будуть діти. А зараз – вибач, мені пора, вже лікар кличе. Йдучи дорогою в операційну, вона зустрілася поглядом з новонародженою сиротою, а в її думках лиш пролунала фраза «Це ж і твоя дитина». Та кар’єристи завжди доводять справу до кінця… Якби не той її козел, що увірвавшись у лікарню, зупинив її біля дверей кабіни смерті: - Прости, я налякався відповідальності… мені потрібен був час, щоб пізнати своє щастя. Я такий козел, ти правду говорила, та я так прагну побачити своє козлятко, народи мені, будь ласка, це наше дитятко. І простіть мені обоє!!! Через дев’ять місяців вони знову сюди приїхали. Щодо маленької сироти, то вона також щаслива у своєї хоч не біологічної, та люблячої матусі, що в її день народження оплакувала свою гірку втрату. Вона мати своєї першої прийомної і ще двох виношених нею маляток. Ось так один вечір відкрив світу ще дві історії щасливих і люблячих, хоч поки невеликих родин!
*** Я прагнула усе життя її… самотності отої, що зараз вже, зробивши своє діло, доводить до безумства мого… Іду… втрачаю розум я тверезий, п’янію вітром, тверезію разом із дощем, цей дощ змиває хмару дум, яка нависла наді мною.
Біжу…, минаючи відкриті люки. Скажені пси рвуть шмати, які вкривають мої ноги, а разом з ними й плоть мою… Біжу…, стрибаючи в калюжі сліз хмар, які лиш брудом змащують кроваві рани від укусів. Біжу…, дерева б’ють мокрими гілками по обличчю. Не маю більше сил боротися з собою. Стою…, а потім вже безсила падаю обличчям у багно. Мокро… Безглуздо грію я бетон, прийнявши його холод в себе. Я хочу встати, та не можу… хочу скрикнути, та тільки рот відкривши, відчуваю я багно. У роті вже огидно, а в серці далі біль, який, мабуть, уже самотністю не виб’єш. Грім з неба… я мабуть оглухла, бо більше вже не чую шуму крапель з неба… Навколо тихо… та далі мокро й холодно мені. Я хочу порятунку, я хочу біль щоб зникнув у душі, я спокою й любові прагну, та не отримую цього. Рятуйте люди, я благаю!!!!! Ніхто не чує, всі йдуть, прямують без упину. А я не можу, і лиш холод мене гріє… Ніхто не бачить – всі сліпі, ні, не так як я, багно самотності і болю їх не сліпить, вони не знають, що таке любити, так само як і я не знаю, що таке любов. Рятуйте, люди, я уже сама холону… не допоможе навіть крик, вони глухі до чужого болю… Я хочу знову біль приспати, чи я сама вже хочу спати??!! Мій мозок вже давно тверезий… холоне кров у ньому… більш не думаю, я тільки відчуваю… самотній біль! Усе зникає, він усе вбиває. І я уже не я… я тільки нерозумна плоть, а господар – біль в мені. Я допустила це сама, відкривши йому двері… він нахабний гість, який зайшов і вийти вже не хоче, а лікування самотністю, дало ще більшую снагу йому… він вигнав душу з мене… помалу й все моє повикидав…. Холону……………по.ря.ту.й.те…….лі…ки…….не………допоможуть..!.........!!!..........!!!!!!!!!!!!!!!!
|