Історичні передумови виникнення, поняття, предмет, та стягнення неустойки.

Неустойка є одним з найдавніших та найпоширеніших способів забезпечення виконання зобов’язань. Вона застосовувалася у цивільному обороті ще з часів римського права. Причину виникнення правового інституту неустойки слід шукати в самому характері тих приватноправових відносин. В цих правовідносинах безпосереднім об’єктом прав кредитора є не матеріальний предмет, а дія. У зв’язку з цим інтереси правомочної сторни є досить незабезпеченими, що створює необхідність розробки штучних способів закріплення зобов’язальних прав, до числа яких відноситься і неустойка[11, с. 556].

Римське право, окрім поруки та іпотеки знало такий вид забезпечення, як stipulatio poena, що на українську мову перекладається як штрафна стимуляція або неустойка. Неустойкою називалося додаткове зобов’язання боржника виплатити кредитору певну суму грошей у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання[15, с. 336].

Після рецепції римського права в основних європейських країнах в правових системах континентальної Європи зявилася неустойка. Загальне розуміння неустойки в країнах всіх систем було однаковим та зводилося до наступного: неустойка визначалася як встановлена в договорі грошова сума або майнова цінність, яку боржник зобов’язується сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання (ст. 1226 Французького цивільного кодексу, § 339 Германського цивільного уложення, ст. 160 Швейцарського зобов’язального закону.) Неустойка є акцесорним зобов’язанням, яке повністю успадковує долю головного зобов’язання[11, с. 557].

В нормативних актах, які діяли в Російській імперії, не зустрічається визначення неустойки (воно з`явилося тільки в проекті Цивільного уложення Російської імперії 1913р. – ст. 1601). Однак, зважаючи на те, що на практиці цей інститут застусовувався широко, вчені - правознавці того часу в своїх наукових працях приділяли увагу даній проблемі у своїх наукових працях. Наприклад сенат визначав неустойку як «штраф, який визначається законом або обумовлюється сторонами за невиконання зобов’язаннь та за несправність, і який слугує зміцненню та забезпеченню зобов’язань»[16, с. 391].

1 березня 1921 р. на 10-му з`їзді РКП(б) радянським урядом був проголошений початок нової економічної політики. Вона передбачала принципово інше функціонування всіх галузей суспільного буття, а тому виникла необхідністю створення нової нормативної бази для його врегулювання. Перший радянський „непівський” Цивільний кодекс 1922 року мав досить значну кількість норм, запозичених з цивільних кодексів буржуазних держав. Деякі вчені навіть бачили в цьому часткову рецепсію права заходу. До числа таких „рецесованих” положень цього кодексу відносилися і норми, що регулювали неустойку. Стаття 141 визначала її так: „Неустойкою визначається грошова сума або інша майнова цінність, яку один контрагент зобов`язується в разі невиконання або неналежного виконання ним договору доставити іншому контрагенту”.

Визначення неустойки, ще наводиться у ст. 179 ЦК УРСР 1963 року, порівняно з визначенням, що наводилося у ЦК УРСР 1922 року, більш деталізовано та більш пристосовано до реалій тих часів. Так ЦК УРСР 1963 року дозволяє, по-перше, визначати неустойку як договір, так і нормативний акт (закон), а, по-друге, застосовували її у всіх зобов`язальних як договірних, так і позадоговірних.

На сьогодні поняття неустойки визначено статтею 549 ЦК України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання[2].

Крім закріплення у нормах Глави 49 ЦК України, неустойка знайшла правове регулювання також у положеннях Господарського кодексу України, де для її визначення застосовується термін «штрафні санкції». Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання[11, с. 558].

Якщо говорити про правову природу неустойки, необхідно відмітити, що єдиної точки зору серед дослідників не має. Проблема в тому чи визначати неустойку лише як спосіб забезпечення виконання зобов’язаня або лише мірою відповідальності чи визна подвійну правову природу неустойки.

Деякі вченні вважають, що неустойка є виключно способом забезпечення виконання зобовязаня, зокрема, В.С. Константінова в монографії «Правовое обеспечение хозяйственных обязательств» зазначає, що неустойка є спосіб забезпечення виконання зобов’язання, а не форма відповідальності. Відповідальність в цивільному праві виступає лише в одній формі – відшкодування збитків. Стягнення ж неустойки в усіх її видах буде додатковою забезпечувальною мірою[18, с. 31]. Але в науковій літературі можна зустріти і протилежну точку зору, про те що неустойка не виконує забезпечувальну функцію і залишається лише мірою відповідальності, про це говорить Е. А. Суханова в своєму підручнику[19, с.29].

Тому, все ж таки найбільш розповсюдженою точкою зору про подвійну природу неустойки в цивільному праві є те, що неустойка може бути одночасно способом забезпечення виконання зобов’язань та мірою цивільно – правової відповідальності про це зазначає Брагинский М. И., Витрянский В.В.[16, с. 384]. А також про це говорить в своїй праці Аристов С.В.[20, с. 40].

Ми також вважаємо що неустойка може мати подвійну правову природу, оскільки входить до складу передбачених законом мір, спрямованих на стимулювання належного виконання зобов’язання боржником, але з іншого боку у разі порушення основного зобов’язання, у боржника виникає обов’язок виконати зобов’язання, сплативши неустойку.

В ЦК України 2003 року норми про неустойку розташовані в главі 49 «Забезпечення виконання зобов’язань». Чинний ЦК України вперше на законодавчому рівні надав визначення таких форм неустойки, як штраф та пеня. Так штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. У свою чергу, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Отже, на відміну від штрафу, пенею забезпечується своєчасне виконання, а не невиконання грошового зобов’язання.

ЦК України розширов коло предметів, що можуть передаватися боржником у якості неустойкиу разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання. Частина 1 ст. 551 ЦК України визначає, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. А оскільки відповідно до ст. 190 ЦК України поняття «майно» включає в себе не тільки речі, а і майнові права та обов’язки, відповідно предметом неустойки можуть бути також майнові права[11,

с. 561].

На думку В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої немає проблем щодо обчислення неустойки у вигляді майна (рухомого та нерухомого) для такого її різновиду, як штраф, за умови повного невиконання зобов’язання боржником. Наприклад, сторони передбачили у договорі неустойку у вигляді штрафу розміром 50 % від суми невиконаного зобов’язання, яке полягало у поставці партії товару вартістю 80 000 грн і відповідно, якщо у вказаний у договорі строк товар не буде поставлено, то 40 000 грн — розмір неустойки у вигляді штрафу. Розрахувавши цю суму наперед, сторони визначають, що їй відповідатиме певне майно, наприклад, гаражний бокс (його місцезнаходження, характеристика). Відповідно передача права власності на це майно і буде сплатою встановленого штрафу. Що ж стосується тих випадків, коли розмір неустойки не є постійним, а саме при встановленні штрафу на випадок неналежного виконання, часткового виконання зобов’язання або неустойки у вигляді пені, розмір якої змінюється за кожен день прострочення несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, то вважаємо можливим стягнення неустойки у вигляді майна лише за умови, що таким майном виступатимуть рухомі речі, визначені родовими ознаками. При цьому сторони мають визначити, що один відсоток при стягненні неустойки є еквівалентом певної міри майна, визначеного родовими ознаками, а саме — 1 відсоток — 10 л. бензину (його марка та ціна), 1 мішок цукру (його вага, сорт, ціна), 5 комплектів постільної білизни (артикул, ціна) і т.д. У такий спосіб може бути стягнута неустойка у вигляді штрафу та пені, розмір яких не є незмінним[4].

Аналіз законодавства, судової практики та доктринальних досліджень, присвячених питанню неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язань, дозволяє зробити висновок, що її класифікацію доцільно проводити за головним критерієм, який можна назвати юридична підстава або спосіб встановлення неустойки. Відповідно до цього критерію неустойка поділяється на два основні види: договірна і законна. Договірна неустойка - це така неустойка, яка набуває юридичної сили саме і безпосередньо в силу угоди сторін. А законною неустойка буде вважатися тоді, коли зобов’язання про її сплату виникло в силу закону. Законна неустойка забезпечує зобов’язання незалежно від волі сторін та встановлюється автоматично з виникненням основного зобов’язання. Законна неустойка може бути виражена виключно в грошовій формі (ч.2 ст. 551 ЦК України). Розмір законної неустойки, закріпленої в нормативних актах, також не є імперативними. Частина 2 ст. 551 ЦК України зазначає, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитись про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Тобто якщо збільшення розміру законної неустойки договором можливе, то зменшення її розміру допускається виключно у випадках, якщо це не заборонено законом.

На відмінну від законної неустойки договірна характеризується тим, що питання про її встановлення вирішується безпосередньо сторонами логовору. Сторони самі визначають її розмір умови застосування.

Угода про неустойку має бути має бути укладена у письмовій формі під загрозою її недійсності (ст. 547 ЦК України)[11, с. 562].

Розмір договірної неустойки визначається за домовленістю сторін та в цілому законодавством не обмежується. Виключення з цього правила є грошові зобов’язання. Так, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» встановлено, що розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня[21].

Cплата неустойки як наслідок порушення зобов’язання визначена ст. 611 ЦК України. Як мірі цивільно-правової відповідальності неустойці властиві всі риси цивільно- правової відповідальності, визначені її предметом та методом правового регулювання, а саме:

- майновий характер;

- надходження суми стягненої неустойки на користь особи, право якої порушено;

- можливість бути передбаченою угодою сторін;

- залежність застосування до боржника неустойки від розсуду кредитору;

- компенсаційний характер;

- можливість виконання обов’язку сплати неустойки правопорушником.

На відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності - відшкодування збитків - для застосування якого необхідна наявність чотирьох умов: протиправної поведінки, шкоди (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою та вини порушника, для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:

а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

Наявність чи відсутність у кредитора збитків, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не приймаються до уваги при вирішенні спору про стягнення з боржника суми неустойки [11, с. 563-564]. Однак, якщо боржник звертається до суду з проханням зменшити суму нарахованої неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦК України), посилаючись на те, що вона значно перевищує розмір збитків, йому треба доводити наявність (відсутність) збитків у кредитора та їх розмір.

Залежно від співвідношення із збитками розрізняють штрафну, залікову, виключну та альтернативну неустойку.

Штрафною називається неустойка, яка стягується понад збитки. Саме штрафна неустойка згідно із ст. 624 ЦК України на відміну від ЦК УРСР 1963 р., застосовується у всіх випадках, якщо сторони у договорі не передбачать інший вид неустойки.

Якщо в договорі сторони передбачають обов’язок по відшкодуванню збитків боржником лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою, то мова йде про залікову неустойку. Наприклад, якщо порушенням зобов’язання заподіяно збитків на суму 2000 грн, а неустойку встановлено в сумі 600 грн, кредитор має право вимагати від боржника відшкодування збитків лише в сумі 1400 грн. Залікова неустойка є одним з найбільш популярних видів неустойки, що зустрічаються в договірній практиці.

Виключна неустойка обмежує відповідальність боржника сплатою тільки неустойки і відповідно виключає вимоги щодо відшкодування збитків.

Якщо кредитору дозволяється на свій вибір вимагати від боржника стягнення або неустойки або відшкодування збитків, така неустойка визнається альтернативною. На практиці такий вид неустойки майже не зустрічається.

Найбільшу забезпечувальну силу має штрафна неустойка, яка виконує виключно штрафну функцію. Інші види неустойки (залікова, виключна, альтернативна) поряд із штрафною функцією виконують також компенсаційну функцію (використовуються для відшкодування збитків або зараховуються у суму їх відшкодування)[4]. Але з такою думкою можна і не погодитися, тому що

виключна неустойка має на меті сплату тільки неустойки, і а ж ніяк не відшкодування збитків.

Неустойка, по-перше, стягується тільки за факт винного порушення зобов’язання і кредитор не має права на її стягнення, в разі якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання, тобто коли він звільняється від відповідальності за порушення основного зобов’язання (ч. 3 ст. 550 та ст. 617 ЦК України визначає дві основні підстави звільнення особи від відповідальності: випадок та непереборна сила. В науці та практиці цивільного права під випадком розуміється відсутність вини особи у невиконанні або неналежному виконанні. Легальне визначення непереборної сили можна знайти у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України, відповідно до якого непереборною силою є надзвичайна або невідворотна за даних умов подія); по-друге, сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено законом або договором (ч.1 ст. 622 ЦК України); по-третє, суд може зменшити розмір неустойки, якщо вона є надмірно великою, зокрема, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір завданих збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін за зобов’язанням тощо), але не виключити повністю її стягнення. При цьому неустойка може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків[4].

Відшкодування збитків здійснюється у повному обсязі і має повернути потерпілу сторону не в те становище, в якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином[4].

Визнаючи сплату неустойки формою цивільно правової відповідальності, законодавство разом з тим встановлює ряд обмежень при її застосуванні. Існуючі обмеження можна умовно розділити на дві групи:

- Обмеження, що стосуються розміру неустойки, що стягується - нормативний та судовий способи;

- Обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки – позовної давності.

Науці та практиці цивільного права відомі два основні способи обмеження надмірно великого розміру неустойки. Ці способи можна умовно назвати «нормативний» та «судовий». Нормативним способом обмеження стягуваної неустойки є встановлення у нормативних актах визначеного максимуму, за який неустойка не може виходити. Щодо судового способу, то він являє собою зменшення розміру неустойки за рашенням суду.

Прикладом нормативного способу є Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22 жовтня 1996 року. Цей закон у ст. 1 визначає що «платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін». А вже ст. 4 цього самого закону цей розмір подвійною обліковою ставкою[11, с. 566].

На сьогодні можливість обмеження розміру неустойки у судовому порядку закріплена в ч. 3 ст. 551 ЦК України, яка дозволяє зменшити розмір неустойки за рішенням суду за наявності кількох умов:

а) якщо розмір неустойки значно перевищує розмір заподіяних невиконанням зобов'язання збитків;

б) за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

При цьому ЦК України не містить переліку таких обставин. Це питання вирішується на підставі аналізу конкретної ситуації. Судова практика виходить з того, що істотне значення можуть мати обставини, які стосуються ступеня виконання зобов'язання, причин невиконання або неналежного виконання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків тощо.

До другої групи обмежень для стягнення неустойки можна віднести можна віднести так зване часове обмеження, або перебіг строку позовної давності. Звертаючись до суду із позовними вимогами про стягнення неустойки слід пам’ятати, що відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до позовних вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік. При цьому зазначений строк починається з моменту, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником основного зобов’язання[11, с. 566].

Отже, підведемо підсумок зазначивши, що важливе значення для регулювання договірних зобов’язань за участю як юридичних, так і фізичних осіб має неустойка, яка виступає найуніверсальнішим і найпоширенішим видом забезпечення виконання зобовязань, що у свою чергу зумовлює пильну увагу до такого виду забезпечення зобов’язань як науковців, так і суб’єктів підприємницької діяльності.