Сучасний синтез теорії грошей

Розвиток господарської кон'­юнктури в 1970-х — на початку 80-х рр. сприяв популяр­ності ідей монетаризму. Однак у подальший період привабливість монетаризму почала різко знижуватись. Стало очевидним, що монетаристська теорія в чистому вигляді не дає пояснень кількох суттєвих явищ і процесів, від яких залежить ефективне використання об'єктивних чинників економічного розвитку. Досить вразливими вияви­лись і практичні рекомендації монетаризму. Свідченням того стали монетаристські експерименти, що проводились на початку 1980-х рр. у США і Англії, не давши очікуваних результатів.

У зв'язку з цим у самому таборі монетаризму настав період критичного перегляду деяких досить принципових методологічних постулатів, що знайшло вияв у теоретичній диференціації зазначеного напрямку наукової думки та виокремленні кількох економічних течій. Англійський еко­номіст П.Баунінг розмежовує три групи монетаристів: нео­класиків, градуалістів і прагматиків. Вказані напрямки монетаризму об'єднуються спільністю поглядів щодо мож­ливостей саморегуляції ринкової економіки і визнання контролю над інфляцією як визначального напрямку еко­номічної політики.

Монетаристи-неокласики об'єднують у своїх рядах найрадикальнішу групу прихильників цього вчення. Ідеть­ся найперше про чиказьку школу монетаризму на чолі з М.Фрідманом, які стоять на позиції абсолютної гнучкості цінового механізму й відповідній ефективності грошової (монетарної) політики.

Монетаристи-градуалісти представляють своєрідний центр у позиціях монетаризму. До цієї групи належить відома в економічній теорії англійська школа монетаризму на чолі з Д. Лейдером. Представники цієї течії вважають, що еластичність цінової структури є недостатньою. Це уповільнює реакцію ринкового механізму на зміни у про­позиції грошей, породжуючи відповідний часовий лаг між здійсненням грошової політики і реакцією економіки. Виходячи з цього, ставиться завдання «ступін­частого» зниження темпів інфляції. Ідеться про здійснення політики грошового градуалізму, яка передбачає не різке (як у концепції монетаристів-неокласиків), а поступове і стабільне зниження темпів зростання грошової маси в період розвитку інфляційних процесів.

Монетаристи-прагматики найбільш стримано став­ляться до ідеї повного підпорядкування всієї економічної політики контролю над кількістю грошей в обігу. Вони вважають, що в боротьбі проти інфляції слід використовувати і фінансові важелі. Ідеться про органічне поєднання жорсткої грошової політики з полі­тикою в галузі доходів. Як наслідок, їхня позиція не лише помітно наближається до кейнсіанської теоретичної моделі макроекономічного розвитку, а й у багатьох випадках методологічно зливається з нею.

У структурі сучасної економічної думки вирізняються ще дві течії наукової теорії, що належать до нового кон­серватизму. Ядром останнього виступає монетаризм. Це «сеплай-сайд економікс» — економіка пропозиції, а також нова класична школа раціональних сподівань.

У чому полягає важливість розвитку цих досить впливо­вих течій сучасної економічної думки для теорії грошей і грошової політики? Хоча представники і «сеплай-сайд економікс», і нової класичної школи висловлюють свої теоретичні погляди з позиції ідей сучасної кількісної теорії грошей, при визначенні практичних рекомендацій економічної і, зокрема, грошової політики їхні позиції, як і позиції монетаристів-практиків, багато в чому збігаються з рецептами нових кейнсіанців. Ця досить вагома констатація є свідченням вельми важ­ливої тенденції, що визначає специфіку сучасного розви­тку теоретичної думки. Йдеться про процес формування нового синтезу кейнсіанських і неокласичних теорій гро­шей. Новітній зміст цього синтезу пояснюється тим, що і кейнсіанський, і неокласичний підходи репрезентовані в ньому в оновлених, багато в чому збагачених сучасною практикою формах. Вказаний синтез по суті є тією методологічною основою, на якій формується нова система теоретичних поглядів стосовно місця і функцій грошей у нових умовах економічного розвитку. В цьому ж контексті виникає ще одне цілком природне запитання: чи мають сучасні кейнсіанство і неокласика у їхніх оновлених формах достатній методологічний потенціал для вмотивованого вирішення теоретичного завдання, про яке йдеться? Чи можливо на базі нового кейнсіансько-неокласичного, чи навіть кейнсіансько - монетаристського синтезу побудувати таку теорію грошей, яка давала б відповіді на запитання, що ставляться сучас­ною економічною практикою?

Така можливість може стати реальністю, якщо мак­симально використати не лише все те позитивне, що напрацьовано впродовж тривалого часу (багатьох деся­тиліть) цими двома провідними напрямками світової еко­номічної думки, а й чітко окреслити логічні межі їх ефек­тивного застосування. Важливо визначити простір, що по­требує додаткового методологічного матеріалу. Маємо реально розуміти те, що таким простором і для неокласиків, і для кейнсіанців є сфера виробничого процесу. Звісна річ, що ступінь абстрагування цих шкіл від на­званої сфери різний. Кейнсіанська теорія своїм корінням «входить» у відтворювальний процес. Вона, як уже зазначалося, пов'язана з ним значніше, ніж неокласики й монетаристи. Але все ж таки економічні процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері виробництва, ніколи не були і не є нині предметом дослідження як кейнсіанства, так і неокейнсіанства. Добре відомо, що цими про­блемами найбільше переймався марксизм. Це була вод­ночас і найсильніша, і найслабша його риса. Сильна — тому, що йшлося про фундаментальні основи суспільного буття, слабка — тому, що цією теорією допускалася про­тилежна крайність — фактичне ігнорування сфери обігу в її сучасному сприйнятті.

Йдеться, звісно, про класичну теорію марксизму, яка і є важливою складовою світової економічної думки; її ви­хідні методологічні позиції базуються на поглядах всесвіт­ньо відомих попередників А.Сміта і Д.Рікардо, зокрема на їхньому найвидатнішому внескові в економічну науку — теорії трудової вартості. Дж.М.Кейнс також стояв надзви­чайно близько що цієї теорії, вважаючи, що «одиниця праці», матеріалізацією якої є «одиниця заробітної платні», має розглядатись як база грошового виміру товарів і послуг. «Я переконаний, — писав він, — що багатьох непо­трібних складностей вдасться уникнути, якщо при аналізі функціонування економічної системи в цілому чітко об­межитися двома одиницями виміру — грошовою одиницею та одиницею праці».

Представники ортодоксального (гіксіанського) кейнсіанства не тільки не надали цій важливій методологічній позиції Дж.М.Кейнса відповідної вагомості, а навпаки —зробили все аби знецінити її. Не випадково представники сучасного кейнсіанства, вдаючись до спроб аргументувати „нову теорію грошей”, звертаються спершу до названих фундаментальних положень свого вчителя.

З огляду на можливість інтеграції в структуру сучасного кейнсіансько-неокласичного синтезу, що нині формується, окремих положень теорії трудової вартості, то вона може розглядатися як така, що має реальне підґрунтя. Мається на увазі формування ширшої методологічної конструкції подальшого розвитку теорії грошей, яка поєднувала б у собі позитивний матеріал не лише неокласичного і посткейнсіанського напрямків економічної науки, а й класич­ного марксизму. Саме так ставить питання один із західних економістів, представник посткейнсіанського напрямку по­літичної економії П.Девідсон. Вказуючи на необхідність розроблення нової «фундаментальної теорії грошей», він підкреслює, що «справжнього прогресу в науці можна досягти лише тоді, коли спиратися на плечі геніїв, що проклали шлях”, в числі яких поряд із А.Смітом і Д.Рі­кардо, М.Маршаллом, Дж.М.Кейнсом західний економіст називає ім'я К.Маркса.