Норми цивільного, зобов’язального, спадкового та шлюбно-сімейного права

Цивільне право. Руська правда містила деякі вказівки на власність княжу, боярську та церковну. Основними формами земельної власності були: князівський домен, боярське й монастирське землеволодіння, земля селянських общин.

Визначала способи встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва, зброю тощо.

Суб'єктами права власності чи володіння могли бути, як окремі особи (в сучасному розумінні – «фізичні»), так і «юридичні»: монастирі, громади, роди. Навіть за смердами, тобто залежним сільським населенням, визнавалося право на власність. Холопи, челядь та їхні народжені діти, все, що набував раб, вважалося майном володільця.

Приватна власність феодалів охоронялася законодавством Київської держави, «Руська правда» передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпал току і т. ін. Зокрема, суворому покаранню («поток і розграбування») підлягав селянин-смерд за пошкодження меж князівської землі, знищення «перетеса» – межового знака, зробленого на дереві у лісі каралося 12 грн; пошкодження борті у князівських володіннях каралося штрафом у 3 грн.

Способи набуття права власності: освоєн­ня вільних земель; отримання їх у князя за службу; захоплення у селянських общин, сусі­дів; купівля, дарування, міна, спадкування; розширена редакція Руської правди визнавала право вотчинників на захоплення лісів, мисливських угідь тощо; селянське землеволодіння – полягало у земле-посіданні селян на праві власності. Інші вважа­ють, що право власності на землю належало виключно князеві, а селяни були тимчасовими користувачами землі.

Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали за двома підставами: у результаті укладення договору і у зв’язку із заподіянням шкоди. Київській державі були відомі такі види дого­ворів: купівля-продаж, позика, поклажа, особисте та речове наймання тощо. Договори укладалися, як правило в усній формі із застосування деяких символічних дій – рукостискання, зв’язування рук і т.п. У деяких випадках вимагалося свідчення.

Договір позики – був найбільше врегульований, оскільки охоплював операції із грішми, продуктами (мед, віск), речами (хутро). Укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше 3 грн. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови борж­ника) кредитору достатньо було скласти присягу. Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися “резами” (для грошей), “наставмо” (у разі позики меду), “присопом” (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з ко­роткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу.

Право Київської Русі детально регулювало питання банкрутства (три види):

Ø банкрутство «без вини» (стихійне ли­хо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу;

Ø коли «купець проп'є, програє» чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отриму­вав відстрочку у сплаті;

Ø у разі злісного бан­крутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався ра­зом з усім його майном.

Спадкове право. Існувало спадкування за законом і заповітом. У разі спад­кування за законом, перевагу мали сини помер­лого. За їх наявності, дочки не отримували нічого. На спадкоємців-синів покладався тільки обов'язок видати сестер заміж, виділивши їй придане. Спадщина між синами поділялася порівну, але молодший син мав перевагу – він отримував двір батька. Удова мала право на частину майна. У противному випадку вона мала спадкувати разом із дітьми (синами). У випадку смерті матері без відповідного розпорядження (заповіту) спадщину отримували син або дочка, при яких жила мати і які доглядали її. Неза­конні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували після смерті батька волю.

У бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів за відсут­ності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулю­валося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купів­лю, викрадення і приведення нареченої. Наприклад, князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. З прийняттям християнства шлюбно-сі­мейне право було багато в чому запозичене від Візантії, водночас воно зберігало чимало само­бутніх рис.

Візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, церква шлюб – як таїнство. Встановлювалася одношлюбність (моногамія) – церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладенні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін. Візантійські джерела визначали різну межу шлюбного віку, для жінок – 12-13 років, для чоловіків – 14-15. Реальна практика на Русі не завжди збігалася з цими ви­могами. Обмежень, щодо максимального віку вступу у шлюб, не встановлено.

Тодішнє шлюбно-сімейне право характеризувалося складною процедурою розлучення. Наприклад, чоловік мав право залишити дружину у випадку підтвердження її зради. Жін­ка могла йти від чоловіка тільки у тому випадку, коли він безпід­ставно звинуватив її у зраді з підтвердженням свідків.

Розлучення можна було просити у випадках: порушення подружніх обов'язків; нездатності чоловіка до інтимних стосунків, після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумували позбавити одне одного життя; за­хворювання заразною хворобою; коли невідомо, де чоловік перебував протягом 5 років; коли чоловік чи жінка постригались у ченці; коли жінка без дозволу чоловіка зустрічалася з чужими чоловіками або милася з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка ночувала не в хаті, а у своїх родичів тощо.

Дружина мала право домагатися розлучення: коли чоловік торгував честю жінки; коли він звинувачував жінку в інтимних зв'язках з іншими чоловіками і не міг цього довести; коли він у хату приво­див коханку чи було встановлено його зв'язок з іншою жінкою.

«Руська правда» знала досить розвинений інсти­тут опіки, яким керувала церква.Мета опікунства полягала у збе­реженні майна малолітніх дітей і передання його їм із досягненням повноліття. Опікуна призначали органи влади (чи батько за жит­тя), зазвичай із кола найближчих родичів у випадку відсутності обох, батьків або якщо мати-вдова вдруге виходила заміж. Майно опікунові передавали у присутності свідків. За виконання опікун­ських обов'язків він користувався прибутком із майна підопічних і зобов'язаний був відшкодовувати завдані їхньому майну збитки.