Судовий процес на Київській Русі

Давньорусь­ке право не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, деякі процесуальні дії (заклич, звід та гоніння сліду) могли застосовуватися тільки у кримінальних справах. У будь-якому випадку і в криміналь­них, і цивільних справах застосовувався змагальний процес, за якого сторони були рівноправними. Обидві сторони у процесі називалися позивачами, проте особливу роль у процесі відігравав саме позивач, оскільки за його заявою розпочиналося судочинство. Суд, власне, виконував роль посередника в судовому процесі. Судовий процес відбувався усно.

Руська Правда передбачала детальну про­цедуру виявлення або розшуку злочинця. Це були так звані «заклич», «звід» і «гонін­ня сліду».

«Заклич» – у разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом 3 днів, після оголошення, річ знаходили у кого-небудь, то він зобов’язувався повернути річ. А в разі віднайдення пропалої речі в кого-небудь опісля, потерпілий не лише повертав собі свою пропажу, а й отримував від неправо­мірного володільця винагороду в розмірі 3 гривень.

«Звід» – другий спосіб розшуку відповідача. Він відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу». Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимо­гою – «пойди на свод, где есть взял». Тобто, покупець, який купив річ, що виявилася вкраденою, повинен був показати того, у кого він її купив, або присягти у своїй невинності(варіант очної ставки). У межах свого міста (громади) звід продовжували до третьої людини. На­далі річ вилучалася на користь потерпілого, а невдалий покупець зазнавав збитків, або міг сам шукати злодія далі. Якщо ж воло­ділець доводив добросовісність набуття, одначе не міг указати на людину, в якої придбав річ, він утрачав свої гроші, які заплатив за річ, але зберігав право позову у випадку, якщо розшу­кає особу, котра продала йому річ.

«Гоніння сліду» виражалося в гони­тві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, вла­сник припиняв розшук. Наприклад, якщо сліди було втрачено на великій до­розі чи в степу, розшуки припинялися. Якщо ж вони вели до якого-небудь населе­ного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру: видати злочинця або взяти участь у його розшуку. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Наприклад, у таких випадках верв платила штраф розкладкою. Те саме чекало общину, якщо на її території знаходили вбитого князівського слугу. Траплялося, що виплата такого штрафу – дикої вири тривала де­кілька років і реально призводила до закабалення громади князем.

На судовому процесі використовувалися такі види судових до­казів: особисте зізнання; свідчення «послухів і видоків»; ордалії «суди божі»; присяга (складали сторони і свідки); речові докази – сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верві та ін.

Інститут свідків у Київській Русі був досить розвинутим і вважався невід’ємною частиною судочинства. Видок – свідок протиправних дій, по факту злочину (тілесних ушкоджень, викрадення майна тощо), який при­водився потерпілою стороною до суду. Послухи – свідчили про добру репутацію («добру славу») тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було «очиститися», ви­ставивши сім свідків-послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного.

Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого від пози­вача і відповідача (штраф 3 гривні – за смерда і 12 – за боярина).

У випадку, коли доказів не вистачало, або сторони наводили однакові свідчення, винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) – водою, залізом або «полем» тощо. Най­більш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєди­нок - «поле». Переможець поєдинку вигравав процес.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше 2 грн.), обвинувачення доводилось або спростовувалося про­стою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невин­ним.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд вино­сив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможниці допо­магала держава.

[1] Апостольські правила були сформульовані і виконувалися ще учнями Ісуса Христа. На них посилаються ще при обговоренні питань Нікейського (І Вселенського) Собору, як на щось загальноприйняте і усім зрозуміле і відоме.

[2] Стародавня шаноблива назва християнських богословів і церковних діячів, які зробили вагомий внесок у створення і розробку правил, устрою, віровчення і обрядів Церкви, Святого Писання. Головні Отці Церкви в православ’ї – Василій Великий (Кесарійський), Григорій Богослов (Назіанзин) та Іоанн Золотоустий.

[3] В історії християнства відбулося 21 вселенські собори, які мали важливі наслідки та значення для подальшого розвитку церкви. Після розколу християн на католиків і православних 1054 р. Вселенський Собор з делегованими представниками від усіх церков світу, майже 1000 років не скликався. Єдиного центру Вселенського Собору немає. Визнаються усіма церквами: Перші Нікейський (325 р.) та Константинопольський (381 р.) собори. Визнаються православними, католиками та усіма крім Ассирійської: Ефеський собор (431 р.), Халкедонський собор (451 р.), Другий (553 р.) та Третій (680-681 рр.) Константинопольські собори, Другий Нікейський собор (787 р.); Православні визнають рішення наступних соборів, але не визнають їх Вселенськими – Софіївський (879-880 рр.) та П’ятий Константинопольський (1341-1351 рр.) собори.