Виникнення і зміст демократії

Слово «демократія» (буквально – народовладдя) походить від давньо-грецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуста фінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох»^[2].

Поряд з цим є доречним навести й інші дефініції «демократії», а саме:

- здійснення влади народом: форма урядування, в якій влада суверена спирається на громадянах і є ними безпосередньо контрольована або урядовцями котрі є вибрані громадянами;

- демократія є політичною системою, про котру можна сказати, що всі люди позитивно і негативно приймають в ній фундаментальні рішення у важливих справах публічної політики;

- демократія є урядування вибраних громадянами;

- демократія – влада народу (demos – народ і kratos – влада);

- демократія є урядуванням за допомогою дискусії, як противага урядуванню за допомогою сили.

Незважаючи на те, що етимологія слова «демократія» немовби не викликає жодних питань, слід визнати, що це один із випадків, коли буквальний пе­реклад слова не може сприяти розумінню суті, а іноді цьому навіть заважає. Скажімо, якщо це влада саме народу, то кого можна (треба) достеменно точ­но вважати цим народом? Який обсяг влади може взяти на себе народ? Над ким народ цю владу здійснює? Чи може взагалі належати влада народові? От­же, треба визнати, що слово «демократія» позначає не тільки й не стільки явище влади у його живій конкретиці, скільки складну проблему (а ще точ­ніше – низку проблем), яку ніколи не можна розв'язати раз і назавжди.

Великий мислитель античності Арістотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках»^[3]. Її засадою він вва­жав свободу, так само як засадою аристократії – доброчесність, а засадою олігархії – багатство^[4]. З описаних Арістотелем більше ста політій^[5] збереглась лише одна – «Афінська політія». Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афі­няни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років – від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа – агора, де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх сус­пільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом дер­жавного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рі­шення щодо найважливіших питань житія поліса. Своє ставлення до думок і пропозицій, які вносилися на розгляд зборів, вони висловлювали оплеска­ми, вигуками, сміхом, а також голосуванням. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для вико­нання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними збора­ми. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них – рада 500, яка визна­чала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибо­ри, інші (таких було більшість) – шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної актив­ності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймались ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афі­нах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розхо­дився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Відомий аме­риканський політолог Р. Даль зазначає, що хоч участь громадян у суспільню справах тут була дуже високою, важко з певністю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних про­шарків. Неоднаковим був, очевидно, і їхній вплив на прийняття рішень.

Політика була жорстокою грою, у якій гору часто брали особисті амбіції, родинні й товариські інтереси, а незгодних піддавали десятилітньому остра­кізмові. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Окрім цього, саме громадянство було дуже обмеженим. Навіть за часів найвищого розквіту демократії права­ми участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. грома­дян, у той час коли в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демокра­тичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важ­ливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зро­бити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні ча­си. Насамперед — це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, недостатньо мати просто «населення», таких собі пересічних «мешканців», які ведуть відок­ремлене від усіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Становлення міцної і дійової демократії в нашій країні, втім, як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від форму­вання свідомого громадянства, почуття громадянського обов'язку й готов­ності діяти для його втілення.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними и рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення й нехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління (як почуття обов'язку) кож­ного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважа­тиме істинним, за особу, яку вважатиме найбільш гідною (досвідченою, мудрою, наділеною чеснотами). Демократія зрівнює, виокремлюючи в кож­ній багатоманітній і складній натурі суспільно зорієнтовану складову, гро­мадянську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадянське вихован­ня. У процесі судочинства усі мають бути рівними перед законом.

Демократія дійова тоді, коли спирається на свідомих та активних грома­дян, які взаємно визнають гідність і значущість один одного, вважають кож­ного іншого громадянина рівним собі. Цей ззовні формальний принцип рів­ності є однією із фундаментальних моральних засад демократії. Визнанням рівності живиться альтруїзм (принцип, який свого часу обґрунтував визнач­ний французький філософ О. Конт), котрий орієнтує людину на життя зара­ди інших. Людина відчуває себе невід'ємною часткою суспільства і сприй­має свою належність до нього як факт значущий і знаменний. Справді, гли­бинний сенс демократії полягає в тому, що вільний громадянин свідомо слу­гує товариству, громаді, громадянству. Тому послідовний та щирий демок­ратизм передбачає і зумовлює патріотизм.

Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. В основі цього прин­ципу лежить припущення (яке давно набуло характеру переконання), що рішення, прийняте внаслідок публічного обговорення, шляхом проголошення і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким, що відповідає здоровому глуздо­ві. Спільна воля та спільні зусилля немовби допомагають подолати обмеженість і слабкість кожного окремо. Це надає особливої сили і значущості спільному рішенню. На цьому ґрунтується один із засадничих принципів де­мократії — принцип влади більшості, коли загальнообов'язковим вважається рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голо­суванні.

У сучасному розумінні поняття «більшість» – це множина меншин, інтег- рована у певну політичну спільноту. Повага до прав меншості – одне із надбань сучасної демократії, коли громадяни переконані в тому, що нема іншої влади, ніж вони самі. Громадяни – основа демократії, вони живлять демократичний дух взаємною довірою й повагою до принципу рівності; спільна воля рівних перестає бути лише кількістю, вона стає виявом особливої якості – вищим законом (про що буквально наголошувало давньоримське прис­лів'я: «Воля народу – вищий закон!»).

Перелічені вище першоелементи демократії поєднуються і втілюються з відповідною повнотою у виборах, які є сутнісно важливою ознакою цього ладу. Без справжніх виборів про демократію неможливо вести мову, хоч де­мократія жодною мірою не зводиться до виборів і не вичерпується ними. Для демократії вибори – це «момент істини», волевиявлення вільних громадян, творення влади, уособлення самокерування, спроможність дорослих і самодостатніх людей адекватно розуміти свої справжні інтереси й захищати їх зі знанням справи.

Елементарною вимогою для здійснення істинного вибору є обізнаність громадян у тих справах, щодо яких приймається рішення. Саме тому свобо­да зборів і свобода висловлення власної думки набувають за демократії великого значення. Тому демократія мусить затверджувати і підтримувати свободу слова, без якої неможливо вільно обговорювати нагальні потреби і знаходити оптимальні способи розв'язання проблем. За допомогою вільного слова і під його впливом формується й живе громадська думка – дійова сила демократії.

Та слово може використовуватися і на шкоду демократії, особливо, коли владу отримують некомпетентні й нечесні люди. В полісній Греції провідни­ків (лідерів) називали демагогами, тобто тими, хто веде народ. Проте в умо­вах крайньої демократії, коли «влада належить простолюдові, а закони не мають верховенства», демагоги дістають змогу зловживати словом. Підлаштовуючись під народні бажання, писав Арістотель, вони подекуди ставали могутніми, а роль державних інституцій зводилася нанівець^[6]. Тому слово «демагог» згодом набуло негативного значення і ним почали називати ци­нічних пройдисвітів, які, маніпулюючи словами, обманюють народ. Але й народ часом добровільно погоджується на те, щоб бути обманутим, охоче вислуховує пропозиції демагогів і підтримує їх.

Отже, перелічені елементи демократії створюють певний її образ, який можемо зафіксувати, давши таке початкове визначення. Демократія – це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Такий підхід передбачає насамперед соціальний зміст, соціальну спрямованість демократії. Мається на увазі те, що демократія виникла й існує як намагання і можливість для людей вирішувати свої справи власними сила­ми. Демократія – це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність (тут важливо підкреслити метафоричність слова «самостій­ність» – стояти міцно, тримаючись на своїй силі, дотримуючись власної правди і слідуючи власному вибору). Це система, яку А. Лінкольн визначав як «правління народу, через посередництво самого народу, для народу».

3. Особливості сучасної демократії

Первинну, істинну форму демократії (саме в такому випадку демократія найповніше реалізує та виявляє свою сутність і своєрідність) визначають як пряму й безпосередню демократію. Вона отримала таку назву через те, що громадянин має змогу прямо і без будь-яких посередників впливати на стан справ, виявляти свою волю, висловлювати власну думку. Незважаючи на усі зміни, які відбувалися у світі упродовж тисячоліть, демократія зберігає цю просту і знаменну сутність – вона завжди має бути справою громадян, які наділені почуттям відповідальності й обов'язку, прагнуть і вміють володіти собою та власним життям.

У найбільш яскравій, розвиненій і навіть теоретично обґрунтованій фор­мі пряма (безпосередня) демократія знайшла втілення в античній полісній демократії, котру, як уже мовилося, небезпідставно вважають історично ос­танньою формою «справжнього», тобто класичного народовладдя, для озна­чення якого виник і сам термін «демократія». Стародавні філософи Платон, Арістотель, Сенека, Ціцерон та інші (від часів Стародавньої Греції до кінця XVIII ст.) під демократією розуміли особливу форму організації державної влади, коли останньою володіють не окремі люди (або ж одна особа), а усі громадяни.

Проте з часом умови політичного життя, насамперед величина й тип тієї політичної одиниці, до якої застосовувалися демократичні методи врядування, змінилися. У стародавніх полісах (зокрема, в Афінах) на народні збо­ри приходило декілька десятків тисяч громадян і це, напевно, була та при­родна кількісна межа, не переступивши яку, люди могли збиратися разом і відносно конструктивно працювати. Нині існують сотні мегаполісів, де мешкають мільйони людей, які ніколи не зберуться на загальні збори. Вони спроможні тільки проголосувати, та й то раз на декілька років, за когось, хто їх представлятиме у певних державних органах, або за якесь рішення (як на референдумі). У складному сучасному світі пряма (безпосередня) демокра­тія як основний механізм володарювання стала недосяжною.

Повернення до демократії у Новий час характеризувалося втратою нею одних рис і набуттям інших. «...Право суб'єктивної свободи, - зазначав Ґ. Геґель, – є поворотним і центральним пунктом відмінностей міжантич­ністю й Новим часом»^[7]. Саме воно витворило новий тип ліберальної (від лат. liberalis – вільний), плюралістичної (від лат. pluralis – множинний) та пред­ставницької демократії. Зміна уявлень про демократію, її поєднання з цін­ностями раннього, класичного лібералізму відбулися, проте, не відразу. Хоч уже з XVII ст. (від часу укладення між європейськими державами Вестфальської угоди 1648 р.) головними суб'єктами міжнародних відносин були визнані суверенні, територіально організовані політичні одиниці – національні держави, все ж прихильники демократичного устрою продовжували пов'язувати його з невеликими за розміром утвореннями на зразок старо­давнього поліса чи міст-республік пізнього середньовіччя. У своїй знамени­тій праці «Суспільний договір» (1762) Ж.-Ж. Руссо стверджував, що для то­го, щоб спільна воля громадян була врахована, вони мають безпосередньо брати участь у законодавчому процесі. Отже, демократична держава повин­на бути невеликою територіально, завдяки чому громадяни зможуть збира­тися разом для вирішення спільних справ.

Та вже з кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли ліберальні цінності прав та свобод особи, конституціоналізму й законності. Демократія і права людини утворили універсальне ядро конституційної дер­жави, різноманітні варіанти якої завдячують своїм походженням американ­ській і французькій революціям^[8]. Отже, уявлення про демократію на деякий час (в XVII-XVIII ст.) розійшлися з уявленнями про ліберальну конституцій­ну державу (з виборним представницьким урядом, свободою економічного та політичного вибору, правовою захищеністю особи), щоб знову зійтися в XIX ст. у концепції ліберальної представницької демократії, якій властиві такі риси:

- представництво народом своєї суверенної влади не через безпосередню участь у прийнятті рішень, а через обрання своїх представників, насампе­ред у законодавчі структури. Без цього винаходу демократія в сучасних великих і складних суспільствах була б неможливою;

- використання механізмів партисипаторної (від англ. participate – брати участь) та прямої демократії на загальнодержавному рівні тільки при розв'язанні найістотніших для існування держави та її політичного ус­трою проблем, як-от: прийняття або затвердження конституцій, зміна те­риторії держави, приєднання до міжнародних союзів тощо. На нижчих рівнях врядування пряма демократія застосовується ширше – у вигляді референдумів та плебісцитів з багатьох питань життя громад і регіонів та прямих зібрань й участі у самоврядних органах;

- визнання як норми строкатості суспільного життя, неминучості протиборства інтересів і навіть конфліктів та вироблення завдяки цьому механізмів соціального й політичного плюралізму, що забезпечують узгодження інтересів і врегулювання конфліктів;

- узаконеність опозиції і конкурентність у боротьбі за здобуття владних позицій, що безпосередньо випливають з плюралізму та боротьби інтересів як рис сучасної демократії;

- гарантія прав і свобод людини, які забезпечують ступінь особистої свободи, якої не знала антична демократія і якої не могла дати громадянам по­лісів їхня участь у прийнятті рішень. Саме ця риса зумовила назву сучас­ної демократії як ліберальної;

- широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці, які передбачають максимальне зниження або й зняття цензів (майнового, ві­кового, статевого, освітнього, осідлості) і залучення раніше суспільно па­сивних груп населення до громадянської участі;

- вільна преса та інші ЗМІ, які відіграють вирішальну роль у політичній комунікації, утворюючи осердя сучасного демократичного процесу^[9].

Упродовж другої половини XIX ст. та всього XX ст. демократія стала поняттям, яке вмістило в собі універсальний і всеохоплюючий зміст, систему поглядів та ідеологію. її ототожнюють з низкою ліберальних цінностей і проективних ідеалів (таких, які істотно впливають на реальність і сприяють змінам). До них можна віднести захищеність меншості, серйозність (не «декоративність») боротьби за владу, відкритість, автономність, співучасть у прийнятті рішень, досягнення більшої соціальної рівності тощо. Ці риси уточнюють сучасні уявлення про демократичний ідеал, розуміння сутності демократичного правління як певного вияву верховенства народу та його права контролювати й змінювати уряд.