Джерела давньоукраїнського права

Основними джерелами права у давньоруській державі були: звичаєве право, договори, князівське законо­давство, канонічне (церковне) законодавство, Руська правда.

Звичаєве право – норми, що виникають на основі звичаю, санкціонуються державою та стають загальнообов'язковими для виконання. Формою феодального права були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. З виникненням держави панівні класи (вожді, жерці, рада старійшин, дружинники тощо) пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право.

У східних слов'ян процес перетворення звичаю родового су­спільства на правило поведінки почався, від моменту, коли князь, спираючись на військову силу племені в особі племінної дружини, мав можливість у своїх інте­ресах порушити традиції племені. Якщо в VII ст. усі нововведення князь повинен був уз­годжувати з племінною верхівкою (радою старійшин, племінними вождями, що входили до племінного союзу, жерцями), то у VIII-IX ст. зміцніла князівська влада почала проводити свою політику, яка не завжди відповідала переконанням решти населення. Князь, діючи на власний розсуд і, порушуючи при цьому традиції і встанов­лений порядок, не міг виражати настроїв загалу (однієї зі складо­вих частин звичаю). Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до нових суспільних від­носин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого права.

Ще до утворення Київської Русі звичаї регулювали здійснення кровної помсти, «віри», проведення деяких процесуальних дій (присяга, «свод», ордалії, оцінка показань свідків та ін.). Проявами звичаєвого права в Київській Русі були: посадження князя на стіл; рукобиття на знак укладення договору купівлі-продажу. До звичаєвого права в Україні завжди ставилися з повагою. Було навіть прислів'я: «Звичай – це сущий закон». Звичаєве право називали «давиною», а законодавство – «новиною».

Договори – джерела права, що мали публічно-правовий характер. Їх можна поділити на декілька категорій: договори українських князів з іншими державами, чи міжнародні договори (860, 874, 907, 911, 944, 971 рр. з Візантією); договори князів між собою; договори між князем і народом (вічем).

У давнину договори позначали різними термінами – «мир», «ряд», «цілування», «докінчання» та ін., що свідчить про значне поширення в той час договірних відносин.

Міжнародні договори. Русько-Візантійські договори свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави. Здебільшого вони регулювали торговельні відносини, фіксували правове становище і привілеї феодалів, але у них також відображалися норми цивільного, кримі­нального, міжнародного, процесуального права. Наприклад, договори від 860 і 911 рр. встановлювали сплату щорічної данини Русі Візантією, умови надання вій­ськової допомоги Візантії русами, умови викупу бранців і не­вільників, дозволяли русам служити у візантійських імператорів.

Якщо йшлося про вбивство грека русичем чи русича греком. Грецький закон установлював у такому випадку смертну кару за вироком суду, «закон руський» посилався на кровну помсту. В окремих стат­тях договорів були посилання на «закон руський». Наприклад, «...Якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, – нехай умре там, де вчинить убивство». Договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар.

Міжкнязівські угоди укладалися переважно між удільними князями після смерті Ярослава Мудрого. Вони були спрямовані на налагодження доброзичливих стосунків між сусідніми землями, у них переважно містилися норми військового характеру (наприклад, про спільну оборону своїх земель від ворогів). Зок­рема, удільні князі були зобов'язані на перший поклик надавати військову допомогу великому князеві; прибувати за першим покликом великого князя зі своєю раттю (військом); збирати данину, податки; утримувати в повинності підлегле їм населення. Місцевий князь, який не виконав договору, позбавлявся своїх володінь. Наприклад, коли на початку 20-х років ХІІІ ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар, які на той час під проводом Чингісхана, підкорили Північний Китай, Південний Сибір, Середню Азію та Кавказ аж до Дону, - смертельна небезпека змусила українських князів у 1223 р. зібратися і ухвалити рішення про допомогу південним сусідам (половцям) у боротьбі з монголо-татарами. Навесні того року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський та курський князі.

Договори між князями і народом. Вони датувалися ХІІ ст., коли князівська влада ослабла і зростало значення віча. Договори укладались усно, і це стало основною при­чиною того, що жодна з таких юридичних пам'яток не дійшла до нас в оригіналі. Присягаючи на Віче, князі зобов’язувалися не чинити насильства, вирішувати справи згідно права, судити справедливо.

Князівські уроки і устави (княже законодавство). Уроки князі видавали самостійно, а устави – за згодою бояр­ської ради. Уроки (від «уректи», тобто проголосити) стосувалися розпорядчих функцій князя у фінансовій сфері. Вони походили від проведеної княгинею Ольгою адміністративно-фінансової реформи 946-947 pp. і мали відносно тимчасовий характер.

Устави були покликані регулювати більш суттєві відносини в суспільстві. Головна їхня мета полягала в юридичному закріпленні реформ, що проводилися в державі. Приклади княжих уставів знаходимо у «Руській правді». Серед них: постанова Ярославичів про заміну права помсти на виру, про покарання за вбив­ство княжого мужа та ін. Першим на Русі почав видавати устави Володимир Великий. З його іменем пов'язують Устав про десятину (суди і люди церковні) та Устав земляний. В останньому визначались основи державного устрою і правового становища дружинників. Після смерті Воло­димира такі акти законотворчої діяльності у великій кількості ви­давав Ярослав Мудрий та його наступники. Згодом майже всі устави увійшли до складу «Руської правди».

Церковні устави – продукти законотворчої діяльності руських князів, які встановлювали правові основи взаємо­відносин держави й церкви, світської та церковної влад, правового статусу духовенства. У них містилися норми розвинутого фео­дального права, які застосовувалися в церковних судах.

Церковний устав князя Володимира – визначав місце церковної організації в державі – джерела її матеріального забезпечення і сфери юрисдикції. Церкві, зокрема, було віддано десяту частину надходжень від княжих, тор­говельних, судових зборів і мита, врожаю й приплоду свійських тварин і птиці. Устав закріплював за церквою розгляд справ пов'язаних із внутрішнім життям сім'ї, справ лю­дей церковних (тобто кліру), і окремих соціальних груп. Княжим дітям, родичам і служ­бовцям було заборонено втручатись у церковні справи.

Устав князя Ярослава містив систему правових норм, які регу­лювали порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини взагалі. Викладені в уставі норми сімейно-шлюбного права були насамперед спрямовані проти язичницьких шлюбних звичаїв. Зо­крема, устав забороняв викрадення дівчини з метою укладення шлю­бу, передбачав суворі грошові покарання за зґвалтування жінок, забороняв розлучення без провини однієї зі сторін, забороняв само­вільне припинення шлюбних відносин, установлював санкції за народження позашлюбної дитини та позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки з кровними родичами, іновірцями, за блуд із черницею, бійку між жінками, за непідко­рення батьківській волі тощо.

В окремих статтях Уставу містилися вказівки щодо караних дій священнослужителів (блуд, пияцтво, порушення меж своїх парафій під час виконання обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлучення від церкви). Зокрема, відлучення від церкви й прокляття загрожувало тому, хто втручався у справи церковних судів. Устав указував також на низку злочинів, що підлягали церковному осудові. Серед таких, наприклад, споживання кінського й ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці.

Візантійське або церковне законодавство. На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло за­провадження християнства. Церква почала застосовувати різно­манітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського приватного і публічного права, при­стосованого до потреб феодального розвитку. Найпошире­нішими серед них були такі збірники: «Номоканон», «Еклога», «Прохирон», «Закон судний людям» тощо. Вони були відомі в Україні під назвою «Кормчих книг».

«Номоканон» – (у пе­рекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію. Це були збірники норм церковного права, до складу яких увійшли правила апостолів[1], отців Церкви[2] та Вселенських соборів[3], а також закони візантійських імператорів у церковних справах.

«Еклога» – юридичний збірник, створений грець­кими правознавцями для практичного використання у судах. Перший збірник було видано у Візантії між 740-750 pp. Більшість статей «Еклоги» містили норми приватного права. В них йшлося про дарування, спадку­вання, свідків тощо. Останні дві статті збірника врегульовували кримінально-правові відносини та процес поділу воєнної здобичі. «Еклога» певною мі­рою обмежувала церковні привілеї, тому наразилася на спротив духівництва. Зрештою її було оцінено як перекручення законо­давства Юстиніана і скасовано.

«Прохирон» (складений у IX ст.) за змістом був подібний до «Еклоги». У його статтях містилися норми, які регулювали ци­вільні, кримінальні, частково судові та церковні правовідносини. Згадані збірники були винятково пам’ятками світського візан­тійського права. Перш ніж прийти на Русь, вони були чинними у Візантії.

«Закон судний людям» – це була збірка грецького та слов’янського права, які вже укладалися на русі. Укладачем її був болгарський цар Симеон (VIII-IX ст.). Закон складався з болгарського звичаєвого права та «Еклоги». Збірка містила норми державного, кри­мінального, процесуального і частково цивільного права. Охороняла феодальну та церковну власність.

«Книга законнія» – містила постанови приватного і кримінального права. Цей збірник складався з чотирьох частин: візантійського рільничого закону (укладений у VII ст.), законних книг про покарання, про роз­лучення і про свідків.

Останні дві збірки були досить поширеними на давньоруських землях, тому окремі їх норми можемо знайти у тексті «Руської правди».