Гайдамацький рух

У наступні роки на Правобережжі поши­рився рух гайдамаків (від тюркського " гай-де" - гнати, чинити свавілля).

Стара польська й вітчизняна дореволюційна література подавала гайдамаків переважно як бандитів і грабіжників. Не виправдовуючи жорстокостей гайдамаків (їхні супротивники поводилися не краще), сучасна історіографія вбачає у них насамперед борців проти соціального гноблення й культурно-національного поневолення, проти унії, покатоличення українського народу.

Гайдамацькі загони об'єднували передовсім селянство та неімуше запорозьке козацтво, міщан-ремісників. Вони розгортали свою діяльність звичайно навесні, руйнуючи й спопеляючи панські садиби, костьоли, уніатські церкви й мо­настирі, нападаючи на орендарів, лихварів. Гайдамацький рух об'єктивно ставив антифеодальні й національно-визвольні цілі. Загони очолювали, як правило, запорозькі козаки, котрі здобули військовий досвід.

Поступово гайдамацький рух поширився з Правобережної України на Західну, зливаючись у передгір'ях Карпат з опришківством. Для боротьби з гайдамаками українські та польські пани створювали загони надвірних козаків, які нерідко приєднувалися до тих-таки гайдамаків. Локальні й порізнені виступи гайдамаків у ЗО—-60-х рр. переросли у великі народні повстання проти посилення кріпосницького й національного гноблення, насильницького насадження осоружної народові церковної унії. Перше таке повстання спалахнуло 1734 р. Одним з Його проводирів на Поділлі був сотник надвірних козаків Верлан, що оголосив себе полковником

Гайдамаки вірили, що православна Росія підтримує їх виступи поширювали чутки, начебто мають царський указ, який дозволяє їм знищувати шляхту, католицьке й уніатське духівництво. Гайдамаки сподівалися, що Росія прийме Правобережну Україну в підданство. Однак їх надії не справдились.

Наступне велике повстання гайдамаків сталося 1750 р. й охопило Київщину та Поділля. Його придушило польське військо за допомогою уряду Катерини II, котра побоюювалась, що «бунт» перекинеться на Лівобережну Україну.

Стихійні, погано організовані й порізнені гайдамацькі повс­тання об'єктивно розхитували Річ Посполиту й сприяли об'єднанню Правобережної України з Лівобережною, що настало 1793 р.

У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух переріс у народне-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина.

У 1768р. його очолив Максим Залізняк - запорізький ко­зак, син селян й на-кріпак а із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, По­ділля, Волинь. Тяжкі форми польського гноблення обумовили жорстокість гайда­маків, криваві розправи з польським на­селенням.

Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні.

Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької сис­теми, польського панування, у розвитку ви­звольної боротьби українського народу.