Руська правда – основне джерело давньоукраїнського права

«Руська Правда» – перший кодифікований збірник давньоруського права, що складався з норм звичаєвого права, князівських уставів та збірників грецького та слов’янського права. Оригінал документа не зберігся, однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно допов­нили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо понад як 100 списків Руської Правди, складених протягом ХІ-ХІІІ ст.ст., які поділяють на Коротку, Розширену (Просторову) та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні ета­пи розвитку права в Київській Русі.

Всі три редакції «Руської правди» охороняли феодальну державу та відстоювали і захищали інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Розвиток феодального права у Київській державі формувався за принципом привілею. Він означав те, що систему покарань було скеровано проти феодально-залежного на­селення. Особа й майно холопа взагалі не захищалися. Натомість права панівного класу відстоювали всі правотворчі спроби київ­ських князів. Життя, честь і майно його представників, на відміну від простих селян, починаючи від «Правди Ярославичів» захища­лося значно суворішим покаранням (подвійними вирами).

Норми «Руської правди» регламентували в основному ті сторони життя руського суспільства, де відчувався найбільший вплив князівської, державної влади, і не торкалися тих питань, які не становили інтересу для князівської влади. Вона була зводом норм як матеріального, так і процесуального права. В ній містилися відомості про діяння, які слід уважати злочинами, види покарань за їх скоєння та процес розгляду справ і здійснення судочинства.

Коротка редакція – найдавніша (XI ст.), складалася з «Правди Ярослава» (статті 1-18), «Правди Ярославичів» (статті 19-41), «Покону вирного» (ст. 42) та «Уроку мостикам» (ст. 43).

«Правда Ярослава» ґрунтуваласяна давньоруському звичаєвому праві, врегульовувала найбільш гострі повсякденні від­носини у середовищі князівських воїнів і дружинників. Вона встановлювала грошові штрафи за найбільш типові правопорушен­ня: убивство, покалічення, образи, крадіжки та приховування чу­жого майна й холопів. «Правдою Ярослава» була узаконена кровна помста. Вона допускала­ся тільки у випадку вбивства (за всі інші правопорушення слід було платити сріблом: 40, 12 або 3 гривні, залежно від тяжкості скоєного). Було обмежено коло родичів, яким дозволялася помста за вбитого. Було узаконено й окремі загальноприйняті традиції судочинства: присягу в непричетності до злочину, необхідність свідків у розгляді, порядок витребування украдених і виявлених речей.

«Правду Ярослава» стосувався переважно кримінального і кримінально-процесуального права. Серед питань, які вона порушувала, були: правове становище холопів, спадкоємництво, земельна власність тощо.

«Правду Ярославичів» було укладено після смер­ті Ярослава Мудрого його синами, коли князі вже стали великими земле­власниками, господарями замків, де жили і працювали ремісники, працівники-рядовичі, раби-холопи. Тому всі введені до «Правди Ярославичів» норми були спрямовані передовсім на посилення правового захисту князівських слуг, князівського майна і князів­ського вотчинного господарства загалом. Вона продовжувала закріплювати нерівність у правовому ста­новищі різних категорій населення. Величезними на той час штрафами у 80 гривень срібла (близько 16 кг) кара­ли за убивство вищих княжих адміністраторів і слуг.

Грошові штрафи встановлю­валися за крадіжку й пошкодження вотчинного майна. Залежно від значимості й приблизної вартості украденого вони присуджувалися розміром від однієї гривні за ягня, до двох гривень – за бойового коня. Це були величезні гроші, оскільки найкращий бойовий кінь і невелике село одна­ково коштували дві гривні.

Правда Ярославичів скасувала кровну помсту і замінила її грошовою вирою, а також спрямувала виру чи штраф не на користь потерпілих, а до державної скарбниці.

«Покон вирний» регулював розмір данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали до громади здійс­нювати судочинство і збирати кримінальні штрафи.

«Урок мостників» встановлював норми натуральних і грошових оброків, що збиралися із сільських і міських громад на користь шляхових майстрів.

Розширена правда – пов'язується з іменем Воло­димира Мономаха (1113 р.). Посівши князівський «стіл» у Києві, Володимир Мономах видав новий звід правових норм – Устав свого імені, який був спрямований на пом'як­шення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави. Він містив положення про: порядок успадкування майна, ре­гуляцію боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядку­вання правового становища холопів. Тут уже було викладено норми цивільного, проце­суального, кримінального, більш детально – сімейного, шлюбного, опікунського та інших галузей права.

Устав вводив більш-менш справедливі й законні рамки фінансових та кредитних операцій між купцями і міським населенням. Було встановлено максимальний відсоток за договором по­зики 150 процентів річних від суми боргу. Стягування більшого «різа» (процента) звільняло боржника від зобов'язання повернення взятих грошей. Купці звільнялися від обов'язку укладати операції в присутності свідків (яких їм, звичайно, важко було знайти в місті, куди вони приїжджали для торгу). Тож від тих часів пішло при­слів'я: «Слово купецьке – дорожче за золото».

Детально вре­гульовувалися правовідносин між феодалом (кредитором) і залежним від нього селянином (боржником, закупом). Селянин, який взяв «купу» (тобто якесь майно або зна­ряддя праці) у феодала, потрапляв від нього в особисту залежність. Закон забороняв йому йти від свого пана під загрозою обернення в холопи, дозволяв панові карати закупа «за справу». Однак повністю правоздатності такий селянин не втрачав, закон охороняв його життя, майно і навіть особисту гідність, хоч і меншою мірою, ніж вільного селянина чи городянина.

Скорочена редакція – була призначена для використання у церковних судах.