Генезис демократії в історії України

Політична спадщина Київської Русі. Перші прояви демократизму в жит­ті українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Практика ранніх племінних союзів, породжена родоплемінним устроєм життя, знайшла відбиток, на їхню думку, в певних рисах державного ладу, звичаїв та права Київської Русі. Це – схильність до індивідуальної свободи, народоправство у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним, існування поряд з центральною владою місцевого самовря­дування), зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави) тощо^[1]. Однак ці романтизовані уявлення виглядають дещо спро­щеними у світлі сучасної історичної науки.

Київська Русь як державне утворення розвивалася на пограниччі впливу західної і східних (Візантія і кочовий Степ) цивілізацій. Останні мали патримоніальний характер, за якого державна влада, економічні ресурси, культу­ра – все було монополією володаря (князя), котрий управляв суспільством за допомогою бюрократичного апарату. За княжої доби Русь не змогла вит­ворити стабільної еліти, яка поряд з князем здатна була виконувати владні функції. Князь концентрував у своїх руках усю законодавчу й виконавчу (ад­міністративну) владу, призначав усіх урядників. «Про громаду ми не знаємо нічого аби вона іменувала адміністраційних або яких інших урядників, або їх скидала», окрім того, звичайно, що в дрібних сільських громадах мусили бути виборні «старці» чи «старости»^[2].

Останнім часом піддано перегляду погляди істориків на соціальну при­роду та роль віча: про його екстраординарність, з одного боку, та про де­мократизм, з іншого. Застосувавши нові методи аналізу джерел, що опису­ють суспільне життя в регіонах Київської Русі, Т. Вілкул дійшла висновку, що віча як такі не були подіями, хоча їх описи, згідно з літописною тради­цією того часу, використовувались для оцінки певних політичних колізій, акцентували увагу на проявах нелояльності до князя тощо. Склад віча у більшості випадків був сталим, а судячи зі свідчень джерел про місткість площ, на яких відбувалися віча, та деяких інших фактів, навряд чи вони могли мати всенародний характер. Дослідниця показує, що у вічах брала участь насамперед соціальна верхівка суспільства: бояри, частина отроків та людей-купців. Не існувало чіткого поділу між дружиною князя та ві­чем^[3]. Отже, в кращому випадку віче було певним корективом княжо-дру-жинного управління, але воно не було самостійним органом демократич­ного впливу.

Елементи демократизму, згідно з сучасним розумінням істориків, у суспільно-політичній практиці Київської Русі були невиразні. Демократичний потенціал держави залишався незначним навіть тоді, коли Галицько-Волин­ське князівство перетворилося на могутню державу, модель управління якої відповідала тогочасним європейським зразкам, а суспільне життя з часом аку­мулювало елементи магдебурзького права та західної юридичної практики.

Політична думка епохи становлення й розвитку давньоруської держави зафіксована у таких визначних пам'ятках культури, як «Руська Правда» Ярослава Мудрого (1015-1016, 1072), «Слово про закон і благодать» митро­полита Іларіона (1037-1050), «Ізборник» Святослава Ярославовича (1076), «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1099), «Повість минулих літ» (1113), «Слово о полку Ігоревім» (1185), «Слово про загибель Руської землі» (1230) та ін. Ці твори є джерелом для поглиблення знань про реальний про­цес суспільно-політичного життя наших пращурів. Вони вказують на ті дав­ні витоки української ментальності й культури, що дійшли до нас крізь віки. Для суспільно-політичної думки часів Київської Русі характерні патріотизм, гуманізм, демократизм, уболівання за біди, що випадали на долю країни у зв'язку з міжкняжими розбратами, татарською навалою та іншими трагічни­ми подіями. Однак немає підстав говорити про систематичний розвиток у Київській Русі політичної і правової теорії. Як і в більшості середньовічних держав, тут було відсутнє науково-теоретичне осмислення понять людської свободи, народовладдя тощо. Вживання терміна «політика» стосовно проце­сів, що відбувалися у Київській державі, дуже умовне: політики як такої – в її демократичному розумінні, – тут не було. Натомість діяло воєнізоване князівське державне правління, яке спиралося передусім на силу, а не на право. Ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі ті­єю основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.

Демократична традиція українства в XІV-XVI ст. У цей час Західна Євро­па переживала епоху Відродження. Вона характеризувалася зверненням до античної культури, яке перепліталося з національним відродженням: ува­гою до особи, її індивідуального життя; секуляризацією суспільної свідомос­ті, прагненням людей до активного і творчого життя на землі. Ренесансна доба посилювала інтерес до світоглядно-філософських проблем, утверджу­вала гуманістичні погляди на політику. У політичних теоріях на перше міс­це виходить держава, що стає джерелом морального життя людей. Возвели­чується світ земних, світських, політичних явищ і справ. У новій світській державі гуманістична політика виступає насамперед як політика, обмежена правом. Ця визначальна засада набула неперехідного значення для наступ­них століть: у XVIІ-XVIІІ ст. вона трансформувалась у концепції правової держави і розподілу влад, які стали фундаментом для інтенсивного розвитку західноєвропейської політики аж до нині.

Розвиток подій на українських землях мав свою специфіку. З XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого Литов­ського князівства, а згодом – Речі Посполитої. Якщо до Першого Литов­ського Статуту 1529 р. на цих землях зберігалися найсуттєвіші риси сус­пільного устрою Київської Русі, то з політичним піднесенням польської шляхти напередодні Люблінської унії 1569 р. розпочалося форсоване копі­ювання польської моделі – так званої шляхетської демократії, за якої ко­ролівська влада обмежувалася двопалатним сеймом та постійно діючою королівською радою; шляхті гарантувалися громадянські права і свободи. Українська аристократія пішла шляхом пристосування до існуючої структури Речі Посполитої і сприйняття цінностей польсько-шляхетської політичної культури.

Н. Яковенко зазначає, що свої корпоративні інтереси українська шляхта ставила вище, ніж народні: «Польща досягла шляхетської рівності набагато раніше, і зоря цього ідеалу принадно світила русько-литовській знаті, чию жорстку залежність від вищих влад польські сеймові красномовці називали «литовською неволею»^[4]. «Вестернізація» українських земель внаслідок їх входження під юрисдикцію Польської Корони мала суперечливі наслідки. Зростала можливість, з одного боку, для західних культурних впливів – ре­несансу й реформації, з іншого – для проникнення польського землеволо­діння в Україну, національно-релігійних утисків і втрати українською елі­тою національної ідентичності.

Починаючи з XV ст., в українських землях спостерігається стрімкий прог­рес культури і освіти, хоча ні вищих, ні навіть середніх освітніх закладів то­ді ще не було. Вагомим внеском у загальноєвропейську скарбницю гуманіс­тичної думки стала творчість українських гуманістів І. Верещинського, М. Смотрицького, К. Саковича, І. Потія.

Визначним українським мислителем ренесансної доби був С. Оріховський-Роксолан (1513-1566). Сам він називав себе сином «українського (руського) народу польської держави», навчався у Краківському університе­ті, а потім продовжив освіту у найпрестижніших університетах Європи, був знайомий з визначними італійськими гуманістами. Його трактат «Напучен­ня королеві польському Сигізмунду Августу», в якому заперечувалося по­ходження влади і держави від Бога, підпорядкування світської влади духов­ній, став вагомим кроком до звільнення політичної науки від теології^[5].

С. Оріховський один з перших у Європі розпочав розробку ідеї природно­го права. У «Напученні» він писав, що король є «найвищим майстром у рес­публіці» і водночас – «сторожем королівства», він повинен здобути при­хильність підданих, без якої «влада королів неміцна і нетривала». Важливе місце у трактаті посідали проблеми ефективного функціонування державної влади: функції сенату, повноваження судової влади, унормування відносин між світською та духовною владами. По суті, окреслювалася ідея розподілу влад, яка у західноєвропейській політико-правничій літературі на повну си­лу зазвучала лише через одне-два століття.

До рівня здобутків західноєвропейської політико-юридичної думки під­носяться постулати С. Оріховського, викладені в розділі «Що в державі біль­ше: закон чи король?». Ми виросли не у володіннях Нерона, зазначав мислитель, «наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибира­ється для держави, а не держава існує задля короля». Найкращим державним устроєм стає той, у якому «закон є душею і розумом держави». Ідея верхо­венства закону мала неперехідне значення для розвитку демократичної пра­восвідомості українського народу.

Ця ідея, як і низка інших постулатів і висновків із «Напучень», ставить цей трактат у ряд із найглибшими політичними творами західного середньо­віччя. Розвиваючи теорію природних прав людини, а також обстоюючи принцип розмежування гілок державної влади та унормування їхньої діяль­ності за допомогою права, С. Оріховський став першим вітчизняним теоре­тиком гуманістичної політики і свободи: у розгорненій і систематизованій формі він вказав на її засади, головний стрижень, яким вважав закон, зако­нослухняність та правопорядок. Однак, загалом його концепція була теоре­тичним осмисленням політико-правової практики Речі Посполитої, обґрунтуванням засад шляхетської станової демократії, яка не передбачала громадянських прав і свобод для нижчих станів, а тим більше їхньої участі в управлінні державою.

Берестейська унія (1596), сприйнята основною частиною українців як но­вий наступ Польської Корони на духовну свободу, спричинилася до активі­зації релігійної боротьби. Ідеї Реформації в Україні віддзеркалилися у гостро полемічній (X. Філалет, І. Вишенський, В. Суразький та ін.) та культурно-освітній (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький) течіях полі­тичної думки XVII ст. – дивовижного плетива консервативно-традиціоналістських та демократичних ідей, серед яких найбільшою демократичністю вирізнялися твори X. Філалета.

Другою течією української політичної думки періоду Реформації була культурно-освітня (братська). Братства фактично закладали основи україн­ського просвітництва, виступали активними суб'єктами в організації справи національного і духовного відродження у другій половині XVI - у XVII ст.

Поряд з поширенням реформаторських ідей братчики здійснювали безпосе­редню політичну агітацію у формі відозв, листівок, прокламацій, що є ціка­вими пам'ятками національної політичної публіцистики. Ставлячи за мету гуманістичне виховання молоді, братства активно готували учнів до участі у громадсько-політичному житті, підтримуючи, зокрема, учнівське самовря­дування.

Загалом політичні погляди представників обох вказаних течій започатку­вали той загальнодемократичний напрям політичної думки, який упродовж декількох століть, аж до кінця XVIII ст., разом із боротьбою за національну свободу покликаний був протистояти церковній теократії та автократії світ­ської влади.

Демократичні традиції козацько-гетьманської доби. Козацька доба в істо­рії України починається наприкінці XVст., у часи надзвичайно важкі для ук­раїнського народу, позбавленого своєї державності, незалежності, землі, і тривала до другої половини XVIII ст., коли було зруйновано Запорозьку Січ. Епоха Козаччини залишила глибокий слід у народній пам'яті, істотно впли­нула на менталітет нації, систему цінностей, соціальних, державно-політич­них, національних, конфесійних та індивідуально-особистісних уявлень про ідеали правди, справедливості, гідності.

Причинами виникнення козацтва, як зазначав М. Грушевський, були по­неволення й закріпачення українських селян, запровадження уніатства, ополячення населення, захоплення українських земель польськими феода­лами. Сам факт появи козацтва в південних степах був реакцією на постій­ну татарську загрозу, яку Річ Посполита нездатна була усунути. Комбінуючи різні впливи і спираючись на засади минулого, Запорозька Січ намагалася прийти до власне українського політичного устрою. М. Грушевський визна­чив його як «християнську козацьку республіку».

Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні деякі риси демократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на землю і кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (право користу­вання землями та іншими угіддями, участі у радах та ін.). Усі органи управ­ління були виборними, їх діяльність контролювалася Січовою радою (ко­лом). Характер громадських взаємин і навіть обряд обрання старшини свід­чив про глибоко вкорінений демократизм козацької спільноти.

Однак козацька демократія не спиралася на міцний правничо-політичний фундамент: запорожці керувалися не писаними законами, а «стародавнім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». У внутрішніх законах і звичаях Січі чується відлуння архаїчних норм і традицій (прийнят­тя рішень не більшістю, а методом загальної згоди, коли опонентів могли просто ліквідувати фізично; заборона допуску жінок до місця перебування колективу тощо). Слушною видається думка Н. Яковенко, що фундаментальні засади козацької спільноти (рівність та примат колективної волі і ко­лективних інтересів) більше нагадували модель архаїчних корпоративних союзів та чоловічих воїнських братств, пов'язаних взаємною клятвою^[6].

Не вдалося уникнути козакам і абсолютистських владних тенденцій. При­сягнувши отаманові, вони в усьому йому підкорялися. Отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну владу, а під час війни мав абсолютну владу над усіма її учасниками.

Отже, Запорозька Січ була своєрідною перехідною моделлю між професійною общиною й повноцінною державою, суть якої полягала у самоврядній структурі народної самооборони та господарській формі самовиживання в умовах вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. Низка внут­рішніх вад та несприятливі зовнішні впливи не дозволили цій перехідній мо­делі перерости у нову якість, однак вона стала ескізом української держав­ності, народженої у процесі національної революції середини XVII ст.

Козацько-гетьманська державність XVII ст. була, з одного боку, результа­том колективного генія народу, що привів у рух політичні традиції Козаччи­ни, а з іншого – цілеспрямованої діяльності Б. Хмельницького та його при­бічників по створенню нових форм суспільної і державної організації, пев­ної ієрархії владних відносин, перетворенню українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Державі Б. Хмельницького вдалося поєднати два малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя. Вона мала бути організована на конституційній виборній основі; гетьман ставав главою усього народу (а не тільки козацтва) і відповідальним перед ним. Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яка утво­рювала при гетьмані Старшинську раду.

Хоч назва держави ототожнювалася з поняттям Військо Запорозьке, у цей час відбулися зміни у відроджених формах державності: козацька адміні­страція цілком замінила польську і перетворилася на загальнодержавний постійний уряд. Розвинені форми міського (магдебурзького) та шляхетсько­го (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією мали компенсувати усунення шляхти і міщан від державного управління. До того ж міжстанові бар'єри були вельми еластичні, тож утвердилася de factoвсестанова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без законо­давчого закріплення привілеїв будь-якого з них. Разом з частковою вибор­ністю козацьких владних інститутів це надавало козацькій державі стихійного демократичного характеру.

З погляду громадських стосунків найважливішим було те, що навіть то­дішня, нерозвинена форма демократизму формувала вільну і незалежну людину. Цей унікальний досвід творення держави силами простих людей (справді «від коренів трави») треба поважати, не перебільшуючи при тому його життєздатності та універсального значення. Адже козацький демокра­тизм виявився нетривким.

З часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи, розпочалося закріпачення селян і зазіхання на права міщан. Недемократичною виявилася політика гетьманської держави в національно-релігійній сфері. Ліквідувавши дискримінацію православних, вона почала обмежувати релігійні права інших, що не могло забезпечити громадянської злагоди у багатоетнічній Україні. Гетьманщина дедалі виразніше реалізову­вала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократії, яка не враховувала і не захищала інтересів ширших верств українського народу.

Основою нового ладу був інститут полкової влади, яка стосовно гетьман­ської влади поступово зміцнювалася і водночас придушувала елементи наро­довладдя. Потроху ця влада ставала самовладною і безвідповідальною до поло­чан, яким раніше належало право обирати полковників, вирішувати основні питання полкового життя. Генеральна старшина і сам гетьман теж надавали перевагу авторитарним методам правління. Виникала суперечність між вироб­леними столітньою історією козацтва республіканськими принципами і зу­мовленим тогочасною екстремальною ситуацією принципом абсолютної вла­ди – військової диктатури. Це розхитувало інституційні основи суспільного устрою України, послабило козацьку демократію і, зрештою, в останній чвер­ті XVII ст. закінчилося капітуляцією української старшини перед Москвою.

Оцінюючи минулу козацьку демократію в Україні, визначний мислитель М. Драгоманов схилявся до особливого поцінування громадської самоорга­нізації як противаги державній владі. У праці «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)» він шкодує за тим, що старі українські самоврядні звичаї були витіснені з життя під впливом московського само­державства раніше, ніж вони встигли вкорінитися в народній свідомості на основі не лише традиції, а й новочасної політичної науки. Критично розгля­даючи Переяславські статті, згідно з якими Україна підпорядкувалася Мос­кві в часи Б. Хмельницького, М. Драгоманов зазначав, що в цих статтях бу­ли «добрі зерна такого устрою громадського, до котрого такожпрямують скрізь освічені люде»^[7]. «Статті» мали забезпечити: збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей і майна; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; збереження власної судової системи з виборністю суддів; збереження права обирати гетьмана і урядовців різного рівня; право безпосередніх зносин з іншими країнами.

Цей демократизм, за словами М. Драгоманова, козаки намагалися, але не зуміли зберегти, тому що необачно залишили непорушним «самодержавне право царя над землею і підданними». «Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государстві московськім, то усе-таки не можна не сказати, що устрій Козаччи­ни був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія». Інемає сумніву, що якби Україна втрималась як незалежна держа­ва, то попри неминучість деякого звуження виборності та народоправства через зміцнення влади чиновників та панів, навряд чи була б повністю зла­мана «старосвітська звичайна вольність». Вона ще не була, але з часом би стала «вкорінена в народ наукою, котра бпоказала, що іменно так і треба людям зоставатись вольними, та правитись тільки виборними». Цього однак не сталося, бо думкам про свободу, «котрі росли вже в Європі вкупі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською та чинов­ницькою самоволею»^[8].

Незважаючи на посилення абсолютизму у політичному житті Російської імперії, козацькі демократичні республіканські традиції не зникли. Незаба­ром на зламі століть, вони заявили про себе документом, який М. Драгома­нов вважав найвищим виявом тогочасного антимонархічного лібералізму – «Конституцією прав і свобод Запорозького Війська», укладеною 5 квітня 1710 р. між новообраним гетьманом України П. Орликом і його виборцями та запорозькими козаками. Конституція П. Орлика віддзеркалювала висо­кий рівень політичної грамотності української старшинської еліти, її сприй­нятливість до європейської ліберальної думки та здатність до розвитку і зас­тосування надбань. Цей документ також засвідчував усвідомлення україн­ською громадсько-політичною думкою необхідності політичної і національ­ної незалежності та прийняття власних державних актів.

Якщо Конституція стосувалася в основному внутрішнього устрою Украї­ни, то два інші документи П. Орлика – «Вивід прав України» та «Маніфест» були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством», рівноправним членом європейської спільноти. П. Орлик неодноразово апе­лював до ідеїнародного суверенітету: «...Московські насильства не дають ні­якого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час»^[9]. Це написано приблизно за 65 років до прийняття «Декларації незалежності США» і майже за 80 років до прийняття французької «Декларації прав людини і грома­дянина», – документів, що також спиралися на ідеї народного суверенітету і природних прав людини.

Демократичними ідеями сповнена і суспільно-політична концепція українських просвітників XVIII ст. Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодія, В. Каразіна та ін. Виходячи із теорії природного права і суспільного догово­ру, українські просвітники осмислювали категорії рівності, свободи, влас­ності крізь призму нових суспільних умов – буржуазного суспільства. У центр розробленого українськими просвітниками світського «юридичного світогляду» було поставлено людину як самоціль: особиста свобода і юри­дична рівність мали виступати основою суспільного буття особи. Проте еле­менти демократичного світогляду українства не знайшли втілення у полі­тичній практиці XVIII ст., яка розвивалася в руслі зміцнення абсолютизму та активізації імперських тенденцій з боку Росії.

Проблеми демократії в українській суспільній думці XIX ст. З перших десятиліть XIX ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи і розвит­ку капіталістичних відносин на українських землях почало поширюватися ідейне волелюбство – своєрідний український лібералізм. Міцніла суто ук­раїнська народна традиція з її прагненням до індивідуальної свободи й рів­ноправності в суспільному житті. Вплив ідей Французької революції, захід­ноєвропейських філософських систем та ліберально-просвітницькі тенден­ції царювання Олександра І сприяли відродженню національної свідомості. В історичних працях 20-40-х років XIX ст., особливе місце серед яких посі­дає «Історія Русів» (питання про її авторство досі залишається нез'ясованим), з'явилися перші ознаки зародження стихійного лібералізму на націо­нальному ґрунті.

Вершиною демократичної думки першої половини XIX ст. стала доктри­на Кирило-Мефодіївського братства, до якого належали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, П. Маркович та ін. Вони були добре обізнані з передовою думкою західних уче­них і філософів і в той же час розуміли почуття і прагнення українського на­роду, з якого вийшли.

Доктрина кирило-мефодіївців була викладена у «Книзі буття українсько­го народу», написаній М. Костомаровим. У ній вони закликали всіх слов'ян здійснити християнський заповіт і поширити заснований на ньому суспіль­ний лад на весь світ. Для цього пропонувалося утворити демократичні суве­ренні республіки таоб'єднатися у своєрідний конфедеративний (з певними елементами федерації) союз, жити «нерозділимо і несмісимо», знищивши кріпацтво й абсолютну монархію в Росії. Братчики виступали за ліквідацію станових відмінностей між людьми, проповідували ідеї не лише правової, а й соціальної рівності. Враховуючи і певною мірою ідеалізуючи демократич­ні чинники української історії, члени братства вважали Україну найбільш придатною для згуртування слов'ян навколо ідеї демократичного пан­слов'янського союзу, вбачали саме в цьому її історичну місію.

Отже, основу суспільно-політичної концепції Кирило-Мефодіївського братства становлять народний месіанізм і демократизм. Саме демократизм, на думку М. Костомарова, був головним, найціннішим надбанням україн­ського народу. Що ж до типу держави, то М. Костомаров згодом писав, що вони хотіли утворити федерацію з демократичними інститутами, «аналогіч­ними тим, що є у Сполучених Штатах». Проте деякідослідники вважають, що він інтерпретував поняття «федерація» дещо інакше, ніж сучасні політо­логи, апелюючи до слов'янської історичної традиції, зокрема до «федера­тивного принципу Давньої Русі», що виявлявся більше в рисах культурної та етнічної спорідненості, аніж політико-правової спільності.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства дала новий імпульс до формування українського ліберального світогляду, важливу роль у подальшому розвитку якого відіграли громади – суспільні об'єднання інтелектуалів, що мали на меті за допомогою просвіти широкого загалу готувати ґрунт для ево­люційного переходу на європейський шлях розвитку. З громадівських об'єд­нань вийшли визначні українські науковці та політичні діячі – В. Антоно­вич, М. Драгоманов, С. Подолинський.

У першій громаді, що утворилася в Київському університеті, визначну роль відігравав В. Антонович – історик, народник і демократ, прихильник ідеї демократичної рівності і політичної свободи, народоправства і федера­лізму. Політичний світогляд В. Антоновича сформувався під впливом праць французьких енциклопедистів та ідей Кирило-Мефодіївського братства. Крізь усе своє життя вчений проніс ідею служіння українському народові.

Особливе місце у розвитку демократичної течії української політичної думки XIX ст. посідав М.Драгоманов. Вихідними точками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні зі свободою особистості й повагою людської гідності. М. Драгоманов виступав за політичну децентралізацію й широке місцеве самоврядування як засіб по­долання конфлікту між державою і суспільством, вважаючи демократію можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосеред­ню участь у здійсненні влади та впливу на неї.

Шлях досягнення Україною незалежності М. Драгоманов вбачав у федерації, але не національній, аполітично-територіальній з наданням націо­нальностям широкої автономії в питаннях культури. Відома драгомановська формула розв'язання національного питання: «Космополітизм в ідеях і ці­лях, національність в ґрунті і формах культурної праці», – підкріплювалась актуальною й дотепер думкою про те, що всі народи, які живуть в Україні, «мусять мати в усьому рівне право й однакову волю з українцями». Пер­шим серед українських мислителів М. Драгоманов поставив національну свободу у безпосередню залежність від політичної свободи та рівня освіче­ності громадян. А знаменита його фраза, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Демократичними ідеями пройняті політичні погляди іншого великого ук­раїнського письменника, поета ігромадсько-політичного діяча І. Франка. Його суспільно-політична концепція ґрунтувалася на принципі громадівської демократії. Майбутній устрій, вважав І. Франко, «буде базуватись на якнайширшім самоврядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солі­дарності інтересів»^[10]. В основі концепції І. Франка – безумовний пріоритет особистості над державою, «повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав». Полемізуючи з теорією «народної держави» німецьких соціал-демократів, мислитель застерігав, що там, де осо­бистість поступається перед інтересами держави, щезають «власна воля і власна думка» кожного індивіда, виховання людини перетворюється на «ду­ховну муштру», а сама «народна держава» – на «величезну народну тюрму». І. Франко був прихильником «національної демократії». Він обстоював ідею національної самостійності України, критикуючи під цим кутом зору ідеї те­риторіального автономізму М. Драгоманова (якого загалом дуже цінував), застерігав від небезпеки марксистської доктрини «пролетарського інтернаці­оналізму», що «краде душі» і відвертає народи «від праці на рідному ґрунті».

Демократизм періоду революцій та відновлення державності в Україні. Початок XX ст. був одним ізнайдинамічніших періодів української політич­ної історії. Революційний процес в Російській імперії позначився зростан­ням кількості та пожвавленням діяльності політичних об'єднань українців, піднесеннямїхньої політичної свідомості. Багато українських політичних партій (УСДП, УНДП УСП, РУП, УДП, УДРП та ін.) у своїх програмах у цей час висунули вимоги прийняття конституції, запровадження парламен­таризму, громадянського самоврядування, гарантування демократичних прав і свобод. Їхня діяльність готувала грунт для розгортання революційної політичної творчості мас на шляху боротьби за незалежну демократичну Ук­раїнську державу. В Галичині в цей час, окрім партій та участі представників народу в парламентській діяльності, широкого розмаху набув рух за утво­рення громадських спілок та асоціацій для розв'язання найрізноманітніших проблем українства: від розвитку економіки до мистецтва.

Період національно-демократичної революції 1917-1920 pp. супроводжу­вався пошуком форм і засобів формування української державності, зусил­лями, спрямованими на побудову громадянського суспільства, гострим су­перництвом різних суспільних сил, чисельних політичних партій, що дома­галися права бути речниками сподівань і прагнень народу. Створена у бе­резні 1917 р. Центральна Рада на чолі з М. Грушевським у своїй державо­творчій діяльності дотримувалася демократичних принципів і традицій. Аналіз її досвіду, глибинних тенденцій, соціальних завдань і стратегічних перспектив розвитку демократії в Україні вимагає насамперед вивчення по­літичної спадщини М. Грушевського та політико-правових документів революційної доби.

Головним суб'єктом соціальних змін М. Грушевський вважав народ. При всій невизначеності цього поняття воно є сутністю усієї демократичної традиції та демократії як політичного ладу й водночас найадекватніше віддзеркалює специфіку тогочасного українського соціуму – нерозвинену соціальну структурованість і невизначеність основних класів громадянського суспільства. Відповідно завдання політичної організації (Центральної Ради зокрема) М. Грушевський вбачав у пробудженні самоорганізаційних процесів у народі^[11]. На початках революційного руху він дещо ідеалізував соціальну гармонійність українства та його здатність до «громадянської солідарності», дійшовши вже навесні 1918 р. щодо цього майже протилежних висновків. Проте й надалі вчений категорично відкидав думку про природне «недержавництво» українського народу та наголошував на значному потенціалі його соціальної творчості.

Велике значення має розробка М. Грушевським проблеми національної історичної ідентичності українського народу та його національної самосвідомості, визначення чинників їх формування (спільнийісторичний шлях розвитку, етнічне походження, мова та самоусвідомлення своєї належності до певноїкультурно-етнічної спільноти). Основні теоретичні засади концепції М. Грушевського збігаються із сучаснимирозробками цих проблем. Наголос на важливості самоусвідомлення приналежності до певної спільноти і навіть на праві вільного вибору національності засвідчує демократичний підхід М. Грушевського до національногопитання, який втілився і в основах етнополітики української держави. Національне питання М. Грушевський розглядав у контексті загального демократичного процесу в Україні, Центральна Рада задекларувала принцип«громадянського націоналізму» демократичний принцип формування сучасних національних держав.

М. Грушевський послідовно обстоював політику національної злагоди та гармонії: «Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для україн­ського народу, не повинна затопляти інших народностей і обмежувати їх зма­гання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії»^[12].

Універсали Центральної Ради звернені не лише до українців, а й до усіх, «хто живе на Україні», до «братів-громадян Української землі»; вони закликають ук­раїнську демократію до злагоди та порозуміння з демократією інших націо­нальностей. Конституція Української Народної Республіки декларувала прин­цип «національно-персональної автономії», гарантувала всім націям «право на впорядкування своїх культурних прав у національних межах»^[13]. Центральна Ра­да і проголошена нею Українська Народна Республіка, незважаючи на нестачу політичного досвіду у їхніх лідерів, стали важливою віхою демократичного поступу України, перед усім світом заявили про українців як про політичну націю.

Демократичні ідеї у політичній думці України І половини XX століття. Поширен­ню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 рр. сприяли фундато­ри Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Крим­ський, а також активний учасник розбудови системи національних освітніх та наукових установ в Українській Народній Республіці, визначний правознавець і соціолог Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка револю­ції 1917-1920 рр. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій – підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезенту­вали й намагалися розвивати демократичну традицію в українській політичній думці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, політичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Са­мостійна Україна», а головно – національно-демократичних напрямів в українському русі 20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст.

Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представни­ка консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацю­вав теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. Її теоретичним підґрунтям була концепція так званої класократії, що передбачала співпрацю еліт (арис­тократії) різних класів, нагадуючи в деяких аспектах теорії елітарного пред­ставницького правління.

Систему правління класократичної аристократії В. Липинський розглядав як відкриту політичну структуру, що забезпечувала реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість переходу влади від однієї аристократичної групи до іншої і постійно поповнювалася за рахунок «кращих людей» від усіх суспільних класів. Проте В. Липинський не бачив жодної ко­ристі в міжпартійній боротьбі і створив схему врядування надпартійних ор­ганів державної влади.

Особливістю консервативної позиції В. Липинського було те, що він від­кидав демократію як метод організації влади, але не заперечував її як свобо­ду, приділяючи багато уваги проблемам особистості. Для нього людина – не просто член суспільства і держави, а насамперед самостійна і самоцільна вартість. Тому питання етики й моралі вчений ставив вище за інтереси дер­жави і нації. В. Липинський наголошував на консолідуючій ролі релігії, від­стоюючи принцип рівноправності всіх релігій і конфесій.

Теорія В. Липинського – це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавчо визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 рр.

Слабкі спалахи демократизму мали місце у творчості окремих представ­ників соціалістичного та націонал-комуністичного напрямів. Вони виявля­лися у питаннях національного самовизначення, федералізму, самовряду­вання, а також в романтизовано-утопічних уявленнях про гармонійний со­ціальний устрій майбутнього. Йдеться про праці і діяльність В. Винниченка, М. Хвильового, представників тих політичних течій, які боролися з «переги­нами» більшовизму. Це «боротьбисти», «укапісти», «шумськісти», «волобуєвці», що спричинилися до зміни національної політики більшовиків, яка на короткий період уможливила «українізацію». «За десять років «україніза­ції» (1923-1933), – зазначає Я. Грицак, – українці перетворилися на струк­турно повноцінну, зурбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 років. Вони вступали у XX століття як модерна нація»^[14].

Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в пе­ріод «радянської демократії». Упродовж наступних десятиріч у розвитку ук­раїнської демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному.

У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відда­ність парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неп­рийняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієн­тація на досягнення Україною самостійної демократичної державності.

Особливо значним був внесок І. Лисяка-Рудницького у розвиток демократичної традиції. У працях «Між історією і політикою», «Нариси з історії нової України» та ряді інших вчений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної Української держави, ліберальний плюралістичний ха­рактер якої мав ґрунтуватися на визнанні принципів представницького наро­довладдя, верховенства закону та гарантіях громадянських прав. Завдання де­мократичної еміграції щодо Радянської України І. Лисяк-Рудницький вбачав у збереженні і розбудові повноцінного українського суспільства поза межами батьківщини, заповненні лакун у культурному процесі в УРСР, а також у то­му, щоб бути «духовним містком між Україною і навколишнім світом»^[15].

Серед діячів національно-визвольного руху, які істотно вплинули на його демократизацію після Другої світової війни, почесне місце посідає І. Багря­ний, який рішуче протидіяв намаганням окремих націоналістичних органі­зацій монополізувати право на висловлення національної ідеї та українсько­го патріотизму. Понад усе він був переконаний, що той різновид націоналіз­му, ідейні засади якого засновувалися на ксенофобії, догматизмі, антиде­мократизмі, мав зійти з політичної арени.

Складна еволюція політичних поглядів соціаліста-письменника і одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «фе­дерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності і завершилася твором «Заповіт борцям за визволення» (1949). У ньому звучало розчарування в іде­ях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і на­силля, протиставлення цій системі соціально-політичної програми створен­ня так званої «колектократії» – системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х рр. XX ст.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з кон­цептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мі­рою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соціалістичної демократії» не було ні доктринально (оскількивідкидався універ­сальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктату­ра одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й полі­тичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури). Тотальний контроль з боку держави унеможливлював розвиток громадянського суспільства, демокра­тичної політичної та правової культури, деформував суспільну свідомість.

Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятни­ків». «Шістдесятництво», – зазначає один з представників цього руху, ни­ні академік НАН України І. Дзюба, – можна розуміти і у вужчому, власне адекватному значенні: як рух «незгідних» і «дисидентів», але можна і в шир­шому — як поступове розширення простору невдоволеної станом речей і відповідальної за майбутнє України думки – в усіх сферах життя. У цьому ширшому сенсі «шістдесятництво» не скінчилося з придушенням дисиденства в результаті репресій 1965 і 1972 років. Вонотривало в інших формах у 70-ті - 80-ті роки»^[16].

Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР осо­бистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспек­ти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Української Гельсінської спілки (9 листопада 1976 р.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гельсінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі(1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати пору­шень прав людини. Українська Гельсінська група закликала до відновлення в Україні справжнього конституціоналізму, до перетворення політичних прав і свобод із декларативних на реальні.

Ідеї українських дисидентів-правозахисників переважно були лібераль­но-демократичними. Наприклад, звернення Української Гельсінської групи «До країн-учасниць Белградської наради» 1977 р. вимагало забезпечення ін­телектуальної свободи в Україні, без якої неможливий суспільний прогрес. Група закликала приділяти більше уваги правам людини та її духовній сво­боді, відкрити державні кордони, створити умови для вільного обміну ін­формацією, скасувати цензуру й заборонити смертну кару, В одному з табір­них листів політв'язнів О. Тихого і В. Романюка зазначалося, що українці – один із найбільш волелюбних, демократичних за способом життя, працьо­витих і миролюбних народів світу. Тому в майбутній незалежній Україні кожна людина повинна вільно й необмежено користуватися громадянськи­ми, соціальними та політичними правами.

Діяльність дисидентів, насамперед правозахисний рух, послужили «добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1985-1991 рр.»^[17]. Вони стали вагомим складником демократичного поступу України.