Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі

1. Меркантилізм як предтеча теорій міжнародної торгівлі.

2. Класичні теорії міжнародної торгівлі.

3. Неокласичні теорії міжнародної торгівлі.

4. Альтернативні теорії міжнародної торгівлі.

Рекомендована література:

1. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 2000. – с. 7-144.

2. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навчальний посібник. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. – с. 49-56.

3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. Посіб. – 4-те вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. - с. 108-147.

4. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. Пособие для вузов: В 2 ч. – ч.1: Международная экономика: движение товаров и факторов производства. – М., 1999. – с. 79-111.

5. Рокоча В.В. Міжнародна економіка: Навч. Посіб.: У 2 кн. – К.: Таксон 2000 – Кн. І: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – с. 85-91.

6. Школа І.М., Козменко В.М, Бабінська О.В. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред.. І.М.Школи. – Київ: КНТЕУ, 2003. – с. 85-97.

1. Економічні теорії, які з’ясовують різні аспекти міжнародного товарообміну, можна об’єднати в три групи: 1) класичні; 2) неокласичні; 3) альтернативні.

Меркантилізм (італ. „merсante” – торговець, купець; лат. „mercari” - торгувати) був першим в теоретичному осмислюванні питань існування та розвитку міжнародної торгівлі. У суто формальному плані його не можна вважати цілісною науковою школою. Це була сукупність ідей, появу яких викликав бурхливий процес розвитку національних держав та їх утвердження в системі світо господарських зв’язків. Вперше меркантилізм виник у Голландії, потім розповсюдився на Англію, Італію та інші країни. Історично виділяють ранній та пізній меркантилізм.

Ранній меркантилізм існував з к. ХV ст. по ІІ пол. ХVІ ст., в епоху феодалізму ще до великих географічних відкриттів, коли зовнішня торгівля була слабо розвиненою і мала епізодичний характер. Його основними представниками були: У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі, Давансальті (Італія). Він ґрунтувався на доктрині „грошового балансу” (К.Маркс називав його „монетарним” меркантилізмом), що полягала у нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні вивезення грошей; держава повинна намагатися продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати – якомога менше;

Пізній меркантилізм – існував з ІІ пол. ХVІ ст. – до сер. ХVІІІ ст. під час розпаду феодалізму та зародження капіталізму. Його основні представники: Т.Мен (Англія; його праця - „Багатство Англії у зовнішній торгівлі” - на той час лише Англія допускала вивезення грошей), А. Серра (Італія) (банкір), Посошков (Росія), А.Монкрет’єн (Франція; поет-бунтар, ввів поняття „політичної економії”), Джон Локк, Ричард Кантільйон, Кольбер (засновник кольбертизму, практик, базувався на маржиналістській політиці). Він базувався на доктрині „активного торговельного балансу” (К.Маркс називав його „мануфактурним” меркантилізмом), що полягала в активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі.

Меркантилісти зводили багатство націй до запасів дорогоцінних металів (золота, срібла). Країна, на їхню думку, тим багатша, чим більшою кількістю таких металів вона володіє. Наявність більшої кількості грошей в обігу стимулює розвиток національного виробництва і збільшує зайнятість. Основна помилка меркантилістів - зосередження уваги категорично на сфері обміну, а не на сфері виробництва.

Наприкінці ХVІІІ ст. остаточно спростував ідею меркантилістів англійський економіст Девід Г’юм, розробивши, так званий, механізм дії золотопотоків та вказавши на дві слабкі сторони їхньої теорії:

1. В реальному житті потреби споживачів задовольняються не дорогоцінним металами та коштовностями, а тими товарами і послугами, які можна на них купити.

2. У довготривалій перспективі постійний приплив золота та срібла призвів би до зростання пропозиції грошей та зростання цін, що припинило б приплив золота та срібла, тобто повноцінних грошей у країну.

2. До класичних теорій міжнародної торгівлі відносяться теорії абсолютних і порівняльних переваг.

Теорія абсолютних переваг Адама Семіта продовжила критику поглядів та політики меркантилістів. У праці „Дослідження про природу та причини багатства націй” (1776 р.) А.Сміт виклав основну ідею: „Правило кожного розважливого голови сім’ї полягає в тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому дешевше буде купити, ніж зробити… Не потрібно вагатися при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні.”

А.Сміт стверджував, що реальне багатство країни складається з товарів та послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступав за широкий розвиток вільної міжнародної торгівлі (ввів поняття „фрітрейдерства” (англ. free trade), вважаючи її грою не з нульовою, а з позитивною сумою, підставою чого вважав унікальність якості, кількості й структури факторів виробництва, які формують абсолютні переваги країни у виготовленні окремих конкретних товарів. Як і меркантилізм (й наступна теорія порівняльних переваг), теорія абсолютних переваг ґрунтувалася на трудовій теорії вартості.

Достоїнством теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії ватрості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів.

Теорія порівняльних переваг Давида Рікардо. Свій подальший розвиток класична економічна теорія в цілому та теорія міжнародної торгівлі зокрема отримала в працях Д.Рікардо. В роботі „Основи політичної економії та оподаткування” (1817 р.) він переконливо довів, що здобутки від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише випадком абсолютних переваг. Д.Рікардо ввів у науковий обіг концепцію порівняльних переваг. Він продовжив теорію абсолютних переваг, розглянувши її як один із можливих випадків. Подібну ідею попередньо висував Роберт Торенс, проте не довів її до кінця.

Суть концепції Д.Рікардо полягає в тому, що наявність абсолютних переваг в національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі – міжнародний обмін можливий та бажаний за наявності порівняльних переваг, які можна спостерігати там, де для виробництва двох товарів необхідні різні кількості праці.

Д. Рікардо переконливо довів помилковість тверджень меркантилістів про те, що міжнародна торгівля є грою з нульовою сумою. Разом з тим, в аналізі виграшу від міжнародної торгівлі він не торкається процесу формування співвідношення цін на світовому ринку, або умов торгівлі. Рікардо також лишає поза увагою проблему рівноваги, тобто збалансованості зовнішньої торгівлі. У його прикладі Португалія має позитивне сальдо торгівлі, тоді як Англія - дефіцит.

3. У 20-30-х роках ХХ ст. шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін застосували теорію факторонаділеності для пояснення причини міжнародної торгівлі.

Згідно теорії Хекшера – Оліна, країни будуть намагатися експортувати товари, які вимагають для свого виробництва значних затрат факторів виробництва, якими вони володіють у відносному надлишку, і невеликих затрат дефіцитних для них факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів у оберненій пропорції.

Загалом, теорія факторонаділеності Хекшера-Оліна сьогодні зводиться до 4-х теорем:

1) теорема Хекшера-Оліна: кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора;

2) теорема Хекшера-Оліна-Самюельсона / ХОС): вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва;

3) теорема Столпера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора;

4) теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів.

Парадокс Леонтьєва. Вчений-економіст Василь Леонтьев (майбутній лауреат Нобелівської премії), який народився та вчився в Росії, захистив кандидатську дисертацію в Німеччині та проводив вчене дослідження в США з 1947 по 1954 р., застосовуючи теорію Хекшера-Оліна, здійснив аналіз зовнішньої торгівлі США, а саме розрахунку повних витрат праці і капіталу на експорт й імпорт (взаємозв’язок між окремими виробництвами та галузями).

В. Леонтьєв підрахував, скільки необхідно капіталу та робочої сили, щоб виробити товари для експорту вартістю в 1 млн. дол. США та товари такої ж вартості, які прямо конкурують з імпортними товарами. Результат, отриманий Леонтьєвим, виявився парадоксальним: у 1947 р. США продавали іншим країнам працемісткі (а не капіталомісткі) товари в обмін на відносно капіталомісткі (а не працемісткі). Тобто, на той час США переважали в експорті трудомістких товарів, у той час як післявоєнні наслідки визначали США як країну з надлишковим фактором капіталу у порівнянні з іншими країнами. Леонтьєв пояснив цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану, створивши модель „кваліфікації робочої сили”, відповідно до якої у виробництві задіяні не три фактори (праця, земля, капітал), а чотири – кваліфікована праця, некваліфікована праця, земля і капітал.

Пізніше Е.Ліммер розробив іншу методику оцінки структури виробничих ресурсів і отримали результати, що відрізнялися від розрахунків Леонтьєва й вказували на те, що США й справді мали надлишок робочої сили, а отже жодного парадоксу немає.

4. Сучасні теорії міжнародної торгівлі звичайно розглядаються як альтернативні відносно:

1) теорії Хекшера-Оліна, оскільки вони аналізують обставини, які не охоплюються теорією співвідношення чинників виробництва. Ці теорії характеризують міжнародну торгівлю переважно па підставах пропозиції товарів;

2) класичних теорій, котрі відкидаються як застарілі. Ці теорії аналізують міжнародну торгівлю переважно на підставах попиту, з точки зору переваги споживачів товарів

До основних альтернативних теорій, як правило, відносять:

1) модель наукомісткої спеціалізації, що вивчає об’єктивність спеціалізації індустріально розвинених країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються – на виробництві та експорті переважно ресурсномістких товарів;

2) теорію технологічного розриву (імітаційного лагу), автором якої є Майкл Познер (1961 р.) з основною ідеєю, що одна й та ж сама технологія не завжди одночасно використовується в різних країнах, а її розповсюдження в міжнародному масштабі вимагає певного часу. При цьому „лаг” – період вивчення нової технології, її освоєння.

3) теорія життєвого циклу продукту Раймонда Вернона (1966 р.), зміст якої зводиться до того, що один і той самий товар в один і той самий час заходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Модель демонструє, як з часом країна-новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-послідовниця – з імпортера стає основним експортером на світовому ринку.

4) теорія внутрішньогалузевої торгівлі Стефана Ліндера (1961 р.), який стверджував, що міжнародна торгівля промисловими виробами буде більш інтенсивною між країнами з близькими рівнями доходу на душу населення порівняно з товарообігом між країнами з різним рівнем доходу.

5) теорія економії на масштабах виробництва (зростаючої віддачі) Мюррея Кемпа, за словами якого, у країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва.

6) теорія міжнародного руху капіталу і прямих закордонних інвестицій таких авторів як С.Кузнєц, Г.Габерлер, Г.Джонсон, Дж.Гікс, Г.Мейер та ін., основна ідея якої зводится до того, що планування економічного зростання в країнах, що розвиваються чи перебудовують національні економічні системи на ринковий лад, у сучасних умовах не може бути успішним без залучення іноземного капіталу.

7) теорія монополістичних переваг С.Гаймера та Ч.Кіндлебергера, згідно з якими іноземний інвестор знаходиться в гіршій ситуації, ніж місцевий, оскільки гірше знає ринок країни, не має широких зв’язків, більше ризикує, тому йому необхідні певні так звані монополістичні переваги, якими можуть бути: 1) оригінальність продукту; 2) наявність досконалішої техніки; 3) легкий доступ до кредитів; 4) великий підприємницький доступ; 5) перевага в масштабах; 6) особливі пільги для іноземного капіталу тощо.

8) теорія інтерналізації таких авторів як Рональд Коуз, Пітер Баклі, Марк Кессон, Ален Рагмен, Джон Даннінг, за словами яких, в рамках великої ТНК між її підрозділами діє особливий інтернальний (внутрішній) ринок, контрольований керівництвом фірми.

9) теорія втечі капіталу М.Кіндлебергера, який стверджував, що втеча капіталу за кордон є таким рухом капіталу, який суперечить інтересам країни, звідки він „втікає”, але відбувається це через несприятливий для його володарів інвестиційний клімат або через незаконність походження цього капіталу.

10) теорія конкурентних переваг (правило ромба). Наприкінці 80-х рр.. ХХ ст.. професор Гарвардської школи бізнесу Майкл Портер здійснив чотирирічне дослідження десяти країн-провідних експортерів (Великобританія, Німеччина, Данія, Італія, Корея, Сінгапур, США, Швейцарія, Швеція, Японія), і прийшов до висновку, що на конкурентоспроможність країни в міжнародному обміні впливає поєднання чотирьох основних детермінантів:

1) факторні умови, фактори (кваліфікована робоча сила або інфраструктура), які потрібні для успішної конкуренції в конкретних галузях;

2) умови попиту, тобто яким є попит на внутрішньому ринку на продукцію чи послуги, що пропонуються цією галуззю;

3) споріднені та допоміжні галузі;

4) стратегія фірм, їхня структура та суперництво.