Види забезпечення виконання зобов’язань.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів українське законодавство передбачає низку способів, які сприяють виконанню зобов'язань. В юридичній літературі вони мають назву способи або види забезпечення виконання зобов'язань.

Отож, нам потрібно визначити, що таке забезпечення виконання зобовязнь, які їх види та дати стислу характеристику кожному із способів.

Забезпечення виконання зобов’язання - це система правових норм, які спрямовані на стимулювання боржника до неухильного виконання зобов’язання і попередження від можливого його порушення.

Види (способи) забезпечення виконання зобов'язань — це сукупність заходів, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного виконання передбаченого договором економічного завдання під загрозою вчинення певних дій, які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника незалежно від того, чи понесе кредитор збитки фактично[6].

Безперечно цінність зобов’язання проявляється в його виконанні. Якщо зобов’язання є правовідношенням, то безумовно воно забезпечується державним примусом, і щодо боржника у разі порушення зобов’язання застосовуються міра цивільно-правової відповідальності. Але можливість стягнення збитків не завжди може задовольнити інтереси кредитора. Бувають випадки, коли боржник не виконує свої зобов’язання перед кредитором, але останній ніяких збитків не зазнає, а якщо і зазнає, то з певних причин не може довести їх розмір. Можливо також, що суд винесе рішення про примусове стягнення боргу і це рішення залишиться без виконання тому, що у боржника не має коштів та майна, на яке може бути звернено стягнення. І тому законом передбачено спеціальні міри, що стимулюють боржника до належного виконання свого зобов’язання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора у випадку якщо боржником порушено зобов’язання.

Згідно зі ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання забезпечується: неустойкою, порукою, гарантією, завдатком, заставою та притриманням. Даний перелік зобов’язань не є вичерпним. Крім названих забезпечень договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 546 ЦК України). Підставою для застосування виду забезпечення виконання зобов’язання є домовленість сторін про певне забезпечення. Крім договору, підставою виникнення неустойки може виступати закон, а застави — закон та рішення суду. Притримання визначено законодавцем як законне забезпечення.

Використання того чи іншого виду забезпечення виконання зобов’язання залежить від сутності забезпеченого зобов’язання. Зокрема, для зобов’язань, що виникають з договору позики чи кредитного договору, найбільш прийнятними є такі забезпечення, як застава, порука, гарантія. Якщо ж мова йде про зобов’язання з виконання робіт чи надання послуг, доцільніше використовувати неустойку, оскільки тут інтерес кредитора полягає не в отриманні від боржника певної суми грошей, а в одержанні певного результату. Можливе встановлення щодо забезпечення виконання одного зобов’язання одночасно декількох видів забезпечення виконання зобов’язань (наприклад, застави та неустойки, поруки та застави)[10].

Перелічивши вище способи забезпечення виконання зобов’язань доцільно буде дати їм коротку характеристику.

Одним із видів забезпечення виконання зобов’язань, який має найбільше використання і виступає формою цивільно-правової відповідальності, є неустойка — грошова сума або інше майно (рухоме та нерухоме), яке боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов’язання(ст. 549 ЦК України).

Неустойка та її розмір може встановлюватися договором або актом цивільного законодавства. Відповідно договірна неустойка встановлюється домовленістю сторін. Її розмір, співвідношення із збитками, порядок обчислення залежить цілком від сутності відносин за основним зобов’язанням та волі його учасників. Законна неустойка визначається актом цивільного законодавства і застосовується незалежно від того, чи передбачений обов’язок її сплати домовленістюссторін. Наприклад, ст. 709 ЦК України, що визначає порядок і строки задоволення вимог споживача про заміну товару неналежної якості або усунення недоліків, встановлює, що за кожен день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару[4].

Залежно від співвідношення із збитками розрізняють штрафну, залікову, виключну й альтернативну неустойку. Штрафною називається неустойка, яка стягується понад збитки. Саме штрафна неустойка згідно зі ст. 624 ЦК застосовується в усіх випадках, якщо сторони в договорі не передбачать інший вид неустойки. Якщо в договорі сторони передбачають обов’язок по відшкодуванню збитків боржником лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою, то мова йде про залікову неустойку.

Виключна неустойка обмежує відповідальність боржника сплатою тільки неустойки і, відповідно, виключає вимоги щодо відшкодування збитків.

Альтернативною визнається неустойка, якщо кредитору дозволяється на свій вибір вимагати від боржника стягнення неустойки або відшкодування збитків[10].

Чинний ЦК України передбачає такі форти неустойки як штраф і пеня. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею визначається неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тому, на відміну від штрафу, пенею забезпечується своєчасне виконання грошового зобов’язання.

Привабливість неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання полягає в тому, що вона:

- стягується тільки за факт порушення зобов’язання, незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих порушенням зобов’язання;

- стягується за невигідні наслідки порушення зобов’язання, сторони знають наперед, момент укладення основного зобов’язання, оскільки вони самі визначають його в договорі, бо він визначений безпосередньо актоми цивільного законодавства.

Н. С. Кузнєцова підкреслює, що в умовах планово-розподільчої економіки неустойка визнавалася безперечною «царицею» серед способів забезпечення виконання зобов’язання[11]. Це можна пояснити насамперед тим, що сума, на яку може розраховувати кредитор у разі невиконання зобов’язання боржником, була визначена наперед, а для її стягнення не потрібно доводити розмір заподіяних збитків та причинний зв’язок між останніми і порушенням зобов’язання боржником.

Одним із видів забезпечення виконання зобов’язань, який є формою цивільно-правової відповідальності, виступає завдаток. Відповідно до ч. 1 ст. 570 ЦК України завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Предметом завдатку можуть бути як грошові кошти так і рухоме майно.

Завдаток має такі функції:

- платіжна - виконується завдатком у випадку належного виконання сторонами зобов’язання;

- посвідчувальна функція характеризується тим, що завдаток виконує у спорі між сторонами щодо того, чи було укладено договір, але при цьому мається на увазі укладення договору в усній формі, коли недодержання сторонами письмової форми, встановленої законом, не тягне за собою його недійсність.;

- забезпечувальна функція завдатку визначається у стимулюванні сторін до належного виконання зобов’язання під загрозою втрати завдатку або повернення завдатку боржником.

Завдаток — це єдиний вид забезпечення виконання зобов’язань, який забезпечує виконання зобов’язання як кредитором, так і боржником, що дозволяє М. Ф. Єрмошкіній називати його двостороннім способом забезпечення з однаковим розміром суми, яка може бути втрачена кожною зі сторін[12].

Завдаток може забезпечувати лише існуюче дійсне зобов'язання. При цьому умова про завдаток може бути як предметом окремого правочину, так і входити до змісту основного правочину, вже укладеного сторонами[8, с. 617].

Підтвердженням необхідності існування основного зобов'язання є також те, що завдаток є додатковим зобов'язанням щодо основного, яке воно забезпечує, походить та залежить від останнього, тобто є акцесорним.

Відповідно до ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою його недійсність[8, с. 618].

Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком, визначаються ст. 571 ЦК України.

Загальним наслідком порушення зобов'язання з вини боржника є залишення суми завдатку у кредитора. Цей наслідок і обумовлює віднесення завдатку до засобів цивільно-правової відповідальності, адже у разі порушення боржником зобов'язання з його вини він втрачає вартість завдатку.

Крім загальних наслідків у формі втрати завдатку ч. 2 ст. 571 ЦК України наділяє добросовісну сторону правом вимагати від винної сторони відшкодування заподіяних порушенням зобов'язання збитків. Відповідно до ч. 3 ст. 571 ЦК України завдаток підлягає також поверненню у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання[8, с. 625-626].

За загальним правилом завдаток щодо збитків має заліковий характер, тобто збитки підлягають відшкодуванню з урахуванням суми (вартості) завдатку (ч. 2 ст. 571 ЦК України). Однак у договорі сторони можуть передбачити, що у разі невиконання зобов’язання їх відповідальність буде обмежена лише сумою завдатку, і тоді права на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає, оскільки зобов’язання припиняється[4].

Наступним способом забезпечення виконання зобов’язань є порука. Поруку можна визначити як акцесорне зобов'язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов'язання, а у разі його невиконання чи неналежного виконання - зобов'язується виконати зобов'язання боржника та (або) нести цивільно-правову відповідальність у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки.

Поруці як способу забезпечення зобов'язання притаманні такі функції:

а) забезпечувальна: основна функціональна спрямованість поруки полягає в тому, щоб створити такі умови, за яких досягається основна мета, заради якої виникають зобов'язання, - їх реальне та належне виконання;

б) стимулююча: говорячи про способи забезпечення зобов'язань, більшість науковців в першу чергу вказують, що головне їхнє призначення - " стимулювання боржника до виконання зобов'язання". При цьому під стимулом розуміють спонукання, поштовх до будь-яких дій, зацікавленість у здійсненні будь-чого.

У літературі переважаючою є думка, що при укладенні договору поруки безпосередньої мети стимулювати боржника до виконання зобов'язання немає, оскільки, "... боржник нічого не втрачає - він віддає поручителю, що виконав за нього зобов'язання, те саме, що повинен був віддати кредитору. Тому після укладення договору поруки і до порушення основного зобов'язання боржником ефективність стимулюючої функції поруки наближається до нуля" [8, с. 575]. Але на нашу думку не можна відкидати дану функція, адже все ж таки вона має певні важелі впливу на боржника, тому що будь – яка особа не візьме на себе обов’язок поруки, тобто мається на увазі те, що боржник і поручитель можуть бути приятелями, це як для наприкладу, але якщо боржник не виконає зобов’язання і воно буде покладено на поручителя, то відповідно їхні відносини зіпсуються, тому можна допустити таку думку, для того щоб не псувати відносини, боржник буде зобов’язаний виконати зобов’язання, і саме в цьому випадку може проявитися сутність стимулюючої функції.

в) компенсаційна функція знаходить свій прояв у випадках, коли поручитель за договором поруки зобов'язався нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання основного зобов'язання боржником у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки.

г) захисна (гарантійна) функція пов'язана з тим, що порука покликана захищати інтереси кредитора у випадку порушення зобов'язання боржником[8, с. 576].

Види поруки:

1) Залежно від змісту основного обов'язку поручителя існують:

- заміщаюча порука, або порука-виконання - має місце, коли поручитель бере на себе зобов'язання виконати обов'язок боржника в натурі (сплатити грошову суму, виконати роботи, надати послуги замість боржника);

- компенсаційна порука, або порука-відповідальність - має місце, коли поручитель бере на себе обов'язок лише відшкодувати кредитору заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити неустойку, проценти тощо, проте не бере зобов'язання щодо виконання основного обов'язку боржника;

- заміщаючо-компенсаційна порука - має місце, коли поручитель бере на себе обов'язок виконати зобов'язання, яке забезпечується, в натурі, а також відшкодувати заподіяні невиконанням або неналежним виконанням збитки, сплатити проценти, неустойку тощо[8, с. 577].

2. Залежно від обсягу зобов'язання поручителя порука може бути:

- повна - існує за умови, що поручитель взяв на себе обов'язок виконати зобов'язання за боржника повністю, без жодних обмежень.

Варто зазначити, що в жодному випадку поручитель не може зобов'язатися в обсязі, що перевищує обсяг основного зобов'язання боржника, оскільки додаткове зобов'язання не може перевищувати основного;

- часткова - виникає тоді, коли поручитель поручився не за все зобов'язання боржника, а лише в певній частині, обмеженій наперед визначеним обсягом (сумою, кількістю, обсягом робіт, послуг тощо)[8, с. 578].

3. Залежно від черговості заявлення вимог кредитора порука може бути:

- солідарна, за якої кредитор вправі вимагати виконання як від боржника та поручителя разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Таким чином, сутність солідарного обов'язку поручителя та боржника полягає у тому, що кожен з них, до кого пред'явлена вимога кредитора, повинен виконати зобов'язання у повному обсязі;

- субсидіарна, за якої кредитор вправі вимагати виконання від поручителя лише після звернення з відповідною вимогою до основного боржника і лише у випадку, якщо той відмовився від її задоволення, задовольнив її частково або якщо кредитор не отримав на неї відповіді в розумний строк[8, с. 578].

4. За характером відносин між поручителем і боржником та критерієм від-платності порука поділяється на:

- некомерційна, при якій наявність фактичних відносин між боржником і поручителем має значення для її виникнення. Такі відносини можуть мати як цивільно-правовий, так і інший характер. Наприклад, сімейні (родинні) зв'язки, трудові відносини - роботодавець і працівник, відносини підпорядкування тощо;

- комерційна, або фінансова, що здійснюється на платній основі суб'єктами, для яких надання поруки є видом їх підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Фактичні взаємовідносини боржника та поручителя у цьому випадку не мають жодного значення і на умови поруки ніяким чином не впливають. Тут діє виключно заінтересованість боржника у отриманні поруки та можливість одержати прибуток від її надання зі сторони поручителя[8, с. 579].

5. Види поруки, пов'язані з множинністю осіб на стороні поручителя:

- співпорука має місце тоді, коли два або більше поручителі поручилися за боржника спільно. В межах даного виду поруки слід виділити три можливі варіанти взаємовідносин сторін:

а) співпорука в повному обсязі має місце тоді, коли два або більше поручителі поручилися за боржника спільно за одним договором поруки і кожен з них поручився за все зобов'язання боржника в цілому. В зазначеному випадку застосуванню підлягатиме норма ч. 3 ст. 554 ЦК України, яка визначає, що, за загальним правилом, особи, які спільно поручилися по одному і тому самому зобов'язанню, несуть солідарну відповідальність. Це означає, що у випадку невиконання боржником зобов'язання кредитор має право вимагати повного задоволення від будь-якого поручителя;

б) часткову співпоруку, яка має місце тоді, коли зобов'язання боржника розподіляється між поручителями таким чином, що кожен з них ручається тільки в певній частині;

в) співпоруку із субсидіарною відповідальністю одного чи кількох співпоручителів. Наприклад, договором поруки може бути визначена субсидіарна відповідальність одного із співпоручителів і в той же час солідарна з боржником відповідальність інших. Не виключається виділення серед суб'єктів, що спільно поручилися, особи, до якої в першу чергу повинна бути звернена вимога кредитора у випадку невиконання з боку боржника (інші особи, які беруть участь у договорі на стороні поручителя, несуть відповідальність додатково до відповідальності вказаної особи (субсидіарну відповідальність);

- порука за поруку, або подвійна порука, також має місце тоді, коли праву кредитора кореспондує обов'язок декількох поручителів, проте в даному випадку порукою забезпечується зобов'язання поручителя, а не боржника (як при співпоруки).

- зворотна порука має місце тоді, коли забезпечується зобов'язання боржника перед поручителем, що виконав свій обов'язок за договором поруки. Фактично за цим договором нова особа (" зворотний поручитель") поручається за те, що поручитель, який виконав зобов'язання за боржника, заявивши зворотну вимогу, дійсно отримає задоволення. Відповідно, схема взаємовідносин між ними буде такою: А. виступає перед Б. поручителем В., а Г. виступає перед А. поручителем за те, що якщо А. буде змушений здійснити виконання на користь Б., його зворотна вимога до В. буде задоволена[8, с. 581].

Згідно зі ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає можливість для кредитора пред’являти свої вимоги як до боржника за основним зобов’язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена і субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК України). У цьому випадку до пред’явлення вимоги поручителю кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника і, якщо останній відмовиться її задовольнити або кредитор не одержить в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, може пред’явити вимогу в повному обсязі до поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків (ч.2 ст. 554 ЦК України), тобто несе повну відповідальність за боржника. За домовленістю сторін обсяг відповідальності поручителя може бути зменшений і, відповідно, договором може бути встановлена відповідальність поручителя в певній частці[10].

Строк поруки визначається договором, а в разі його відсутності порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо ж

строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Боржник, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити поручителя, щоб не відбулося подвійного виконання. Поручитель, який виконав за боржника його зобов’язання, набуває усіх прав кредитора за основним зобов’язанням (ч. 2 ст. 556 ЦК України). У свою чергу, кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов’язаний вручити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (розписку)[10].

Ще одним способом забезпечення виконання зобов’язань є гарантія, якаполягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку (ст. 560 ЦК України). У відносинах за гарантією беруть участь три суб’єкти – гарант, бенефіціар (кредитор за основним зобов’язанням) та принципал (боржник за основним зобов’язанням). При цьому гарантами можуть виступати лише фінансові установи[13]. Бенефіціарами ж та принципалами можуть бути і фізичні особи, і в тому числі підприємці, та юридичні особи.

Гарантія ж являється одностороннім правочином, сутність якого полягає в обов’язку гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії.

Видачі гарантії передує досягнення домовленості між боржником та гарантом щодо умов надання останньої. За надання такої послуги боржнику гарант має право на винагороду, розмір та порядок сплати якої сторони встановлюють у договорі про видачу гарантії. Забезпечувальний характер гарантії знаходить свій вияв у тому, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов’язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії[10, с. 41].

Для виконання гарантом свого зобов’язання підставою є пред’явлення вимоги кредитором (бенефіціаром) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. Якщо дана вимога не дотримана, то можуть наступити наслідки, передбачені в ч.1 ст. 565 ЦК України.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана (ч.1 ст. 561 ЦК України) Вимога кредитора до гаранта може бути пред’явлена лише в межах встановленого в гарантії строку (ч. 1 ст. 565 ЦК України).

Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант може тільки у разі, якщо останні не відповідають умовам гарантії або сплинув строк її дії.

Обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов’язання, забезпеченого гарантією, обмежується сплатою суми, на яку її видано.

Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняються у разі:

а) сплати кредитору суми, на яку видано гарантію;

б) закінчення строку дії гарантії;

в) відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією (ст. 568 ЦК України).

Після сплати кредитору грошової суми відповідно до умов гарантії гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредитору (ст. 569 ЦК України)[ 10, с. 41].

В сучасній банківській практиці застава є найефективнішим способом забезпечення зобов'язання.

Застава — це майновий вид забезпечення виконання зобов’язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК України).

Застава як один з найпоширеніших забезпечень ефективно стимулює боржника до належного виконання своїх зобов’язань, а в разі їх невиконання є дієвим способом задоволення інтересів кредитора.

Особа, яка надає майно в заставу, є заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особу, яка отримує майно в заставу, називають заставодержателем[6].

Цивільно-правова застава виникає на підставі закону, договору та судового рішення (ст. 574 ЦК України).

Предметом застави може бути будь-яке майно, крім того, що за законодавством не може бути відчужене заставодавцем і на яке не може бути звернене стягнення. Може заставлятися і майно, яке заставодавець набуде після укладення договору застави наприклад, майбутній урожай, приплід худоби, плоди та інші прибутки, якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації[6].

До видів застави відносяться:

1) іпотека – застава нерухомого майна, яке залишається у володінні та користуванні заставодавця;

2) заклад – застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателю або за його наказом – у володіння третій особі;

3) застава товарів у обороті та переробці;

4) застава цінних паперів;

5) застава майнових прав.

Договір застави під страхом нікчемності (статті 547, 220 ЦК України) укладається в письмовій формі, нотаріальне посвідчення договору вимагається, якщо предметом застави є: нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти.

За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо забезпечене зобов’язання не буде виконано у встановлений строк.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на підставі:

а) рішення суду;

б) виконавчого напису нотаріуса;

в) у позасудовому порядку згідно із Законом України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” (щодо рухомого майна) та Законом України “Про іпотеку” (щодо нерухомого майна)[10, с. 43].

Стаття 594 ЦК України передбачає останній із видів забезпечення виконання зобов’язань, а саме, притримання, в якій ідеться про те, що кредитор, виконавши власний обов’язок за договором і чекаючи виконання зустрічного обов’язку від боржника, строк виконання якого порушено останнім, має право притримати у себе річ, якою правомірно володіє на підставі укладеного між сторонами договору, до виконання боржником зобов’язання. Ця норма дозволяє стимулювати боржника до виконання простроченого ним зобов’язання.

Якщо ж притримання не забезпечило стимулюючого ефекту на боржника, вимоги кредитора задовольняються з вартості речі, яка притримується (ст. 597 ЦК України) за правилами, передбаченими для застави, що свідчить про наявність у кредитора двох правомочностей — права притримувати річ до моменту виконання боржником зобов’язання і права задовольнити свої вимоги за рахунок цієї речі в разі невиконання зобов’язання[4].

Для виникнення у кредитора права на притримання як передбаченого законом виду забезпечення виконання зобов’язання необхідна одночасна наявність наступних умов:

- по-перше, притримання можливе лише стосовно чужої речі, тобто такої речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кредитору;

- по-друге, така річ повинна знаходитися у володінні кредитора;

- по-третє, кредитор має володіти річчю на законній підставі;

- по-четверте, кредитор вправі притримувати річ боржника, якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі[10, с.44].

Підставою виникнення права притримання є невиконання боржником в строк зобов’язання:

1) щодо оплати речі;

2) відшкодування кредиторові витрат пов’язаних з річчю та інших збитків;

3) щодо інших вимог кредитора, це можуть бути вимоги, які передбачені іншими договорами, укладеними між тими самими сторонами, строк виконання яких вже настав.

Звернення стягнення на притримувану річ здійснюється відповідно до Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який називає право притримання (як і заставу рухомого майна) забезпечувальними обтяженнями.

За рахунок предмета обтяження інтереси кредитора задовольняються у повному обсязі, що включає відшкодування збитків, стягнення неустойки, сплату процентів, витрати кредитора на утримання речі та витрати, пов’язані із пред’явленням позову та зверненням стягнення на предмет обтяження, та ін. Кредитор, який притримує річ, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.

У разі втрати, псування або пошкодження притримуваної речі кредитор несе відповідальність на загальних підставах.

Припиняється притримання як на загальних підставах припинення зобов’язань, так і в зв’язку з:

1) припиненням зобов’язання, забезпеченого притриманням;

2) зверненням стягнення на притримувану річ;

3) вибуттям речі з володіння ретентора[4, с. 102].

Попередньо нами були розглянуті способи забезпечення виконання зобов’язання передбачені ЦК України, але ці способи не є вичерпними, інші способи забезпечення виконання зобов’язань можуть бути встановлені законом, а саме:

1) субсидіарна відповідальність:

- учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства (ч. 1 ст. 119 та ч.1 ст. 133 ЦК України);

- учасників товариства з додатковою відповідальність (ч. 2 ст. 151 ЦК України);

- членів виробничого кооперативу (ч. 2 ст. 163 ЦК України);

- держави як власника казенного підприємства (ч. 7 ст. 77 ГК України);

- управителя в договорах управління майном (ч. 2 ст. 1043 ЦК України);

- право володільця у договорах комерційної концесії (ст. 1123 ЦК України);

2) визначення моменту переходу прав власності, а токож розподіл між сторонами ризиків загибелі і пошкодження майна та тягаря його утримання в договорах купівлі-продажу, найму, підряду, перевезення, зберігання тощо;

3) право кредитора в простроченому грошовому зобов’язанні стягнути з боржника суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а токож проценти, розмір яких встановлений законом або договором (ст. 625 ЦК України);

4) право продажу ломбардом речі, яку поклажедавець не забрав після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору (ст. 968 ЦК України);

5) право одержувача ренти вимагати від платника ренти виплати суми ренти в разі розірвання договору ренти (ст. 741 ЦК України) та ін.[8].

Отже, в даному питанні ми коротко дали характеристику кожному з видів забезпечення виконання зобов’язань, розібралися, які з способів передбачені ЦК України, а які законом і можна зробити висновок, що види (способи) забезпечення виконання зобов'язань — це сукупність прийомів, за допомогою яких сторони впливають однин на одного з метою належного виконання завдання передбаченого договором під загрозою вчинення певних дій, які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника незалежно від того, чи понесе кредитор збитки фактично.

Розглянувши перший розділ ми дійшли висновку, що договірне зобов’язання у цивільному праві являє собою правовий зв'язок між боржником і кредитором, що полягає в обов’язку боржника вчинити певну дію або утриматися від неї, і у відповідному йому праві кредитора вимагати від боржника виконання його обов’язку, поєднаному з обов’язком кредитора прийняти і підтвердити виконання. Договірні зобов’язання виникають на підставі договору (у певних випадках – на підставі судового рішення) і опосередковують як майнові цивільні відносини (договірні цивільно-правові зобов'язання), так і господарсько-виробничі майнові відносини (господарсько-договірні зобов'язання).

Також зазначимо, що суб’єктами договірного зобов’язання є його сторони — кредитор і боржник. Сторонами зобов’язання в більшості випадків є один кредитор і один боржник. Однак існують також зобов’язання, у яких може бути декілька кредиторів та/або боржників.

Відмітимо те, що всі правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором повинні здійснюватися виключно у письмовій формі, а якщо вказана вимога є недотриманою, то правочин щодо встановлення забезпечення є нікчемним.

Необхідно додати, що в даному розділі ми розглянули та коротко охарактеризували кожен із способів забезпечення виконання зобов’язань, тому в наступному розділі ми матимемо більш повну та об’ємну характеристику кожного із забезпечень.