Сподівання гетьмана на турецьку про­текцію не виправдалися.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на пере­говори з Москвою. Він погодився повер­нутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, ЇЇ прав і вільностей, надання надійної до­помоги для боротьби з Туреччиною. Оскіль­ки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська ра­зом з військом І. Самойловича оволоділи ос­новними містами Правобережжя. І Самойлович обирається гетьманом усієї України.

Москва усвідомлювала, що її спроба по­вернути Правобережжя під свою протекцію приведе до неминучої війни з Туреччиною, Та коли влітку 1674 р. турки і татари всту­пили на правобережні землі, російсько-ук­раїнське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

КАПІТУЛЯЦІЯ П.ДОРОШЕНКА

ПОРАЗКА ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Починаючи з 1674 р. становище П. Дорошенка погіршується: правобережне насе­лення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратни­ки, родичі. Підвладна Дорошенкові тери­торія скоротилася до Чигирина і його округи.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина під­ступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював, при­сягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати держав­ну ідею, за яку так наполегливо і послідов­но боровся Б.Хмельницький.

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-виз­вольної війни та її поразку. Була ліквідо­вана українська державність на Право­бережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в ме­жах етнічних українських земельбуло створено лише па короткий період.

Від воєнних дій, голоду, епідемій, захо­плення в ясир, переселення втрати станови­ли 65 - 70% усього населення України, за­знали руйнувань міста і села, було завдано надзвичайно великої шкоди господарству.

Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона:

Ø зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави;

Ø призвела до відтворення Української дер­жави, частина якої па території Ліво­бережної України (гетьманщина) проісну­вала на правах автономії в складі Росії до 80-хрр. XVIII ст.

Ø вплинула па розвиток національної само­свідомості українців;

Ø сформувала нову політичну еліту, яка стала па захист українських національних інтересів;

Ø збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення:

Ø сприяла розвитку української культури, перш за все, народної творчості, літе­ратури, літописання.

У ході тривалих війн за панування в укра­їнських землях між Росією, Річчю Посполи­тою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою:

· Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували піл владою Росії;

· Правобережжя - під вдалою Речі Посполитої і частково Туреч­чини (Поділля).

· У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

«Вічний мир» між Росією і Річчю Посполитою у 1686 р. Росія і Річ Посполита підписали в Москві трактат «Вічний мир», який підтвердив права першої на Лівобережну Україну, Київ і Запорож­жя. Правобережжя залишалося за Польщею. Туреччина зберегла за собою завойоване нею Поділля. За угодою 1686 р. Росія і Річ Посполита зобов'язувалися допомагати одна одній в разі війни з Туреччиною або Кримським ханством. «Вічний мир» стабілізував політичне становище у Східній і Південній Європі, на якийсь час пом'якшив стосунки між Росією і Річчю Посполитою.