Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Період окупності






PB = I0 CF

(1+r) n

Орієнтовні значення коефіціентів фінансової та економічної оцінки інвестованоного проекту:

NPV > 0, чим більше значення, тим кращий проект.

PI > 1

SRR - прямує до max значення, але залежіть від галузі.

Термін окупності – чим меньше, тим краще, але залежіть від галузі.

Відношення власного капіталу до залученого – за вимогою банків 50/50; - розвинені країни 33/67, або 25/75.

Коефіціент покриття = 2.

Кофіціент абсолютної ліквідності залежіть від галузі = 1 - 1, 2

Коефіціент термінової ліквідності = 0, 5

Оборотність активів залежіть від галузі і прямує до max.

Фінансові інвестиції (передбачають вклади в цінні папери)

- Здійснюється не для розвитку розширення підприємства, а їх ціллю є отримання доходу, захист тимчасово вільних грошових асобів від інфляціїї + диверсифікація діяльності.

Критерії відбору фінансового проекту:

- доходність цінних паперів

- гарантованість отримання доходу

- ліквідність

- термін інвестування

- інфляційний захист

Яким чином аналізують фінансовий інвест проект:

- аналізують загальну ситуацію на фондовому ринку

- оцінка емітента

- оцінка ризиків: загальних (інфляція, законодавство), специфічних (пов”язаних з реалізацією конкретних проектів).

- оцінка доходності

Чинники підвищення ефективності капіталовкладення (організаційні та економічні)

- поліпшення структури капіталовкладень

- оптимізація джерел фінансування

- впровадження економічних методів управління інвестиційним процесом

- формування інвестиційного портфелю та стратегій управління портфелем інвестицій

- використання нових методів ойінки інвестицій

Інвестиційний портфель

Цілі І.П. – отримання доходів увигляді % чи дивідентдів; - збереження капіталу; - забеспечення приросту капіталу.

Види портфелей інвестицій у відповідності до цілей:

Портфель росту - орієнтований на цінні папери, курсова вартість яких зростає на ринку. Ціль – приріст капіталу.

Доходний портфель – отримання високих поточних доходів у вигляді % чи дивідендів.Для формування купують цінні папери з високою ставкою доходу.

Збалансований портфель – отримання поточних доходів + приріст курсової вартості. Але, це два взаємовиключні показники. Виплата високих доходів знижує курсову ціну цінних паперів.

Портфель стабільного капіталу – формується із облігацій або депозитних вкладів.

 

№ 25. Класифікація чинників зростання ефективності виробництва

1. Технологія. Технологічні нововведення найбільш істотно впливають на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони зумовлюють вирішальні (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні й продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів.

2. Устаткування займає провідне місце в проекті (програмі) підвищення ефективності виробництва. Продуктивність діючого устаткування багато в чому залежить не лише від його технічного рівня, а й належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи і завантаження у часі.

3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності виробництва шляхом вирішення проблеми ресурсозбереження, підвищення їх якості, зниження матеріало- та енергомісткості виробництва багатьох видів продукції, раціоналізація управління виробничими запасами та джерел постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їх якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливим чинником ефективності виробництва. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання однієї лише корисності товару недостатньо. Виготовлювані вироби повинні з’явитися на ринку в необхідному місці, в потрібний час і за прийнятною ціною. Звідси важливіше завдання підприємства полягає в тім, щоб не допускати щонайменших організаційних та економічних перешкод між маркетингом і виробництвом.

5. Працівники. Визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники-керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються діловим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) складної виробничо-економічної системи. При цьому остання для підтримання високої ефективності господарювання має бути динамічною і гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.

7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення й використання нагромадженого на інших підприємства (фірмах) позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства (організації).

Кожний суб’єкт господарювання має певне оточуюче економічне й соціальне середовище. Тому об’єктивно будь-яке підприємство чи організація повинні враховувати зовнішні чинники, які відчутно впливають на рівень ефективності виробництва (іншої діяльності). Передовсім обов’язково потрібно враховувати державну економічну і соціальну політику, структурні зміни в економіці й суспільстві, а також спиратися на існуючі інституціональні механізми та інфраструктуру держави.

9. Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є: а) практична діяльність владних структур; б) різноманітні види законодавства (законотворча діяльність); в) фінансові інструменти (закони і стимули); г) економічні правила і нормативи (регулювання доходів та оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності); д) ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури; е) макроекономічні структурні зміни; є) програми приватизації державних підприємств (організацій); ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

10. Інститутціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб’єктів господарювання держава має створити відповідні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування спеціальних інституціональних механізмів — організацій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій) на національному, регіональному чи галузевому рівнях. Такі організації повинні сприяти практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління, вирішувати ключові проблеми підвищення ефективності різноманітних виробничо-господарських систем та інших організаційних утворень.

11. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємств та організацій є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової і виробничо-господарської інфраструктури. Нині всі підприємницькі структури воліють користуватися послугами інноваційних фондів і комерційних банків, фондових бірж та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств (організацій) справляє належний розвиток виробничої інфраструктури — комунікацій, спеціалізованих інформаційних систем, транспорту, торгівлі тощо.

12. Структурні зміни в економіці й суспільстві також помітно впливають на показники ефективності діяльності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах: а) технології, наукові дослідження та розробки; б) склад і технічний рівень засобів праці; в) масштаби виробництва (інтенсивне створення малих підприємств та організацій); г) моделі зайнятості населення в різних галузях і сферах; д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.

№ 26. Реструктуризація підприємства

Реструктуризація – це здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним. Форм власності, організаційно-правових форм, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспрможної прдукції. Підвищити ефективність виробництва.

Метою реструктуризації є створення повноціних суб”єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати. Отже, процес реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

Реструктуризація це не разова, а постійна функція підприємства, за доп якої підприємство адаптується до вимог ринку, поліпшує свій фінансовий стан.

Реструктуризація передбачає:

- економічне обґрунтування проведення реструктуризації, в рамках якого визначають мету рес-ії, аналіз сильних і слабких сторін підприємства, аналіз фінансового стану.

- вибір форми/виду рестр-ії, відповідність до загальної стратегії підприємства.

- розробка бізнес плану реструктуризації підприємства (обґрунтування доцільності рестр-ії).

Основні форми і види реструктуризації:

Форми: оперативна; стратегічна.

Види: управлінська; технічна; економічна; фінансова; організаційно-правова.

Ступінь: часткова реструктуризація (обмежена); комплексна реструктуризація (усебічна).

Форми: Оперативна реструктуризація – розв’язують дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів діяльності підприємства. Період оперативної реструктуризації приблизно 3 – 4 місяці. Комплекс заходів з оперативної реструктуризації містить передовсім заходи з зниження всіх видів витрат (без одержання будь яких суттєвих інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу. Проте, якщо процес перетворення буде зупинено після завершення оперативної реструктуризації, то підприємство знов опиниться в кризовому стані.

Стратегічна реструктуризація – забезпечує довготермінову конкурентоспроможність. Для цього необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації підприємства передує оцінка його стану. Аналіз і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обґрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати таким чином: продукція підприємства має відповідати поточному платоспроможному попиту. Підприємство, що задовольняє цю вимогу, з одного боку, зберігає централізований контроль у найбільш важливих сферах діяльності, а з іншого – відроджується завдяки проведенню активної науково-технічної та ринкової стратегії в межах кожної товарної групи. Як правило кризовий стан підприємства зумовлений не однією, а багатьма причинами. Їх буває то більше, що більш повільною є реакція суб’єктів господарювання на зміну типу господарської системи.

Види: Організаційно-правовий вид реструктуризації – характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника підприємства.

Технічна реструктуризація – пов’язана із забезпеченням такого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня виробничого потенціалу, технології, ноу-хау, управлінських навичок, кваліфікації персоналу, ефективних систем постачання і логістики, тобто всього того. Що дає підприємству змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією.

Економічна життєздатність – досягається, коли продукція підприємства, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності підприємства, що відповідає сучасним умовам господарювання.

При досягненні фінансової життєздатності суб’єкт господарювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків за них чи з погашанням інших боргових зобов’язань тощо.

Управлінська реструктуризація пов’язана з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Ступені. Іноді підприємство потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. При цьому підприємство встановлює для себе певні стандарти (орієнтири), які є кінцевою метою реалізації відповідного типу реформування. Такими орієнтирами можуть бути рівень фінансового лівереджу, розмір робочого капіталу підприємства, а також коефіцієнт покриття боргів.

Для досягнення встановлених значень можуть використовуватися такі заходи: реструктуризація боргів, додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості тощо.

Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді підприємство потребує усебічної реструктуризації. Очевидно, що цей тип реформування включає і фінансову реструктуризацію.

 

№27 Економічна безпека підприємства та її складові.

Економічна безпека підприємства – це захищеність його діяльності від негативного впливу зовнішнього оточення, а також здатність своєчасно усунути різноманітні загрози або пристосуватися до існуючих умов, які не відбиваються негативно на його діяльності.

Економічна безпека підприємства – комплекс заходів, які сприяють підвищуванню фінансової стійкості господарчих суб’єктів за умов ринкової економіки, які захищають їх комерційні інтереси від впливу негативних ринкових процесів, [3].

Таким чином, економічна безпека підприємства передбачає стійкий розвиток (тобто збалансований і безупинний), що досягається за допомогою використання усіх видів ресурсів. і підприємницьких можливостей, за якими гарантується найбільш ефективне їх використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Економічна безпека підприємства характеризується сукупністю якісних і кількісних показників, найважливішим серед яких є рівень економічної безпеки.

Рівень економічної безпеки підприємства — це оцінка стану використання корпоративних ресурсів за критеріями рівня економічної безпеки підприємства. З метою досягнення її найбільш високого рівня, підприємство повинно провести роботу із забезпечення максимальної безпеки основних функціональних складових своєї роботи.

Для своєї економічної безпеки підприємство використовує сукупність власних корпоративних ресурсів.

Корпоративні ресурси — фактори бізнесу, що використовуються власниками і менеджерами підприємства для виконання цілей бізнесу.

Функціональні складові економічної безпеки підприємства — це сукупність основних напрямів його економічної безпеки, істотно відмінних один від одного за своїм змістом.

Функціональними складовими економічної безпеки підприємства є:

- Фінансова складова: досягнення найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів;

- Інтелектуальна складова: збереження та розвиток інтелектуального потенціалу підприємства; ефективне управління персоналом;

- Техніко-технологічна складова: ступінь відповідності застосовуваних на підприємстві технологій сучасним світовим аналогам щодо оптимізації витрат ресурсів;

- Політико-правова складова: усебічне правове забезпечення діяльності підприємства, дотримання чинного законодавства;

- Інформаційна складова: ефективне інформаційно-аналітичне забезпечення господарської діяльності підприємства (організації);

- Екологічна складова: дотримання чинних екологічних норм, мінімізація втрат від забруднення довкілля;

- Силова складова: забезпечення фізичної безпеки працівників фірми (передовсім керівників) і збереження її майна.

Кожна з наведених функціональних складових економічної безпеки підприємства характеризується власним змістом, набором функціональних критеріїв і способами забезпечення.

Отже, процес забезпечення фінансової складової економічної безпеки підприємства може бути визначений як сукупність робіт для досягнення максимально високого рівня платоспроможності підприємства і ліквідності його оборотних коштів, моделювання найбільш ефективної структури капіталу підприємства, підвищення якості планування та здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства в усіх напрямах стратегічного і оперативного планування й управління технологічним, інтелектуальним і кадровим потенціалом підприємства, її основними та обіговими активами з метою максимізації прибутку і підвищення рівня рентабельності бізнесу.

Таким чином, фінансова безпека підприємства може бути визначена як стан найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів підприємства, виражений у найкращих значеннях фінансових показників прибутковості й рентабельності бізнесу, якості управління, використання основних і оборотних засобів підприємства, структури його капіталу, норми дивідендних виплат по цінних паперах підприємства, а також курсової вартості його цінних паперів як синтетичного індикатора поточного фінансово-господарського стану підприємства і перспектив його технологічного і фінансового розвитку.

Процес становлення фінансової складової економічної безпеки підприємства розглядають як процес запобігання можливим збиткам від негативних впливів на економічну безпеку підприємства по різних аспектах її фінансово-господарської діяльності, тобто становлення забезпечення прибутковості та стійкості бізнесу, його економічної безпеки.

 

№ 28. Оцінка фінансової безпеки підприємства

Оцінка економічної безпеки підприємства передбачає ідентифікацію його фінансового становища. Проведені дослідження дозволили зробити певні кроки в напрямку формування системи показників для оцінки фінансової складової економічної безпеки [2], однак необхідне її подальше уточнення. Принципово така система повинна включати різні групи кількісних показників, що характеризують той або інший напрямок у забезпеченні фінансової безпеки суб’єкта, що господарює. Фінансовий стан підприємства оцінюється на основі показників, які відображають фінансово-господарську діяльність підприємства, наявність, розміщення, використання та рух ресурсів підприємства. До основних напрямків аналізу фінансового стану підприємства відносять:
1. Оцінка ліквідності активів, платоспроможність і кредитоспроможність.
2. Оцінка його фінансової стійкості.
3. Оцінка ділової активності і рентабельності підприємства.

Характеристики за даними напрямками дозволяє дати оцінку фінансового стану підприємства (здатність підприємства фінансувати свою діяльність) і його фінансових ресурсів.

Визначення фінансових показників у вигляді коефіцієнтів ґрунтується на співвідношенні між окремими статями звітності. Оцінка показників фінансового стану підприємства передбачає порівнювання фактичних значень з нормативними.

Усі критерії, що дозволяють діагностувати фінансову спроможність підприємства, можна розділити на формалізовані і неформалізовані.

До неформалізованих критеріїв можна віднести наступні:
• наявність у балансі збитків;
• не погашені в термін кредити і позики;
• уповільнення оборотності засобів підприємства;
• збільшення періоду погашення кредиторської заборгованості;
• наявність простроченої кредиторської заборгованості і збільшення її питомої ваги в складі зобов'язань підприємства;
• значні суми дебіторської заборгованості, які відносяться на збитки;
• тенденції до витиснення в складі зобов'язань підприємства дешевих позикових засобів «дорогими» і їхнє неефективне розміщення в активи;
• тенденція випереджального росту найбільш термінових зобов'язань у порівнянні зі зміною високоліквідних активів;
• тенденція випереджального росту позикових джерел фінансування в порівнянні з динамікою власного капіталу;
• нераціональна структура залучення і розміщення засобів, формування довгострокових активів за рахунок короткострокових засобів.

Логічної завершеності і достатньої об'єктивності результатів аналізу можна переконатися, тільки якщо з'єднати в загальний синтетичний показник основні коефіцієнти, що характеризують фінансово-господарську діяльність підприємства.

У світовій практиці вже накопичений достатній досвід інтегральної оцінки фінансового стану підприємств. Для цих цілей кожному первинному фінансовому показнику приписується деякий фінансовий коефіцієнт. Як мінімальний критерій стійкості фінансового стану підприємства, як правило, використовується імовірність банкрутства.

До таких моделей можна віднести: модель Альтмана, модель Ліса, метод Депаляна, метод Таффлера, метод Спрингейта. На сьогодні українськими вченими вже розроблені такі моделі, як дискримінантна інтегральної оцінки фінансового стану підприємства (О. Терещенко), яка базується на застосуванні методології дискримінантного аналізу на основі фінансових показників вибіркової сукупності вітчизняних підприємств і комплексна оцінка фінансового стану підприємства на основі використання матричних моделей (О. Хотомлянський, Т. Перната, Г. Северина). Цей метод оцінки дозволяє виявити тенденції у динаміці фінансового стану підприємства.

 

№29. Суть механізму санації підприємства

Санація – це комплекс послідовних взаємопов’язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб’єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.

Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності проведення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства.

За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обґрунтованої стратегії розробляється система санаційних заходів, формується програма та проект плану санації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану.

Оцінка фінансового стану підприємства та причин фінансової кризи (згідно з класичною моделлю санації) дає змогу зробити висновок про доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, капітал утрачено, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та ліквідацію господарського суб’єкта.

У тому разі, коли підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, ліквідність і прибутковість, має достатньо підготовлений управлінський персонал, ринки збуту товарів, а виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки країни, приймається рішення про проведення санації.

Окремим і дуже важливим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації.

Стратегія – це узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг; які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії – у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Практика свідчить, що успішна фінансово-господарська діяльність підприємства залежить приблизно на 70% від стратегічної спрямованості, приблизно на 20% - від ефективності оперативного управління і приблизно на 10% - від якості виконання поточних завдань. Відтак, на загальний успіх санації впливають: якість стратегічного аналізу; реальність стратегічного планування; рівень реалізації стратегічних завдань.

Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система взаємопов’язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливість залучення капіталу.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту. Проект фінансового оздоровлення доцільно розробляти в кількох варіантах.

Для відбору варіантів пропонуються такі критерії (проранжовані за значущістю):

1) максимальна прибутковість у поєднанні з мінімальними витратами;

2) ризик неповернення вкладів;

3) способи стягнення існуючої дебіторської заборгованості та варіанти списання кредиторських довго- і короткострокових зобов”язань;

4) підготовленість персоналу до запропонованих змін;

5) можливості швидкого виходу на реальні та потенційні ринки збуту;

6) конкурентноспроможна продукція та її частка в загальному обсязі продукції;

7) гарантії соціального захисту персоналу;

8) можливі позитивні (негативні) екологічні наслідки реалізації даного варіанта проекту фінансового оздоровлення.

Важливим компонентом санаційного проекту є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Контролюючі органи повинні своєчасно виявляти й використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об’єктивні кваліфіковані рішення щодо подолання можливих перешкод та здійснення оздоровчих заходів.

Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контроль, який синтезує інформаційну й контрольну функції. Завданням санаційного контролю є ідентифікація оперативних результатів та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів і подолання додаткових перешкод.

Обґрунтування санаційного процесу для кожного окремого суб’єкта господарювання можна зробити у вигляді плану фінансового оздоровлення, бізнес-плану, техніко-економічного обґрунтування. Стандартної форми та структури такого плану не існує, але будь-яка його форма потребує наявності вірогідної базової інформації.

Беручи загалом, проект санації може мати таку структуру:

1. Загальна характеристика підприємства:

· фактичний фінансовий стан підприємства (фактичний обсяг реалізованої продукції, прибуток, заборгованість, коефіцієнт платоспроможності та ліквідності);

· аналіз причин, внаслідок яких підприємство потрапило в скрутне фінансове становище;

· перспективи виходу з цього стану.

2. План фінансового оздоровлення.

 

 

№ 30. Змістовна характеристика банкрутства підприємства. Діагностика банкрутства підприємства

 

Відповідно до закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 06.1999 р. введено в дію з 01.01.2000р. справа про банкрутство підприємства порушується за письмовою заявою будь-кого з кредиторів боржника чи самим боржником, якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сумарно складають не менше 300 мін. з/пл і не були задоволені протягом 3 місяців після встановленого для їхнього погашення терміну.

 

Відповідно до положень колишнього Закону України “Про банкрутство” справу про банкрутство порушували, якщо боржник не в змозі задовольнити на протязі 1 міс. визнані ним претензійні вимоги.

 

З фінансово-економічної точки зору виділяють дві ознаки фінансової неплатоспроможності

підприємства.

1. Неплатоспроможність – боржник вважається неплатоспроможним, якщо він не в змозі виконати свої платіжні зобов’язання, термін оплати яких настав, зовнішньою ознакою неплатоспроможності є припинення будь-яких виплат;

2. Загроза неплатоспроможності – боржник знаходиться під загрозою неплатоспроможності, якщо передбачає свою нездатність виконати платіжні зобов’язання при настанні терміну їхнього погашення.

Діагностика банкрутства передбачає:

- Дослідження фінансового стану підприємства для виявлення загрозливих симптомів кризового розвитку підприємства та попередження банкрутства;

- Визначення масштабів кризового стану підприємства;

- Вивчення основних факторів, що зумовлюють кризовий розвиток підприємства.

Експрес – аналіз фінансового стану підприємства з метою діагностики банкрутства передбачає:

- Визначення рівня поточної загрози банкрутства, який діагностується за допомогою коефіцієнта абсолютної ліквідності (платоспроможності), який характеризує здатність підприємства розрахуватися по своїм невідкладним зобов’язанням за рахунок високоліквідних активів.

- Визначення рівня майбутньої загрози банкрутства діагностується за допомогою показників: коефіцієнту поточної платоспроможності та коефіцієнту автономії.

- Здатність до нейтралізації загрози банкрутства за рахунок внутрішнього потенціалу діагностується за допомогою показників: коефіцієнта рентабельності капіталу і коефіцієнта оборотності активів.

Перший з цих показників дає можливість оцінити здатність підприємства генерувати прибуток, тобто формувати додаткові грошові потоки для задоволення зростаючих платіжних засобів.

Другий з них показує ступінь швидкості формування цих додаткових грошових потоків, тобто виступає як мультиплікатор формування прибутку підприємства.

Найбільш поширеним методом інтегральної оцінки загрози банкрутства в зарубіжній і вітчизняній практиці фінансового менеджменту є “модель Альтмана” (чи “Z –рахунок Альтмана”), що являє собою багатофакторну модель, в якій факторами виступають показники, що відображають фінансовий стан підприємства

 

“Z –рахунок Альтмана” має наступний вигляд:

Z = 1.2х1+1.4х2+3.3х3+0.6х4+1.0х5

 

Де Z – інтегральний показник загрози банкрутства;

х1 – відношення оборотного капіталу до суми всіх активів підприємства;

х2 – Ra відношення прибутку до сукупних активів (рентабельність активів);

х3 – відношення чистого доходу до сукупних активів (оборотність чи дохідність активів);

х4 – відношення власного капіталу (причому враховується ринкова вартість акцій підприємства) до залучених коштів;

х5 – відношення обсягу продажу продукції до середньої величини активів.

 

Рівень загрози банкрутства підприємства в моделі Альтмана оцінюється за наступною шкалою:

Значення показника Z Вірогідність банкрутства
До 1.80 1.81 – 2.70 2.71 – 2.99 3.00 і вище дуже висока висока можлива дуже низька

 

Масштаби кризового стану підприємства визначаються на основі диференційованої чи інтегральної загрози банкрутства з метою вибору найбільш ефективного фінансового механізму захисту від неї.

Для цього використовують таку класифікації масштабів: легка криза; важка криза; катастрофа.

Ідентифікація масштабів кризового стану підприємства дозволяє визначити певні форми та

методів його фінансового оздоровлення.

Таблиця _

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.028 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал