Система доказів та їх оцінка

Після виступів сторін та їх адвокатів, судді вимагали докази. Оцінювання доказів було формальним. Вони поділялись на достатні, ще їх називали “слушні знаки”, “слушні доводи” (власне зізнання, письмові документи, показання свідків, впіймання з речовими доказами або на місці злочину) і недостатні – показання одного або двох свідків, речовий доказ знайдений у особи в результаті обшуку, присяга, свідчення судового чиновника про результати огляду місця події.

Власне зізнання. Для одержання зізнання законодавство допускало катування. Таким чином, катування було не покаранням, а засобом з’ясувати істину. У пам’ятках писаного права ХV-XVI ст.ст. не вказані ні знаряддя, ні різновиди тортур. За статутом 1529 р., протягом дня звинуваченого можна було катувати тричі, однак не можна було калічити. Якщо підозрюваний не визнавав своєї вини чи помирав під тортурами, то сторона, яка його віддала на катування повинна була сплатити полтину грошей за кожне катування, головщину – за смерть.

Письмові документи – були пануючими доказами у цивільних справах. Протягом досліджуваного періоду майже кожна цивільна угода укладалася в письмовій формі і завірялася підписами і печатками сторін, свідків або посадових осіб. Особи, які належали до магнатсько-шляхетського стану, заможна верства міщанства мали свої персональні печатки. Наявність печатки на документі була обов’язковою. Іноді виникали судові справи з приводу оспорювання істинності документів. А вирішальним доказом для підтвердження істинності письмових документів були показання свідків, у чиїй присутності складався документ.

Свідчення свідків – виступали у судовому процесі не тільки, як судовий доказ, а й у ряді випадків брали участь у досудових процесуальних діях, які здійснював потерпілий, як то гоніння сліду, обшук, опитування. Свідками могли бути лише християни, “люди добрі, віри гідні”, які користувалися доброю славою у повіті. Не могли бути свідками: родичі сторін, невільні люди, божевільні.

Сторони могли посилатись кожна на своїх свідків. Свідчити могли всі присутні на процесі. Перевага надавалася свідченням тих свідків, які були вищими за соціальним положенням. Але у кримінальних справах свідчень одного або двох свідків було недостатньо. У земельних справах свідків мало бути не менше 18 чол.

При посиланні на спільного свідка часто згадується так зване “ставлення шапки”. Цей ритуал походить із звичаєвого права і полягає у тому, що одна із сторін, на знак своєї впевненості у показаннях свідка, закладала певну грошову суму. Як символ закладу на стіл покладалася шапка. Інша сторона або приймала виклик, або відмовлялася приставити свою шапку, що означало програш. “Ставлення шапки” вживалося у всіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого – великокнязівського суду.

Для представлення свідків сторонам надавався певний строк. Сторона мала сама доставити їх до суду. Нез’явлення свідків на перший, другий і третій рок, тратив справу. Траплялись випадки підкупу свідків. Свідки найму землі називалися могоричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей – рахунниками.

Речовими доказами (“лицем”) – вважалася крадена річ. Речові докази вважалися достатніми коли були вилучені у злочинця на місці злочину. Речові докази знайдені при обшуці не вважалися достатніми.

Присяга. За відсутності або недостатності вищенаведених доказів вдавались до присяги. Зазвичай, суддя, який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувала принести її. Обряд був урочистим. В тексті присяги згадувалося Боже ім’я. А тому давати невірні показання було неможливим. Присяга була своєрідним різновидом ордалій.

Оскільки часто обидві сторони прагнули принести присягу, то суддя, розглянувши представлені сторонами докази, особисто вирішував, яка сторона “ближче до присяги”. Іноді це вирішувалось за жеребом. Текст присяги складався судом для кожної конкретної справи і називався “рота”.