Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Класифікація умов демократії та їхній аналіз
Економічні передумови демократії. У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. А в кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Важко сказати, яким саме у кількісному вимірі має бути достатній для демократії добробут. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і демократією. Якщо на карті світу відзначити держави з високим рівнем доходу на душу населення, то вона мало відрізнятиметься від карти, на якій будуть позначені сучасні ліберально-демократичні держави. А у тих країнах, де зростає бідність і незахищеність значних верств населення, важко розраховувати на політичну стабільність взагалі і на стійкий розвиток демократії зокрема. Ще Г. Геґель писав про руйнівний вплив бідності на людську особистість, а разом з тим і на стан громадянського суспільства, якщо бідняки становлять у ньому значний прошарок. З бідністю, втратою роботи тощо взаємопов'язана нездатність сприйняття й споживання подальших свобод і особливо духовних переваг громадянського суспільства. Бідність позначена «аморальністю, убозтвом, фізичним та етичним занепадом. Вона відриває людей від участі в житті корпорацій, що є другою сім'єю для членів громадянського суспільства, й призводить «до втрати почуття права, правоти й честі існувати за рахунок власної діяльності й роботи...»[7]. Саме це, а також обурення проти багатих, уряду тощо, як і відчуття несправедливості, вважав Г. Гегель, робить бідних голотою, здатною до соціально деструктивних дій і злочинності. Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові технології і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населення, засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання Сучасна демократія немислима без особистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої призводить до рабства. Справді, історія не дає прикладів виникнення демократичних режимів без приватної власності й ринкових відносин. Проте кореляція між власністю, ринком і формою здійснення державної влади і управління не є простою та однозначною. Власність – один із найістотніших видів відносин між людьми, що визначає їхній суспільний статус і соціальні можливості, у тому числі й можливості участі В управлінні суспільством. Існує різна класифікація власності. Найбільш проста поділяє її на державну й недержавну. Остання включає приватну й колективну власність у різних формах. З позицій дослідження передумов демократії найбільший інтерес становить питання про політичний вплив державної та приватної форм власності. Першу зазвичай розглядають як перешкоду, а другу – як необхідну передумову демократії, хоч взаємозв'язок форм власності та державного правління не завжди однозначний. Рання форма державної власності (насамперед на землю і воду) виникла в межах так званого азійського способу виробництва, притаманного державам Стародавнього Сходу. Основоположна роль держави в забезпеченні суспільства засобами для існування спричинилася тут до гальмування приватновласницького сектора і виникнення східних деспотій, яким була властива необмежена теократична влада правителя (царя, фараона, падишаха), розквіт бюрократії, відсутність свобод і придушення особистості. Виникнення інституту приватної власності пов'язують зі Стародавньою Грецією, зокрема з реформами афінського правителя Солона, який узаконив свободу заповітів і скасував боргове рабство. Завдяки ньому були зняті перешкоди для передачі власності у спадок, розширилася верства вільних мешканців поліса. Приватна власність, крім цього, як більш ефективна економічно, сприяла швидшому розвиткові виробництва і виникненню широких верств заможного та середньо забезпеченого громадянства. Разом ці чинники уможливили утвердження й відносно тривале існування демократії в афінському полісі[8]. Приватний сектор продовжував розвиватися в античному Римі. Римське законодавство заклало правові підвалини приватної власності, що були успадковані європейськими країнами, особливо з настанням Нового часу. Якщо антична форма власності мала обмежений характер, не поширювалася на всі суспільні стани[9], а в епоху середньовіччя панувала система умовної власності з притаманними їй відносинами феодальної ієрархічної залежності, то з настанням Нового часу в західних країнах виникли відносини необмеженої приватної власності. Вона ґрунтувалася на товарному виробництві, відносній рівності і свободі приватних осіб як суб'єктів економічної діяльності. Необмежена приватна власність з її гаслом вільного виробництва й вільного просування товарів на ринки (без втручання держави) стала необхідною передумовою утвердження тих моделей демократії, які й отримали назви ліберальної, представницької га захисної. Згодом власність зазнала істотної еволюції. Замість панування індивідуальної приватної власності окремої особи з'явилася акціонерна власність. Найбільшого поширення акціонерні товариства набули з другої половини XIX ст. Цьому сприяло розширення та ускладнення підприємницької діяльності, потреба у великих капіталах, професійних керівниках (менеджерах) тощо. Зі створенням товариств з обмеженою відповідальністю процес утворення акціонерних товариств прискорився. У цей час акціонерна власність стала панівною при організації компаній. Вона не тільки забезпечила значну економічну ефективність, а й призвела до децентралізації капіталів та залучення великої кількості вкладників, сприяючи тим самим збільшенню середніх верств суспільства, перетворенню їх у власників. Ці процеси позитивно позначилися на розширенні та зміцненні соціальної основи демократії. На сучасному етапі розвитку акціонерних товариств влада перейшла від акціонерів-власників до найманих керівників (менеджерів), організаційна структура корпорацій ускладнилась. Утворилися надвеликі фірми – транснаціональні корпорації. Це, звичайно, знижує демократичний потенціал акціонерної власності. Крім цього, нині існує тенденція до підвищення ролі державної власності, яка, з одного боку, сприяє вирівнюванню соціальних можливостей людей і розширенню соціальних аспектів демократії, а з іншого – несе в собі загрозу домінування державно-бюрократичного апарату та обмеження у зв'язку з цим свободи особи, яка є основою сучасної демократії. Крайню форму одержавлення власності і повну залежність особи від держави (перетворення людини на «гвинтик» антигуманної державної машини) продемонстрували тоталітарні режими XX ст. – нацистський та комуністичний, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Саме ці режими є пересторогою людству, тому що показують, до чого може призвести позбавлення людини основи її незалежності – приватної власності. Експерименти з колективними формами власності. Для XX ст. характерним було поширення колективної, або групової власності, яка є спільною для певної кількості людей і, на відміну від приватноївласності акціонерів, не підлягає поділові між членами колективу. Певні різновиди колективної власності панували на ранніх етапах розвитку суспільства у вигляді громадської (общинної) власності. Їм відповідали первісні форми демократії із соціальною рівністю членів, значною роллю народних зборів тощо. Згодом не раз робилися спроби відродити колективну форму власності шляхом створення різноманітних об'єднань з метою економічної діяльності. Членів таких об'єднань, крім економічних інтересів, могла єднати спільна ідея – здебільшого релігійна або соціальна. Особлива форма колективної власності була реалізована в колишньому СРСР у вигляді так званої колгоспної власності. Будучи формально кооперативною, вона підлягала жорсткій державній регламентації, і саме держава була реальним розпорядником виробленого членами колгоспів продукту. Тому обидві ці форми, задумані начебто як два види суспільної власності – загальнонародної й групової (колгоспно-кооперативної), в реальному житті, а не на папері, перетворилися в специфічну «апаратну» власність державних та партійних чиновників, які були її справжніми володарями. На Заході спроби використати можливості колективної власності відновилися у другій половині XX ст. У вільних ринкових економіках на деяких підприємствах працівники почали володіти певною частиною акцій без права їх продажу. Така власність спочатку довела свою ефективність у системі малих підприємств, переважно сфери обслуговування, де зайнято не більше ніж 20 осіб. Йдеться про адвокатські контори, страхові товариства тощо. Проте з другої половини 80-х років передача акцій працівникам фірм у США охопила не лише дрібні й середні, а й деякі дуже великі підприємства. Так, транснаціональна компанія «Проктор енд Гембл» передала працівни кам 20% акцій на суму мільярд доларів, «Полароїд» – 22% вартістю 300 млрд. доларів. Найчастіше у власність працівників передають від 9 до 20% акцій. Використання колективної власності працівників деякими провідними фірмами є свідченням того, що вона має вагомі позитивні сторони. Зокрема ця форма власності сприяє розширенню так званоївиробничої демократії і чудово узгоджується з ідеямидемократії участі. Вона поліпшує психологічний кліматнапідприємствій підвищує мотивацію до праці робітників, а отже, і її продуктивність. Проте колективна власність має чимало опонентів, яківважають, що вона малоефективна і суперечить принципам вільного суспільства. Приватна власність, особливо середня, а також деякі форми акціонерної (як різновиду приватної) і колективної (групової) сприяють демократії як самі собою (забезпечена людина має більше підстав і шансів для того, щоб у суспільних справах також покладатися на себе), так і тому, що майже завжди йдуть поряд з ринковими відносинами, які формують навички у людей та морально-психологічні якості, сприятливі для самоврядування, громадянської зацікавленості й ініціативи. Вони потребують свободи й підтримують її. Ринкові відносини та демократія. «Невидима рука ринку» (що діє за допомогою своїх основних елементів – попиту, пропозиції, ціни) вважається найвідповіднішим механізмом регулювання економічних відносин у суспільстві приватних власників, принаймні від часів А. Сміта. Вона ж найбільшою мірою сприяє свободі особи взагалі, і в політичних аспектах зокрема. За умови вільної конкуренції економічна влада розпорошена серед широкого кола приватних осіб, між якими формуються відносини суперництва, змагальності, конкурентної боротьби. Рушієм є особистий, приватний інтерес, здійснення якого пов'язане з реалізацією товарів і послуг. У такий спосіб приватне підприємництво пов'язане із задоволенням інтересів інших економічних суб'єктів. Ринок забезпечує ефективність господарської діяльності та економічне зростання, а отже, підвищує добробут людей. А заможні громадяни, як уже мовилося, – добра основа демократичного ладу. Водночас соціальний ефект ринку неоднозначний. З одного боку, зростання загального багатства сприяє поліпшенню становища всіх членів суспільства, а з іншого – недосконалість конкуренції (досконалою вона може бути лише як «ідеальний тип», тобто в теорії), велика роль кон'юнктури тощо призводять до того, що винагорода й успіх часто є справою випадку. Соціальне розшарування виштовхує значну частину людей на узбіччя суспільного житгя, перетворює їх на «голоту». Становище значних мас людей особливо погіршується, коли ринкова економіка зазнає циклічних криз, які супроводжуються безробіттям, інфляцією тощо. В XIX ст., як періоді розвитку ринкової економіки в найбільш чистому вигляді, соціальні протести найманих робітників набули масового характеру, наслідком чого було виникнення марксизму та інших соціалістичних теорій, які, серед іншого, заперечували й «буржуазні» свободу та демократію. Спонтанний розвиток суспільства з ринковою економікою призводить до надмірної нерівномірності розподілу життєво необхідних благ, значного соціального розшарування, про недоліки якого писали Арістотель, Г. Геґель, не кажучи вже про К. Маркса та його послідовників. Отже, хтось має дбати про створення рівних можливостей (навіть заради економічного прогресу), а також про забезпечення тих членів суспільства, які з тієї чи іншої причини непрацездатні, бідні чи безробітні. Економічною відповіддю на це стало створення різноманітних змішаних систем. У «чистій» ринковій економіці закладений механізм її самозаперечення й саморуйнування. Зі зростанням концентрації виробництва на зміну вільній конкуренції прийшов монополізм великих фінансових і виробничих об'єднань – трестів з новими правилами економічної діяльності, спрямованими на отримання надприбутків, фактично не зароблених грошей. Тому в економіку втрутився уряд, спочатку з метою захисту і посилення конкуренції (саме на це спрямовувалося антитрестівське законодавство), а пізніше з метою розв'язання соціальних проблем. Розпочався процес переростання ринкової економіки в змішану, або сучасну ринкову економіку. Якщо «чиста» ринкова економіка передбачала мінімальний державний вплив – захист приватної власності і формування певного правового середовища, то в сучасній ринковій (тобто змішаній) економіці держава бере на себе відповідальність за рівень життя та соціальні можливості людей, щоправда, в різних країнах керуючись різними принципами. Переорієнтація держав на більшу соціально-економічну відповідальність відбулася під впливом вимог з боку громадянського суспільства, здатного за ринкових умов організовуватися та впливати на політичні рішення. Тому деякі політологи стверджують, що в демократичних країнах існує певна аналогія між економічною та політичною системою, яку можна виразити поняттями економічного таполітичного ринків. На економічному ринку люди виступають у ролі виробників, з одного боку, та споживачів – з іншого. Економічний ринок забезпечує зростання багатства, але також породжує та поглиблює нерівність. Політичний ринок запроваджує деяку компенсацію цієї нерівності, забезпечує рівновагу інтересів та справедливість. Люди виступають на ньому як громадяни і змагаються за вплив на владні структури. Спільне між обома ринками (що, власне, і робить їх ринками) те, що вони є способами розстановки пріоритетів і здійснення вибору. Найголовніші напрями (як позитивні, так і негативні) впливу економічного ринку на розвиток демократії такі: - ринок сприяє економічному зростанню, підвищенню рівня добробуту, а добробут забезпечує стійкість демократичних інститутів; - ринок привчає людей до самостійного вибору пріоритетів та відповідальності і тому є важливим для формування самостійної, відповідальної, здатної до розв'язання суспільних справ особистості; - як сфера укладання рівноправних угод між партнерами і досягнення компромісів ринок є важливим чинником формування ідей рівноправності, здатності до компромісів і толерантності; - за своєю природою ринок є сферою, яка породжує й підтримує нерівність, залишаючи частину людей поза межами достойного існування, тому виникає потреба компенсації цієї нерівності політичними засобами, що й забезпечує «політичний ринок», суб'єкти якого (принаймні частина їх) виступають з позицій соціальної справедливості; - ринок є сферою егоїзму, реалізації приватних та вузькогрупових інтересів. Звідси випливає потреба протиставлення йому на політичному ринку цінностей суспільного інтересу та солідарності, які формуються в межах і за допомогою інститутів громадянського суспільства. При всій суперечливості впливів ринку, за його повної відсутності сучасна демократія, з апеляцією до свободи особи, порозуміння й толерантності стає неможливою. Ринок сприяє комунікації – вільному, широкому й безперешкодному спілкуванню, обміну думками, отриманню інформації, добровільному укладанню контрактів тощо. А демократія передбачає узгодження багатоголосих і різнобарвних інтересів та досягнення згоди (консенсусу) щодо шляхів, способів і ступеня задоволення цих інтересів. Це робиться за участю самих зацікавлених сторін, що йдуть на взаємні поступки й компроміси. Реальний ринок, як і практична демократія, не виключає конфліктів, обману, втрат і розчарувань. Проте вони створюють конкурентне середовище, а воно своєю чергою забезпечує умови для автономності людини, можливості чинити вибір і зберігати свободу, живить множинність (плюралізм) соціального буття. Соціокультурні передумови демократії.Громадянське суспільство. Це ще одна підвалина демократичного ладу, алеводночас і вияв соціальної демократії та свободи. Під поняттям «громадянське суспільство» зазвичай розуміютьавтономну (стосовно держави), самоорганізовану й саморегульовану сферу публічного життя, в якій громадяни створюють асоціації, спілки та інші об'єднання задля задоволення власних потреб і захисту своїх інтересів.Важливим наслідком розвиненості такоїсфери є формування соціального капіталута громадянської політичної культури, які підвищують інтенсивність і поліпшують якість громадянської участі та запобігають зловживанню владою. Дещо перефразувавши одного ізпровідних дослідників громадянського суспільства Е. Ґеллнера, можна стверджувати, що громадянське суспільство – це множинність соціальних інститутів, які мають прямий вихід і слугують підставою політичних інститутів і політичної діяльності. Там, де існує розвинене громадянське суспільство, люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони мають розвинене почуття обов'язку та відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому і створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів. На ранніх стадіях розвитку громадянське суспільство асоціювалося насамперед з економікою. Адже саме тут індивіди були незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, домагалися якомога меншого втручання держави у свої справи. Проте з часом, десь від XVIII ст., поряд з економікою з'явилася інша сфера суспільного життя –публічне неполітичне спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що вважались об'єктом громадської зацікавленості, були визнані сферою громадської активності, в яку також не повинна втручатися держава. Публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритості). З того часу побутує переконання, що «саморегульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дійти до деякої єдності... поза межами політичних структур». Саме вони надають йому стійкості і здатності захищати свої інтереси перед владою. При значних розходженнях у тлумаченні суті громадянського суспільства різними дослідниками усі вони сходяться в тому, що громадянське суспільство можуть творити лише вільні і рівні індивіди, права яких захищені конституцією і законами, а також створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, разом з вільною пресою, що обслуговує їхні інтереси і є для них засобом комунікації й самовираження. Саме вони творять структуру громадянського суспільства, незалежність якого від держави відносна, як відносним є поділ суспільства на окремі сфери. Держава створює правове поле, в якому взаємодіють суб'єкти громадянського суспільства (окремі особи та їх об'єднання). А громадянське суспільство своїм тиском знизу, своєю активністю та ініціативністю змушує державу діяти в його інтересах, водночас звільняючи владні структури від невластивих їм і небезпечних для демократії функцій регулювання повсякденного життя людей. Мораль і правосвідомістьяк чинники демократії. Виключно важливе значення має наявність відносно усталених норм моралі й законності, які стають на заваді брутальному насильству, та шанобливе ставлення до них громадян. Якщо люди звикли зневажати закон, якщо вони не довіряють йому, то демократія перетворюється на формальність. Так само важливим є моральний статус людини – повага до неї сприяє демократії, а зневага – заперечує її. Іншими словами, якщо мораль суспільства утверджує високу цінність людської особи, людського життя, то і демократія в ньому матиме більші шанси, ніж у суспільстві, де життя людини не цінується, де панує звичка розв'язувати проблеми, вдаючись до сварки або бійки. Отже, не буде перебільшенням стверджувати, що демократія має яскраво виражені моральні корені, які живляться етикою взаємності і людинолюбства, солідарності та кооперації. Якщо таких коренів нема, то немає і духу демократії. Національний характер і національний менталітет. На утвердження демократії впливають і такі чинники культурно-психологічного плану, як національний характер і національний менталітет. Ці поняття мають безліч тлумачень і їх можна визначити як стійкі структури свідомості, що впливають на поведінку людей і визначають вибір того чи іншого вчинку. Мова може вестися, наприклад, про схильність діяти імпульсивно і радикально або повільно й поверхово, про звичку звертатися при розв'язанні проблем до насильства або, навпаки, досягати компромісів. Національний характер та менталітет формуються під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування нації в колоніальному становищі негативно позначається на її менталітеті. Негативні риси характеру формуються і в умовах тоталітарного режиму. Потрібен тривалий досвід діяльності в умовах свободи й панування права, щоб у національному характері з'явилися такі риси політичної культури, як терпимість, готовність до співпраці з тими, хто думає інакше, повага до прав меншості тощо. Чинники, що заважають утвердженню демократії, такі ж багатоманітні, як і фактори, що цьому сприяють. Загалом можна сказати, що перешкодою є відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії: достатнього рівня добробуту та освіченості, приватної власності й ринку – усього того, що робить людей незалежними й упевненими в собі, громадянського суспільства й соціокультурних навичок, умінь та ставлень, які формуються в його межах, розвиненої загальної та правової культури й моральності.
Лекція 3 (2 год.)
|