Проблемні аспекти системи соціального страхування в Україні

На сучасному етапі розвитку та формування ринкових відносин, одним з найголовніших напрямів діяльності нашої держави є вирішення питань соціального страхування як основи соціального забезпечення її громадян.

В умовах розвитку ринкової економіки в Україні важливу роль відіграють фонди соціального страхування. Питання функціонування соціальних фондів держави є досить актуальним, що зумовлено пошуком органами державної та місцевої влади додаткових можливостей одержувати кошти не тільки з бюджету, а й з інших джерел, для виконання своїх завдань та функцій.

У ст. 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає «право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням [1].

На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні у сфері функціонування цільових соціальних фондів нагромадилася низка нерозв'язаних проблем законодавчого і організаційного характеру:

- великі розміри внесків до державних соціальних фондів не збільшують надходження коштів від підприємств, організацій, що пов'язано з таким негативним явищем, як «тінізація» економіки;

- відсутність єдиних принципів визначення критеріїв необхідності надання соціальних пільг;

- відсутність чіткої спрямованості соціальних витрат на допомогу сім'ям із низьким рівнем доходів;

- недостатня узгодженість соціальних витрат із іншими державними витратами;

- не вирішено питання узгодженого формування бюджетних видатків та видатків державних соціальних фондів на соціальні виплати на основі використання державних мінімальних соціальних стандартів тощо [37, 37-41].

Крім того, є низка проблем яка притаманна конкретним соціальним фондам держави. Так, Фонд соціального страхування на випадок безробіття має багато проблем, пов'язаних із рухом робочої сили. Причиною такого розповсюдженого явища є неефективність використання робочої сили у минулому й відсутність економічних умов, які дали б змогу людям застосовувати свої навички у продуктивній роботі за пристойну плату. Тому не дарма більшість економістів і соціологів розглядають це явище як соціальне зло. Головна проблема тут полягає в тому, що необхідно припинення спаду виробництва та його стабілізація. Якщо цього не зробити це призведе до зниження грошової маси, зменшення дефіциту бюджету. До того ж всі дії, що поліпшують загальну економічну ситуацію, будуть ефективні для зайнятості.

Соціальне страхування як складова частина соціального захисту відіграє значну роль у житті громадян України, особливо тих, хто втратили можливість забезпечувати себе самостійно. Проте остаточного вигляду система соціального захисту ще не отримала і перебуває у процесі постійного реформування[10, 144-150].

В провідних країнах світу з розвинутою економікою і високим рівнем життя проблема ефективної зайнятості вже давно вирішена, а якщо і є, то рівень безробіття є лише фрикційним і структурним, які є обов’язковими характерними рисами будь – якої держави, навіть з досить розвинутою економікою. Для нашої ж країни це питання є досить актуальним, і, мабуть, ситуація зміниться лише за умови ефективної політики зайнятості.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням стикається з проблемами реєстрації платників страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Не всі приватні підприємства та підприємці – фізичні особи реєструються у виконавчих дирекціях відділень за місцем державної реєстрації чи проживання, тим самим уникаючи сплати обов`язкових внесків та ігноруючи відшкодування соціальних виплат.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань має забезпечити фінансування профілактичних заходів, які визначено національною, галузевими та регіональними програмами поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. При цьому Фонд не бере участі у розробці зазначених програм, однак повинен вишукати фінансові ресурси відповідно до затверджених обсягів, що є дуже проблематичним.

Сучасна економічна криза, скорочення обсягів виробництва, погіршення умов праці неодмінно призводить до збільшення порушень нормативів з охорони праці та зростання кількості нещасних випадків на виробництві й професійної захворюваності. У нашій країні досі не створено системи медичної, професійної та соціальної реабілітації постраждалих від нещасного випадку на виробництві. Нема механізму для відшкодування збитків постраждалим у разі фінансової неспроможності, банкрутства чи ліквідації їхніх підприємств.

Однією з найбільших проблеми системи соціального забезпечення є неефективність вітчизняної системи соціальних пільг. Так, в Україні згідно чинного законодавства пільги надаються за категоріальним принципом, тобто громадяни отримують їх в результаті приналежності до тієї чи іншої пільгової категорії громадян. При цьому не враховуються доходи і матеріальний добробут пільговика та його родини, оскільки пільги цим категоріям надаються без попередньої перевірки рівня їх доходів чи засобів існування, а розмір пільг встановлюється залежно від категорії отримувача [22, 150].

Як наслідок, частка осіб, які отримують соціальну допомогу, серед тих, хто не належить до числа бідних за критерієм поточних доходів, навіть перевищує кількість отримувачів серед бідних. 2/3 загальної суми пільг та допомоги припадають на частку домогосподарств з середнім доходом, більшим за прожитковий мінімум.

Окремі категорії громадян отримують пільги за багатьма підставами протягом тривалого періоду часу без оцінки потреби в них. Розміри допомоги, яку отримують «бідні» та «небідні», практично не різняться між собою. Оскільки пільги переважно надаються незалежно від доходу та потреби в них (від чого потерпають найбідніші), вони неспроможні забезпечити бідним прожитковий мінімум. Загострює проблему ще й те, що доступ до пільг по країні вкрай нерівномірний: так, частка міських сімей, що користуються пільгами на оплату транспортних послуг, втричі перевищує аналогічний показник для сільського населення (12, 6 % та 30, 9 %).

Значна кількість пільгових категорій осіб призвела до того, що майже третина населення України охоплена системою пільг. Велика кількість осіб, що мають право на пільги, а також відносно великі їх розміри призводять до неспроможності державних фондів фінансувати їх у повному обсязі.

Також серед проблем у системі пільг слід назвати відсутність єдиного законодавства, що регулювало б сферу надання та отримання пільг - ця сфера регулюється багатьма законодавчими актами.

З найбільшою кількістю проблем стикається Пенсійний фонд України, головне завдання якого полягає в підтримці життєдіяльності тієї категорії громадян, які досягли похилого віку чи втратили працездатність і визнані інвалідами, через що не можуть забезпечити собі мінімально необхідний рівень доходу.

Відсутність системності у проведенні пенсійної реформи, випереджаюче підвищення розмірів пенсій, порівняно із збільшенням фонду оплати праці, на фоні розтягнутого в часі до десяти років розширення джерел доходів Пенсійного фонду та поетапного звільнення його від невластивих витрат розбалансовують бюджет Пенсійного фонду України.

Дослідивши стан пенсійного забезпечення в Україні, можна зробити висновки, що наявна пенсійна система перебуває в надзвичайно складному фінансовому становищі і не забезпечує пенсіонерів необхідним обсягом доходу для прийнятного рівня життєдіяльності. Назріла необхідність вдосконалення функціонування пенсійного забезпечення в Україні, адже її ефективна діяльність є передумовою підвищення рівня соціального захисту у державі. Отже, це свідчить про актуальність проблеми реформування пенсійної системи України.

Наявна система пенсійного страхування не виконує належним чином свого головного завдання, оскільки розмір пенсій здебільшого не дає можливості підтримувати мінімальний рівень життєдіяльності [4, 23].

Можна виділити такі основні проблеми пенсійної системи України на сучасному етапі:

- низький рівень пенсій більшості осіб, що досягли пенсійного віку: понад дві третини пенсіонерів отримують пенсії до 1 тис гривень. У той же час, середній розмір «спеціальних» пенсій щонайменше у 2, 5 рази перевищує середній розмір пенсії призначеної на загальних умовах;

- незбалансований бюджет Пенсійного фонду

- видатки на пенсійне забезпечення сягнули 16, 3 % ВВП. При цьому не слід забувати, що розмір пенсійних внесків становить 35 %, що набагато вище, ніж в інших країнах Європи: Угорщина - 26, 5 %, Франція - 24 %, Чехія - 28 %, Швеція - 18, 9 %. Проте й цього недостатньо для покриття пенсійних видатків;

- на даний час існує розрив між розмірами пенсій жінок і чоловіків. Для жінок встановлено нижчу межу працездатного віку, вони мають меншу тривалість стажу, заробітна плата жінок в середньому майже на 30 % нижча ніж у чоловіків.

Пенсії для більшості людей залишаються мізерними, засоби, що поступають на їх виплату в масштабі країни, величезні, а їх сума з року в рік зростає несумісними з можливостями економіки темпами.

Факторами незадовільного функціонування пенсійної системи є:

- складна демографічна ситуація та негативні перспективи її розвитку;

- макроекономічний стан держави (інфляція, безробіття, економічні кризи тощо);

- значна «тінізація» виплат працівникам.

Демографічна ситуація в країні в сучасних умовах погіршується і поступово переростає в кризу. Відбувається процес старіння населення, зменшується його загальна чисельність, погіршується співвідношення між працездатним населенням і пенсіонерами. Усі ці тенденції негативно впливають на фінансування пенсійних виплат, отже, вимагають пошуку нових джерел фінансових ресурсів для даних цілей.

Формування економічної політики держави передбачає захист малозабезпе­чених верств населення, а різноманітні соціальні програми вимагають прове­дення дослідження в демографічній сфері. Як підкреслюють більшість фахівців, сучасна демографічна ситуація в Україні викликає занепокоєння. Характерни­ми ознаками нинішніх демографічних тенденцій стали скорочення чисельно­сті населення, зниження тривалості життя і народжуваності, від'ємне сальдо міграції.

Результати досліджень міжнародних фінансових організацій свідчать, що тем­пи скорочення населення України є найвищими в Європі. У зв'язку з низькою народжуваністю швидко змінюється віковий склад населення – зростає частка людей середнього та похилого віку. Протягом останніх років населення України скоротилося на 12 % - з 52 млн. до 45, 2 млн. осіб.

В Україні 13, 7 мільйона пенсіонерів. Зараз на 88 пенсіонерів припадає 100 осіб, а в 2025 році один працюючий за прогнозами буде утримувати одного пенсіонері. У 2050 році за прогнозами вже буде 125 пенсіонерів на 100 працюючих.

За розрахунками до 2050 року кількість населення скоротиться при­близно на 40 %. Саме демографічні чинники, у сукупності з іншими економіч­ними і соціальними факторами, зобов'язують уряд країни проводити пенсійну реформу, яка є складовою інших реформ — економічної, соціального страхуван­ня, охорони здоров'я [17].

Негативний вплив на пенсійну систему справляє і макроекономічна ситуація в Україні. Враховуючи те, що розмір страхових внесків безпосередньо залежить від величини фонду оплати праці, у цілому низький рівень заробітних плат призводить до недостатнього обсягу надходжень до пенсійного фонду. Незадовільне макроекономічне становище зумовлює низький рівень надходжень і до держав­ного бюджету України, що унеможливлює достатнє покриття дефіциту пенсій­ного фонду за рахунок державних коштів.

Ще одним фактором, який негативно впливає на розвиток пенсійної систе­ми України, є значна «тінізація» виплат працівникам. Вона полягає в тому, що роботодавці, виплачуючи заробітну плату своїм працівникам, приховують її від оподаткування і не сплачують внесків до фондів соціального страхування. Це пов'язано насамперед із великим «соціальним навантаженням» на трудові випла­ти працівникам.

Роботодав­цям не вигідно виплачувати заробітну плату легально, оскільки вони несуть знач­ні додаткові витрати, пов'язані з соціальним страхуванням своїх працівників, а працівникам, зважаючи на низький рівень заробітних плат, вигідніше отримува­ти вищу заробітну плату нелегально, ніж набагато нижчу, але легальне. Тому ви­плата працівникам зарплат нелегально, без оподаткування і перерахування внес­ків до фондів соціального страхування, є надзвичайно поширеною практикою.

Виявляти та усувати явища «тінізації» зарплат надзвичайно важко, оскільки існує обопільна згода – як того, хто їх нараховує та виплачує, так і того, хто їх отримує. Лише окремі випадки стимулюють працівників легалізувати свої виплати. Як правило, вони пов'язані з соціальними ризиками – виходом на пенсію, народженням дитини тощо. Перед їх настанням працівники намагаються легалізувати свої трудові доходи для збільшення майбутніх соціаль­них виплат. Проте навіть у таких випадках їм не завжди вдається легалізувати свої заробітки, оскільки ключове рішення приймає не працівник, а роботодавець [33, 171].

Існує два шляхи вирішення проблеми: зменшення розміру пенсій та підвищення віку виходу на пенсію. Україна обрала другий варіант.

В Україні недоцільно запроваджувати підвищення віку виходу на пенсію з двох причин:

- по-перше, це може загострити проблему безробіття;

- по-друге, поганий стан здоров’я осіб працездатного віку, про що свідчить велика чисельність інвалідів загального захворювання, які виходять на пенсію до досягнення пенсійного віку, а також висока смертність, особливо серед чоловіків предпенсійного віку.

Своєчасний вихід на пенсію дає змогу громадянам, з одного боку, зменшити навантаження на організм, пов’язані з виконанням професійних обов’язків, а з другого – приділяти більше уваги своєму здоров’ю. Відстрочення ж виходу на пенсію може призвести до ще більшого погіршення стану здоров’я населення.

Проблема пенсійної системи стосується всього дорослого населення країни незалежно від того, в якій мірі конкретна людина усвідомлює цей факт. Державна пенсійна система України несправедлива, не реформована, обтяжлива для суспільства.

Пенсії для абсолютної більшості людей залишаються мізерними, засоби, що поступають на їх виплату в масштабі країни, величезні, а їх сума з року в рік зростає несумісними з можливостями економіки темпами.

Соціальне страхування у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності має на меті збереження, відновлення та поліпшення здоров’я застрахованої особи, а також компенсацію втраченого заробітку за час тимчасової втрати працездатності та в інших, визначених законом випадках [34, 78-85].

На сьогодні у системі загальнообов’язкового соціального страхування та зокрема у сфері соціального страхування з тимчасової втрати працездатності існує низка проблем як законодавчого, так і організаційного характеру, які потребують вирішення:

1. Відсутність єдиних принципів визначення критеріїв необхідності надання соціальних пільг та недостатня узгодженість соціальних виплат із іншими державними витратами;

2. Дублювання окремих соціальних виплат, функцій фондів, в більшості випадків відсутня їх технологічна ув’язка;

3. Відсутність механізмів регулювання бюджету соціального фонду;

4. Нечітке розмежування складу правопорушень і строків притягнення до відповідальності за всіма видами фінансової відповідальності системи соціального страхування, недостатньо визначений механізм розрахунку штрафних санкцій;

5. Відсутність прямих підстав для притягнення до адміністративної відповідальності;

6. Не вирішено питання узгодженого формування бюджетних видатків та видатків державних соціальних фондів на соціальні виплати на основі використання державних мінімальних соціальних стандартів;

7. Відсутня диференціація тарифів страхових внесків у відповідності із величиною витрат з кожного виду соціального страхування залежно від соціальних та професійних ризиків;

8. Відсутність Державного реєстру соціального страхування для призначення страхових виплат [32, 32-44].

9. Потребує удосконалення система державного контролю у сфері соціально-трудових відносин, потребують суттєвого спрощення процедури сплати страхових внесків та подання звітності.

Стан соціальної сфери є основним індикатором розвитку країни загалом та суспільного добробуту, зокрема.

На нашу думку, Україна, як соціальна держава має створити відповідні умови для підвищення матеріального забезпечення суспільства на рівні сучасних стандартів, задоволення його культурних потреб, гарантування особистої безпеки кожного громадянина та досягнення соціальної справедливості в процесі реалізації економічної політики.

Отже, на даному етапі система соціального захисту населення має низку проблем практично по всіх напрямках своєї діяльності. Так, незадовільним є стан пенсійного забезпечення, необґрунтованими та невідповідними реальним можливостям є видатки на соціальні пільги, а розміри обов’язкових соціальних внесків, хоч і є одними з найвищих у Європі, проте не дають бажаного соціального ефекту.

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що сьогодні пенсійна система України перебуває в надзвичайно складному фінансовому становищі і не забезпечує пен­сіонерів необхідним обсягом доходу (пенсії) для підтримання прийнятного рівня життєдіяльності. У майбутньому проблема старіння населення може призвести до ще більшого загострення кризи в системі пенсійного забезпечення. Ефективни­ми шляхами виходу з цієї ситуації є підвищення пенсійного віку та запровадження накопичувальних пенсійних систем.

Тому на даному етапі важливої ролі набуває реформування систем соціального страхування у напрямку підвищення адресності соціальної допомоги, розподіл навантаження між бюджетом та позабюджетними соціальними фондами та недержавними фондами соціального страхування у бік підвищення ролі останніх двох.