Право притримання як інструмент забезпечення виконання зобов’язань в договірному праві. Проблеми застосування притримання.

Притримання є нововведенням Цивільного кодексу України, як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Суть притримання знаходить свій вираз у ст. 594 ЦК України, яка полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, належній передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у разі невиконання їм у строк зобов’язання із оплати цій речі або відшкодування кредитору пов’язаних із нею витрат і інших збитків має право утримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Особливість цього способу забезпечення виконання зобов’язань полягає в тому, що притримання є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, який виникає безпосередньо із закону. Коротко кажучи, для реалізації притримання речі кредитору не потрібно, аби притримання передбачалася договором.

Застосування кредитором притримання речі боржника є можливим за сукупної наявності таких умов:

1) фактичне знаходження у кредитора речі, що належить боржнику;

2) правомірне володіння річчю, тобто притримувана річ знаходиться у кредитора на певних правових підставах. При цьому, якщо річ початково не належала боржнику як власнику, добросовісному володільцю тощо, то вона не може бути предметом притримання;

3) річ підлягає передачі боржникові або іншій визначеній ним особі;

4) існує дійсне прострочене зобов'язання боржника перед кредитором, який притримує річ боржника[8, с. 654-655].

Предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки). Крім того, сторони в договорі можуть передбачити, що, крім речей, предметом притримання можуть бути роботи, послуги, майнові права тощо.

Це питання в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Предметом притримання є річ. Це означає, що за жодних умов предметом притримання не можуть бути майнові права, послуги, роботи, інформація, результати інтелектуальної, творчої діяльності. Серед науковців видуться дискусії з приводу того, що не всі речі можуть бути предметом притримання. А, саме, Брагінський і Вітрянський вважають, що із кола предметів притримання слід виключити речі, визначені родовими ознаками, оскільки через їх замінність такі речі не можуть визначатися як “річ, що має бути передана боржнику” [37, с. 556]. Рогач вважає, що предметом притримання не можуть бути нерухомі речі [38, с. 32]. Це зв’язано з тим, що правочини із землею та іншим нерухомим майном підлягають обов’язковій державній реєстрації. Дзера стверджує, що законодавець прямо не обмежує застосування права притримання щодо нерухомих речей, однак його застосування з практичної точки зору виглядає малоймовірним. Це пов'язано з необхідністю державної реєстрації правочинів з нерухомістю, що суперечить сутності правовідносин, що виникають при реалізації кредитором права притримання майна[8, с. 655]. Тому, як ми вже помітили погляди науковців різняться, на нашу думку законодавець повинен чітко вказати, що він має на увазі коли говорить про «річ як предмет притримання», тобто зазначити перелік предметів, які можуть становити річ.

Для застави передбачена письмова форма договору застави, а також нотаріальне посвідчення та реєстрація застави. Щодо застосування права притримання, то непотрібна згода сторін (договір про це), тобто право притримання є односторонньою угодою, яка являє собою дії кредитора щодо неповернення речі боржнику.

Проблема є ще й в тому, що статті ЦК України, які регулюють поняття притримання, не встановлюють як мають бути оформлені дії кредитора. Отже, враховуючи норми ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язань повинен бути вчинений у письмовій формі. Тому, кредитор повинен негайно письмово попередити боржника про притримання речі. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин вважається недійсним.

Необхідно звернути увагу на пункт 2 статті 594 ЦК України, де зазначається, що притриманням можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Що це може значити? Ми вважаємо, що виходячи із змісту даного пункту можна зазначити, що притримання може бути використано і для забезпечення зобов’язання, яке не пов’язано з оплатою речі або відшкодуванням витрат.

Слід зазначити, що в судовій практиці мають місце випадки неправильного розуміння стороною договору свого права на притримання. Так за наслідками розгляду справи за позовом ТОВ «А» до Комбінату хлібопродуктів про вилучення у відповідача переданого на зберігання ячменю фу- ражного господарським судом Одеської області було задоволено вимоги пози- вача і вилучено у відповідача та передано позивачеві ячмінь фуражний у кількості 661 т. 832 кг. на загальну суму 379 825, 39 грн. Відповідач в апеляційній скарзі мотивував свою відмову повернути спірне зерно тим, що він застосував до позивача притримання, оскільки позивач не повністю відшкодував вартість послуг щодо зберігання зерна. Одеський апеляційний господарський суд не прийняв це заперечення відпо- відача, правильно зазначивши у постанові, що відповідно до ч. 1 ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків (у даному випадку — вартості неповністю відшкодованих послуг по зберіганню зерна), має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Проте, як вбачається із п. 3.5 договору № 64 від 13 березня 2003 р., сторони не погодили строк проведення розрахунків за послуги по збереженню зерна, отже застосовувати притримання відповідач не мав права [39]. Тому, дивлячись на дану справу хочеться сказати, що положення про притримання має бути більш конкретизовано і детальніше викладено, щоб для будь – якої особи, з чи без юридичної освіти було доступно викладено норми про притримання.

Кредитор порівняно із заставою не набуває автоматично прав на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов’язання. Він зобов’язаний здійснити реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлене договором. Звернемо увагу на те, що процедура звернення стягнення на предмет притримання є більш простішою, ніж при заставі майна, і не потребує рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса. Тому, навіть при здійсненні стягнення на притриману річ, притримання не замінюється заставою, яка є окремим способом забезпечення виконання зобов’язань.

Необхідно зазначити, що при притриманні ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. А при заставі ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо договором або законом не встановлено інше.

Притримання і застава є досить таки схожими і порівнюваними інститутами зобов’язального права, як ми вже помітили, саме тому ми надамо порівняльну таблицю, що відрізнити притримання від застави.

ВІДМІННІСТЬ ІНСТИТУТУ ПРИТРИМАННЯ ВІД ЗАСТАВИ

Отже, ми дали загальний аналіз такому способу забезпечення виконання зобов’язань, як притримання. Однак досить багато питань ще залишилися нерозкритими і вимагають подальшої уваги як науковців, так і юристів-практиків.

Тому, ми можемо запропонувати вирішення даних проблеми, наступним шляхом:

1) Закріпити положення про те, що правила про притримання застосовуються, якщо договором не передбачено інше, тобто щоб це була імперативна, а не диспозитивна норма;

2) Внести пряме посилання на статті 594-597 ЦК України в нормах, які регулюють окремі види договорів та передбачають право притримання. Наприклад, “продавець відповідно до статей 594-597 ЦК України має право притримати...” Тоді б це змогу ефективніше застосовувати правила притримання;

3) Чітко зазначити в ЦК України, що притримання має бути вчинене у письмовій формі також розкрити, що має на увазі законодавець говорячи, що предметом притримання є річ.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що регулювання інституту притримання здійснюється через загальні положення ЦК України та спеціальні норми про притримання в окремих видах зобов’язань, що, водночас, не позбавляє кредитора права скористатися зазначеним способом для забезпечення виконання й інших зобов’язань за наявності необхідних для цього підстав. Разом з тим, навіть після прийняття ЦК України, правове регулювання притримання, на жаль, є не досить досконалим і потребує певних змін, зокрема, оновлення транспортного законодавства, розширення загальних положень ЦК України про притримання.