Міжшародиий кредит: специфіка сучасних кредитних відиосии

Міжнародне переміщення чинників виробництва включає не лише міжнародне переміщення трудових ресурсів, алей міжнародні потоки капітале у формі міжнародного кредита.

Міжнародний кредит — це'рух позичкового капітале за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером і імпортером капітала. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капітала на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову у виробничу, виробничу у товарну, а товарну знову у грошову).

Значення міжнародного кредита в розвитку світової економіки полягає в тому, що завдяки кредиту відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами і можливостями більш прибуткового застосування. Його ефективність в умовах вільного переміщення капітала аналогічна впливу вільної торгівлі або міграції праці на добробут нації. Цілком природно, що це твердження справедливе за нормальних умов функціонування міжнародного кредита, а саме: 1) за стабільності і передбачуваності розвитку міжнародної економіки і 2) за умов виконання позичальниками своїх зобов'язань та повної оплати ними своїх боргів.

Щоб показати вигоди і витрати в умовах нормально працюючої системи міжнародного кредита, розглянемо дві ситуації: 1) повна заборона міжнародних фінансових операцій та 2) вільне міжнародне кредитування¹.

Розглянемо першу ситуацію. Уявімо собі, що світ розподілено на дві великі країни: А і Б.

Країна А має в достатній кількості фінансові ресурси і порівняно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості.

Країна Б має обмежені фінансові ресурси і великі можливості для прибуткового вкладання капітале (або в нояї технології, або в освоєння районів з багаТими природними ресурсами).

Якщо все кредитування здійснюється в національних рамках, то кредитори країни А повинні погодитись на низьку норму прибутку, оскільки надлишкова пропозиція внутрішніх реальних активів призводить до зниження граничної продуктивності капітале. Припустимо, що конкуренція між кредиторами в країні А змусить їх отримувати низький рівень прибутку — 2% річних.

В країні Б недостатність фінансових коштів не дозволяє використовувати великі інвестиційні можливості, а конкуренція за право запозичування підштовхує рівень реального відсотка по кредиту до 8% річних.

Внаслідок цього програють і країна А і країна Б з точки зору можливого зростання світового продукта.

Тепер розглянемо ситуацію, коли всі обмеження на міжнародні фінансові потоки повністю ліквідовано. За цих умов у тримачів капітала країни А з'являються сильні стимули до поєднання з позичальниками країни Б.

Оскільки в країні А кредитори мають можливість надавати кредит лише за низькими ставками, то вони прагнутимуть надавати кредити в країні Б, де вища норма прибутку. В кінцевому підсумку конкуренція призведе до встановлення нової рівноваги, за якої норма прибутку знаходитиметься між 2% і 8%. Припустимо, що норма прибутку встановиться на рівні 5%. За такої ситуації фінансові ресурси країни А перевищують розміри її внутрішніх реальних активів на ту ж величину, на яку країна Б взяла позику для покриття додаткових реальних активів.

За умов вільного міжнародного кредитування відбувається максим-ізація світового продукту за рахунок відчутного приросту виробництва. Це відбувається внаслідок того, що свобода надає індивідуальним тримачам капітала можливість знайти максимальний рівень прибутку для світу в цілому. Отже, у порівнянні з повною відсутністю міжнародного кредита вільний кредитний ринок дає виграш обом країнам. Вигоди, які отримуються у світі, розподіляються між ними:

1. Національний продукт країни А збільшується внаслідок можливості даної країни надати свої багатства в кредит країні Б з 5% річних (а не 2%) замість того, щоб іти на менш прибутковівнутрішні інвестиції.

2. Національний продукт країни Б збільшується за рахунок розширення виробничого капітала і за умови боргу кредиторам краї ни А за фонди, отримані з 5% річних (а не 8%).

Всередині кожної країни існують групи осіб, які виграли і програли в умовах вільного міжнародного кредитування.

1. Кредитори в країні А виграють внаслідок надання позик з 5%, а не з 2% річних. Це завдає шкоди позичальникам в країніА, оскільки конкуренція збоку позичальників країни Б змушує їхвиплачувати такий же високий відсоток по нових позиках.

2. В країні Б позичальники виграють внаслідок можливості отримувати кредити з 5%, а не з 8% річних. Водночас кредитори в країні Б програють, оскільки змушені надавати кредити з розрахунку не 8%, а 5% річних.

Отже, лібералізація міжнародного кредита дає виграш світові в цілому, а також тим групам, для яких свобода означає додаткові можливості, але завдає збитків групам, для яких свобода означає більш жорстку конкуренцію.

Аналогія лібералізації міжнародної торгівлі і міжнародного кредита стосується і питання про встановлення оптимального з точки зору країни податку на кредит.

1.Або країна-кредитор, або країна-позичальник може ввести на міжна родний кредит податок. Він може бути оптимальним, якщо одна або інша країна, яка має достатню фінансову потужність для впливу на величину ставки відсотка (в нашому прикладі країна А або країна Б,)встановить податок, що не перешкоджає міжнародному кредитуванню.

2.Якщо обидві країни (і країна А, і країна Б) спробують ввести податки на один і той же самий міжнародних капітал, то це може бути рівнозначне забороні міжнародних фінансових операцій.

3. На практиці податкові обмеження міжнародного кредитування і взаємозапозичення долаються шляхом приховування угод. Найбільш поширеним інструментом такого приховування є трансфертне ціноутворення. Воно сприяє підвищенню ефективності функціонування міжнародного ринку кредита, однак позбавляє державу доходів від міжнародних кредитних угод.

У XIX ст., як правило, рух капітале між країнами, хоча він і був порівняно слабо розвинутий, здійснювався вільно. Не було ні законодавчих обмежень, ні спеціальних податків на фінансові операції. Після 1-ї світової війни, економічної кризи 30-х років політична нестабільність, крах золотого стандарта і поява національних систем оподаткування створили істотні перешкоди для міжнародного переміщення капіталів. Лише з кінця 50-х років розпочався процес лібералізації міжнародних фінансових відносин, як елемента загальної лібералізації економічної політики промислово розвинутих країн.

Основою цього процесу став інтенсивний розвиток еврокредита. Суть еврокредита полягає в тому, що кредит надається не в національній валюті кредитора, а в іноземній. Наприклад, німецький експортер, отримавши виручку в доларах США, вкладає її в німецький " Дойче банк". Долар перетворюється в євродолар. Кредит " Дойче банка" іншому банку або фірмі на основі доларового депозита, тобто не в німецьких марках, а в доларах США, є еврокредитом. Таким чином, еврокредит — пе кредитні зобов'язання банка в іноземній валюті, котра виступає вже як наднаціональна валюта¹. Головна особливість еврокредита полягає в тому, що переміщення позичкового капітал а відбувається в умовах, які наближаються до умов досконалої конкуренції. Приставка " євро" не лише вказує на іноземний характер валюти по відношенню до місця здійснення кредитних операцій, але й свідчить про вихід міжнародного кредита із сфери національного валютного, податкового та інституціонального контролю.

Вільна конкуренція на ринку еврокредита має як сприятливі, так і несприятливі економічні наслідки. Насамперед, вона прискорює процес концентрації і централізації капітале, його інтернаціоналізації та інтеграції. Далі, конкуренція призводить до зниження вартості посередництва як для інвесторів, так і для позичальників, що є стимулом до розвитку світової економіки, поглиблення світогосподарських зв'язків. Нарешті, конкуренція стала основним чинником модернізації банківської системи, функціональної та географічної спеціалізації банківської діяльності. Це з одного боку. З іншого — вільна конкуренція породжує нові ризики, котрі роблять міжнародну кредитно-фінансову систему більш нестійкою. Вона породжує неконтрольований рух капітале, раптове вторгнення грошей на національні ринки позичкових капіталів або " втечу" капіталів, збільшує кількість спекулятивних операцій. Зростає небезпека системних ризиків: взаємозалежність ланок мережі міжбанківських єврокредитів збільшує небезпеку ланцюгової реакції на утруднення або банкрутство одного з великих євробанків.

Даючи оцінку еврорынкам, М. Пебро пише: " Євроринки, без сумніву, корисні: інакше вони ніколи не з'явились би. Однак все ж не варто недооцінювати незручностей і ризиків їх розвитку: кожен знає, що " закон ринка" може мати негативні і саморуйнівні наслідки і що він діє протягом тривалого часу лише в тому випадку, коли деякі з його патологічних суперечностей придушуються правилами гри, тобто певним контролем" ¹.

Уряди повинні уникати " будь-якого порушення конкуренції в інтеграційному русі ринків" і в той же час передавати як на європейському, так і на міжнародному рівні " верховну владу міжнародним організаціям, створюваним для забезпечення контролю і регулювання єдиної міжнародної фінансової та банківської системи в масштабі всього світу".

Розвиток єврокедита пов'язаний у значній мірі з діяльністю ТНК, для яких він є основним зовнішнім джерелом і формою кредитування. ТНК породили і таку істотну особливість сучасни" кредитних відносин, як чітка відмінність — аналогічно міжнародному товарообміну — двох рівнів руху позичкового капітале: міжкраї-нове кредитування та внутрікорпоративне кредитування. ТНК покривають свої потреби в кредиті на 60-65% з& рахунок внутрішніх джерел коштів, що проходять по внутрікорпорацій-них каналах між підприємствами, які входять до їх складу.

Змінилось коло країн-кредиторів та імпортерів капіталу, змінились їх позиції по відношенню один до одного.

Якщо раніш основним кредитором були США, а потім і країн и -нафтоекспортєри, то нині США стали величезним імпортером ка-пітала (27%), а нафтоекспортуючі країни беруть в кредит таку ж суму, яку самі дають в кредит. В якості головного кредитора виступає Японія (53%). Менш значна роль належить Швейцарії, Голландії, Гонконгу, Тайваню (див. таблицю 1).

Найбільші чисті кредитори та позичальники на світовому ринку капітале у 1989-1993 pp. (у % до підсумку)¹

Таблиця 1