Основний матеріал. Політичні конфлікти та шляхи їх подолання

Політичні конфлікти та шляхи їх подолання

Вступ

Чи поділяєте ви думку Р. Дарендорфа: «Там, де існує суспільство, існують також і конфлікти. Можливо, конфлікт є батьком усіх речей, тобто рушійною силою змін»?

План:

1. Поняття політичного конфлікту.

2. Основні методи врегулювання конфліктів.

3. Збройний конфлікт на Донбасі

Література: Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2004.

Політичні конфлікти та шляхи їх подолання

Основний матеріал

1. Поняття політичного конфлікту.

Одним із найважливіших компонентів широкого суспільного контексту, на тлі якого розвивається політичний процес, є структура політичного конфлікту. Далеко не всі виміри соціального конфлікту в суспільстві можуть мати прямий чи опосередкований вплив на роботу політичної системи, одначе безсумнівно, що вплив цей відчувається значно. Якраз саме структура соціальних, культурних і політичних суперечностей, напруженості, простих відмінностей багато в чому визначає стиль функціонування політичної системи, а також характер її структури.

Проблема конфлікту завжди привертала до себе увагу вчених різних галузей наук. Беручи до уваги теоретичні джерела сучасних концепцій соціального конфлікту і доробок сучасних конфліктологів, можна дійти висновку, що соціальний конфлікт - це явний або прихований стан протиборства інтересів, цілей і тенденцій розвитку соціальних суб´ єктів, які об´ єктивно розходяться, це - пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому суспільному порядкові, особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності.

Політичний конфлікт - це таке зіткнення протилежних сил і поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей.

Суб´ єктами цих інтересів є держави, класи, страти, соціальні групи, етноси, політичні партії та рухи, а також окремі особи.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні й на зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також - між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів - це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить класовій боротьбі - міжкласовим конфліктам.

Класова боротьба - це боротьба між класами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби.

Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким видам їх: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання - масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма повстання - збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч - специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим.

За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот - збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, на зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоча в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, унаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили - прогресивні чи реакційні - і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони виражають.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм. Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк є найвищою формою страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти.

Залежно від сутності, змісту і форми даного конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

* Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

* Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об´ єктивних чи суб´ єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

* Третя фаза пов´ язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

* Четверта фаза - наростання боротьби до найвищого політичного рівня - міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

* П´ ята фаза - міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога одної із сторін або переговори.

У сучасній західній політології методологічною основою вивчення міжнародних конфліктів (з´ ясування суті, змісту) є загальна теорія конфліктів Боулдінга.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній арені, об´ єктивна чи суб´ єктивна, істотна чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна або інша видається за готовий міжнародний конфлікт.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національні, релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об´ єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи опосередковане, адекватне чи суб´ єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту.

Суперечності виступають рушійною силою розвитку суспільства; вони існують завжди і мають специфічні форми і методи розв´ язання. Конфлікти мають свою специфічну форму, свої фази розвитку. Існують і шляхи долання їх. Вони не завжди існують у конкретному суспільстві, в стосунках між державами чи між групами держав.

Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, думок і поглядів, серйозні розбіжності, гострі суперечки, переповнені ускладненнями і боротьбою ворогуючих сторін різного рівня і складу учасників.

Суперечність - взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які водночас перебувають у внутрішній єдності й взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.

Отже, між суперечностями і конфліктами неможливо ставити знак тотожності, хоча суперечності між державами інколи призводять до виникнення міжнародного конфлікту.

Міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт - цілком конкретний міжнароднополітичний процес, який має певне походження, зміст і форму, систему, структуру і фази розвитку.

Конфлікт є політичними відносинами двох чи кількох сторін, які в гострій формі відтворюють суперечності, що лежать в основі стосунків учасників конфлікту. Це становить у найзагальнішому вигляді зміст конфлікту.

Міжнаціональні конфлікти є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. В їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах - як мирних, так і насильницьких.

Які основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів, напруженості в стосунках між людьми різних національностей? До таких причин слід віднести: помилки в національній політиці, які було допущено в різні періоди життя країни; міграція з інших регіонів; зневажливе ставлення до мови, звичаїв і культури людей інших національностей; погіршення економічного становища в країні; нездатність центральної влади стабілізувати обстановку в країні; нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні; штучне роздування різними силами (у т.ч. зовнішніми) національних незгод; діяльність корумпованих, злочинних елементів.

Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають засоби масової інформації. Так, Росія активно веде проти України інформаційну війну. Часто факти перекручуються або подають упереджено. Поширюється завідомо неправдива інформація, екстремістські заклики, що, зрештою, призводить до подальшого загострення конфлікту.

Серед причин національної конфліктності на перше місце виходить економічний чинник - погіршення економічного становища, на друге - помилки в національній політиці, на третє - нездатність центральної влади стабілізувати ситуацію в країні і в регіонах (політичний чинник). Усі три чинники тісно взаємопов´ язані.

Спираючись на причини виникнення міжнаціональних конфліктів, оцінюючи стан міжнаціональних відносин, можна виробити механізми запобігання їм і локалізації їх. Серед таких механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити і створення спільної економічної децентралізованої інфраструктури співробітництва; створення культурної інфраструктури консенсусу (національні культурні товариства, фестивалі народної творчості та ін.); це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо); залучення третьої сторони до подолання конфлікту.

У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру і сторони не можуть домовитись між собою, виникає потреба в «третейському суді»; спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло; політико-адміністративний механізм, який передбачає введення регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає обов´ язкове введення надзвичайного стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої форми.

Водночас, українсько-російський конфлікт затягнувся. І поки що жодна міжнародна організація не в змозі швидко розв'язати його. В українському питання безсилими виявились навіть такі міжнародні установи, як Рада Безпеки ООН. На будь-які пропозиції з української сторони накладають вето російський представник у РБ ООН.

2. Основні методи врегулювання конфліктів.

Подолання конфліктів -- це, як у дипломатії, мистецтво можливого, коли невдачі пояснюються скоріше складністю ситуації, неможливістю подолати її, ніж неправильними діями. Розв´ язування конфлікту може йти різними шляхами, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку, доктрин. Конфліктологія виробила низку методів долання конфліктів, які довели свою дієвість на практиці.

Перший метод -- це уникання конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції на дії протилежної сторони. Але уникнення конфлікту ще не означає кінцевого розв´ язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається.

Другий метод вирішення конфлікту можна визначити як відкладання конфлікту. Це означає відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод досить поширений в практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними партіями та їхніми лідерами, між гілками влади і тими, хто їх очолює, а також між державами). Але, як і перший метод, цей метод не приводить до кінцевого подолання конфлікту. Сторона, яка здала свої позиції, з подальшим накопиченням сил і зі зміною ситуації на її користь може поновити свої претензії іншій стороні, спробувати повернути собі втрачене. Ілюструє це твердження Версальський договір 1919 p., грабіжницький і принизливий для Німеччини та деяких інших країн. Наслідки його відомі -- друга світова війна.

Третій метод урегулювання конфлікту -- це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника. Роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії, а останнім часом у вирішенні конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів.

Завданням посередників є надавати допомогу сторонам у конфлікті. Цей метод застосовувався ще в стародавні й середні віки і відігравав позитивну роль. Практику застосування цього методу схвалила Гаагська конвенція 1907 р. Процедуру діяльності погоджувальної комісії регламентувала Ліга Націй у 1928 р. та ООН у 1948 р.

Четвертий метод долання конфлікту -- арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої є обов´ язковим для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються нормами міжнародного права, конституціями сторін, які конфліктують і нормами договорів.

П´ ятим, найефективнішим методом долання конфлікту є переговори. Переговори дають змогу дійти згоди, вони відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. Щоб дійти розумного рішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби і бажання -- це і є інтереси.

3. Збройний конфлікт на Донбасі

Див. додаток.