Злочини та покарання на Київській Русі

Злочини в Київській Русі називали «образою», тобто розумілося будь-яке заподіяння кому-небудь мат рільної чи моральної шкоди. Право не розрізняло кримінальне та цивільно-правове правопорушення чи злочинне діяння. Всі скоєні порушення закону називалися «обидою, образою». А покарання залежало значною мірою від соціального становища потерпілого.

Руська правда виділяла об’єкт посягання та об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону. Об'єктами злочину були влада, особа, майно, звичаї. Об'єктив­на сторона злочину поділялася на дві стадії – замах на злочин (на­приклад, покаранню підлягала особа, яка погрожувала мечем, хоч і не вдарила) і закінчений злочин. Закон знав поняття співучасті, і вимагав покарання всіх винних у злочині. Існувало уявлення про перевищення меж не­обхідної оборони (злодія, впійманого на місці злочину, можна вбити лише у випадку опору з його боку; якщо злодія вбили після його затримання, коли безпосередня небезпека в його діях відпала, то винні у цьому випадку мали платити виру).

Суб'єктами злочину були тільки вільні люди, тобто всі крім холопів та челяді, за останніх матеріальну відповідальність несли їхні власники. Віковий ценз суб’єкту злочину не визначався. Умисний убивець називався розбійни­ком, неумисний – головником або убійником.

Суб’єктивна сторона злочину виявлялася у формі умислу і необережності. Так, якщо вбивство вчинено у стані афекту, випадково, винний ніс відповідальність разом з общиною. Коли ж убивство вчинено умисно, «то за розбійника люди не платять, але віддадуть і всіх з жінкою і з дітьми на потік и пограбування».

Види злочинів:

ü злочини проти особи (убивства, каліцтва);

ü злочини проти честі (образа, побої);

ü злочини проти держави (повстання, змова з ворогом, порушення васальної підлеглості);

ü злочини проти релігії та церкви (чародійство, віровідступництво, крадіжка предметів культу, грабування могил, волхвування тощо);

ü злочини проти сім’ї та моралі (кровозмішення, подружня зрада, покидання подружжя, народження позашлюбної дитини; зґвалтування, сексуальні збочення);

ü майнові злочини (розбій-пограбування, крадіжка-татьба, підпал, пошкодження або неза­конне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо).

Система покарань. Мета покарання зводилася до вирівнювання завданої шкоди та поповненні княжої скарбниці.

Смертна кара у «Руській правді» не згадувалася, проте маємо чимало прикладів, коли великі князі київські вдавалися до страти винних у повстаннях проти них. Вважають, що князь Володимир Великий запровадив смертну кару під впливом грецького духовенства, а згодом він же її скасував, замінивши гро­шовим покаранням.

Кровна помста – скривджений рід вимагав страти рівноцінного представника з роду вбивці («око-за-око, зуб-за-зуб»). Цей вид покарання с воїм корінням сягав родового ладу, де вона була інститутом судочинства і морально-етичною нормою. Кровна помста була спрямована не стільки проти вбивці, скільки проти його сім’ї. Якщо таких родичів у жертви не було, то вбивця платив штраф (виру) на користь держави. Крім того, помста до­зволялася лише за повного доведення злочину. У другій половині XI ст. Ярославичі помсту як вид покарання скасували взагалі, її остаточно заступили грошові штрафи.

Поток і розграбування – такому по­каранню підлягали ті, що захопилися розбоєм «без всякої сварки» (тобто без особистої образи), конокради й палії. Такі злочинці видавалися князеві, майно їх конфісковувалось, а самих їх чекало рабство, якщо не вистачало майна на покриттяабо вигнання.

Штрафи. Будь-яке грошове покарання складалося з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за причинені збитки, - потерпілому. Найтяжчим із грошових пока­рань вважалася вира, або віра – присуджувалася за вбивство чи смертельні ушкодження. За пом'якшувальних обставин виру злочинцеві допомагала сплатити громада (дика або повальна вира); дику виру також здіймали з верві, до якої належав злочинець, якщо остання відмов­лялася видати його князеві. Одночасно зі стягуванням вири родичі вбитого отримували від убивці головщину (компенсацію). За менш важливі злочини на користь князя стягувався штраф – продажа, а потерпілий як вина­городу отримував урок.

Норми «Руської правди» захищали життя будь-якої людини, але штрафи – вири, які призначалися за вбивство, різнилися залежно від соціального становища убитого: 80 гривень за вищих князів­ських слуг (напр., огнищанина); 40 гривень за боярських слуг, за вільних «мужів» і купців; 12 і 5 гривень за смерда, закупа або раба-холопа. Проте в будь-якому випадку виплатити таку суму в сріблі для селянина було або взагалі неможливо, або ж призводило до його розорення.