Проблеми розвитку демократії в сучасній Україні

Як стверджують політологи, які займаються демократичними переходами, до найістотніших (вихідних) передумов демократії належить наявність стійкої й легітимної політичної одиниці, в кордонах якої можуть виникати й розви­ватися демократичні інститут. Інакше кажучи, хоч би якою великою цін­ністю була для нас демократія, все ж її утвердженню має передувати форму­вання держави, леґітимність якої не ставиться під сумнів її громадянами. Важливим чинником є також формування національної єдності й загально­національної ідентичності, які надають державному утворенню ознак ціліс­ності й достатньої для демократичного функціонування єдності, а громадя­нам – почуття відповідальності за свою державу та той політичний лад, який у ній утверджується.

Кінець 80-х – початок 90-х років XX ст. у політичному житті України, як і в житті інших республік колишнього СРСР, характеризувався, з одного боку, процесами лібералізації тоталітарного режиму та відродженням різнома­нітних форм громадської активності, а з іншого – виявами кризи легітимності радянської імперії й бурхливим наростанням національно-визвольних рухів. Саме в цей період утворилася мережа громадсько-політичних органі­зацій, товариств, клубів, що забезпечували поступ країни від тоталітарної однопартійності до демократії. Їх увінчало створення у 1989 р. Народного Руху України – наймасовішої і найвпливовішої громадсько-політичної ор­ганізації, що зіграла значну роль у боротьбі за незалежну Українську держа­ву та в її подальшій демократизації. Ще до здобуття незалежності демокра­тичні сили, об'єднані в Демблок на чолі з НРУ, здобули на виборах до Вер­ховної Ради УРСР у березні 1990 р. 27 % депутатських мандатів і утворили першу парламентську опозицію до комуністичної більшості, названу Народ­ною Радою. До неї увійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність з підготовки проекту Декла­рації про державний суверенітет України, що була прийнята 16 липня 1990 р. Декларація проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, недоторканість і незмінність кор­донів, право народу України на володіння, користування національним ба­гатством, самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної і по­даткової систем, право мати власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки. В Декларації підкреслювалося, що у своїх від­носинах з іншими республіками та при розгляді питання про підписання но­вого союзного договору у межах СРСР Україна керуватиметься принципами рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Оскільки статті нового Союзного договору, який готувався в цей час у Москві, не узгоджувалися зі статтями Декларації, Верховна Рада України, йдучи на канікули у червні 1991 p., не підтвердила своєї згоди на його підпи­сання, відклавши розгляд договору на вересень. Фактично такий крок озна­чав відмову України від участі у призначеній на 20 серпня церемонії вступу усіх республік в «оновлений союз». Це стало одним із найголовніших поштовхів до створення в Москві так званого Державного комітету надзви­чайного стану, недолугі спроби якого відновити тоталітарні методи керів­ництва за умов широкого розгортання демократичних і національно-виз­вольних рухів тільки пришвидшили остаточний розвал СРСР, на території якого утворилось 15 незалежних держав. Більшість із них обрали демокра­тичний шлях розвитку, пізніше продемонструвавши різні можливості й різ­ну міру готовності пройти його до кінця.

24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради України прийняла Акт проголошення незалежності України, що утверджував повну державну незалежність України. Для підвищення леґітимності цього акту 1 грудня 1991 р. було проведено Всеукраїнський референдум, на якому 90, 9% виборц­ів, що взяли участь у голосуванні, підтримали рішення Верховної Ради. Одночасно з референдумом відбулися вибори першого Президента України. Перемогу на них одержав тодішній Голова Верховної Ради Л. Кравчук, наб­равши 61, 59% голосів.

Відповідно до нового статусу України в Конституцію колишньої УРСР бу­ли внесені істотні зміни ідоповнення, які змінили структуру органів дер­жавної влади та взаємовідносини між ними. Було прийнято демократичний закон про громадянство, згідно з яким усі, хто постійно жив на території Ук­раїни і не заперечував проти набуття українського громадянства, отримали статус громадянина України. Було затверджено державний прапор, малий герб та гімн України; створені служба безпеки, національна гвардія, прикор­донні війська, митна служба. На основі нових законів розпочалася розбудо­ва національної економіки, створення фінансово-кредитної, грошової, по­даткової систем. Отже, протягом 1990-1991 рр. український народ, що упро­довж століть прагнув до самостійності, запровадження політичного ладу від­повідно до своїх цінностей та уявлень, нарешті самовизначився, створивши незалежну державу, що продовжила розпочатий ще СРСР у час горбачовської «перебудови» перехід до демократії.

Попри відсутність політичного досвіду й інші вади української політичної еліти, уже в перші роки незалежності вона зуміла показати й деякі позитив­ні з точки зору руху до демократичних інститутів і процедур сторони. Зви­чайне для посткомуністичних країн протистояння між президентом і парла­ментом в Україні жодного разу не вилилося у відкритий збройний конфлікт на кшталт жовтневих подій 1993 р. у Москві. Навіть за умов небезпечного за­гострення ситуації в Криму уряд не спокусився на силові методи її розв'язання.Незважаючи на гостру політичну боротьбу між прибічниками Л. Кравчука і Л. Кучми під час виборів 1994 р., передача президентської вла­ди відбулася мирним шляхом.

Стрижнем державотворчого процесу протягом першої половини 90-х ро­ків XX ст. був конституційнийпроцес, що мав забезпечити утвердження стійкої системи державної влади, національної правової системи, законнос­ті й правопорядку. Він започаткований ще 1990 р. прийняттям Декларації про державний суверенітет та створенням Верховною Радою у жовтні 1990 р. Комісії з розробки нової Конституції України, а завершився прийняттям нової Конституції України у червні 1996 р.

Розгортання конституційного процесу ускладнювалось сповільненим ви­робленням науково обгрунтованої моделі майбутнього суспільно-політич­ного устрою, протистоянням гілок влади та непримиренною боротьбою навколо питань законодавства різних політичних сил. Певного консенсусу було досягнено в червні 1995 р., коли між гілками влади був укладений Конституційний договір про основні засади розподілу влади в державі. Це засвідчило здатність політичної еліти до демократичних методів виходу з конфліктних ситуацій. Але подальша робота над проектом Конституції знову виявила низку спірних питань: статус Республіки Крим, державна мова, державна символіка, приватна власність, розподіл владних повноважень. Узгоджувальним комісіям усе ж вдалося дійти згоди і 28 червня 1996 р. Конституція була прийнята.

Основний Закон проголосив Україну демократичною, соціальною, пра­вовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторка­ність і безпека були визначені найвищими цінностями. Політично-правові ідеали, які обґрунтовували, пропагували, до яких прагнули кращі уми Укра­їни упродовж попередніх століть, набули конституційної сили. Проте для їх неухильного практичного втілення необхідно було (і залишається донині) ще багато чого зробити: і з точки зору функціонування влади, яка має діла­ми підтвердити свою згоду на самообмеження (за будь-яких обставин діючи у строгій відповідності до Конституції й законів), і з точки зору громадян­ського суспільства, яке повинно домагатися цього від влади.

Конституційне закріплення основних інститутів і принципів демокра­тії – лише один із необхідних кроків на шляху демократизації. Для завер­шення переходу потрібно здійснити комплекс заходів, спрямованих на консолідацію демократії, утвердження принципів і процедур демократичної практики.

Природні та позитивні права. Права індивіда невіддільні від соціальної ді­яльності людей. Вони є нормативною основою взаємовідносин людей, упо­рядкування їхніх зв'язків, координації їхніх вчинків, а також діяльності, спрямованої на розв'язання суперечностей і конфліктів. Права визначають умови і способи життєдіяльності людей, об'єктивно необхідні для нормаль­ного функціонування суспільства, держави. Такі права, як право на життя, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія осо­бистого життя, право на участь у політичних процесах та інші, є необхідною умовою життя людини в цивілізованому суспільстві, Ось чому вони повинні бути безумовно визнані і гарантовані державою.

Вчені вирізняють чотири підходи до проблеми правового статусу людини і громадянина. Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колек­тиву (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права. При цьому розрізняються права громадян (людини) та праватрудящих. Другий підхід до прав людини закріплений у класичному мусульманському праві, де статус особи визначається шаріатом. Людина тут не має права розпоряджатися собою на власний розсуд, її дії ма­ютьпідпорядковуватися волі Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки особистості перед Аллахом, перед громадою правовірних мусульман. Звичаєве право деяких країн тропічної Африки розглядає людину як невід'ємну клітину племені. Ось чому права людини тут не можуть бути ре­алізовані окремо від племені.

Ліберальна концепція виходить із того, що кожна людина від моменту на­родження наділена природою невід'ємними правами, обмеження яких мож­ливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопо­рядку, прав і свобод інших громадян, запобіганням насильству тощо. Ця концепція сформувалася у процесі підготовки і здійснення буржуазних ре­волюцій XVIІ-XVIІІ ст. і стала справжнім відкриттям у галузі прав і свобод людини, визначивши нові орієнтири у взаємовідносинах держави і люди­ни свободу, юридичну рівність, верховенство закону, універсальні права людини.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення, суті прав і свобод людини: природно-правовий та позитивістський.

Природно-правовий напрям розглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження. Вони не залежать від волі держави. Основою цього напряму стала природно-правова концепція, яка вважає головним принципом свободи, невід'ємності, невідчужуваності прав лю­дини. Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, охороня­ти їх від будь-яких посягань.

Позитивістський напрям підходить до прав людини як до вартості, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною правом розпо­ряджатися долями індивідумів на власний розсуд. Ідея природних прав лю­дини покликана поставити заслін всевладдю держави, що перешкоджає роз­виткові свободи, індивідуалізму й автономії особи.

Природно-правове вчення спирається на моральні принципи і категорії свободи, справедливості, людської гідності. Природно-правова доктрина слугува­ла ідеологічним обґрунтуванням буржуазних революцій. Вона визначала взаємовідносини особи та держави, обґрунтовувала пріоритет прав людини стосовно державної влади. Тому саме ця ідея лежить в основі правової держави.

У широкому розумінні свобода означає природний стан народу й окремої людини, який характеризується можливістю чинити власний розсуд. У вузькому розумінні свобода розцінюється як суб'єктивна можливість людини і громадянина здійснювати або не здійснювати конкретні дії, засновані на конституційних правах і свободах. Конституційно-правові теорії свободи почали розвиватися від XVIІ-XVIІІ ст. Сучасне вчення про свободу ґрунту­ється на таких основних положеннях:

- усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні при­родні права. Забезпечення й охорона цих прав – головне призначення держави. Основою свободи є рівність можливостей для всіх;

- свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим і за­гальному благу. Отже, свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей, принципами моралі, інте­ресами загального добробуту;

- межі свободи може визначати тільки закон, який є мірою свободи. Все, що не заборонене, те дозволене. Частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав потрібне для того, щоб допомогти лю­дині усвідомити свої можливості, але жоден набір прав не вичерпує змісту свободи. Обмеження прав можливе тільки на підставі закону, що спри­яє загальному добробуту в демократичному суспільстві.

Цій доктрині протистояв і значною мірою протистоїть до цього часу пози­тивістський підхід до природи прав людини і її взаємовідносин з державою, згідно з яким права людини, їх обсяг і зміст визначає держава, котра «дарує» їх людині, здійснює щодо неї патерналістські функції.

Різні погляди на взаємодію права та держави вийшли за межі наукових дискусій і знайшли втілення в конституціях держав. Так, у конституціях США Франції, Італії, Іспанії втілена природно-правова (надпозитивна), а в конституціях Німеччини, Австрії – позитивістська концепція прав людини.

Але і ті, й інші держави зорієнтовані на охорону прав людини. Чинна Конституція України спирається наприродно-правову концепцію прав людини.

Втім, природно-правовий та позитивістський підходи до природи прав людини не можна абсолютизувати. Обмеження влади держави правами лю­дини не повинно применшувати її ролі, вагомої не тільки в охороні прав і у свобод, а й у наданні їм законодавчої обов'язкової форми. Права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла належать їй від народження, але «захищеності» їм надає юридична форма. Ось чому ці права не можна протиставляти державі, котра може брати на себе функцію не тільки їх за­хисту і забезпечення, а й законодавчого формулювання. Саме тому потрібен пошук синтетичних підходів. Практичним здійсненням цього завдання є поийнятгя конкретних конституційних положень. Практика держав, які визнають природно-правову доктрину походження прав людини, не запере­чує їх позитивного оформлення. І природно-правова доктрина і позитивіс­тський підхід не виступають як антиподи.

Природно-правова доктрина акцентує увагу на витоках походження прав людини, інтерпретує їх як невід'ємні, невідчужувані властивості. Во­на ставить права людини вище від держави, наприклад, обмежуючи права­ми людини тоталітарні зазіхання держави. Однак, не знаходячи закріплен­ня в позитивному законодавстві, права людини виступають досить невизначено. Це ускладнює виконання державою функцій їх забезпечення і за­хисту. Позитивістський підхід повинен спиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самостійності індивіда з тим, щоб законодавчо закріпити їх.

Законодавчо оформлені права людини набувають додаткової сили, а дер­жава зобов'язується гарантувати та забезпечувати їх. Конституційна практи­ка розвинених країн усунула протистояння природно-правового та позити­вістського підходів до прав людини на підставі конституційного закріплен­ня основних прав і свобод. Це виключає насильство держави стосовно осо­би, відстоює автономію і пріоритет прав людини щодо держави.

Отже, справжнього сенсу права людини набувають тільки на основі прин­ципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самотинності людини.

Зміст поняття «права людини». Сучасне тлумачення змісту прав людини в наукових джерелах неоднозначне. Під ними розуміють можливості людини, її свободу, деякі потреби та інтереси, вимоги про надання тих чи інших благ, адресовані суспільству, державі, законодавству. Найвиразніше права люди­ни виявляються в її суб'єктивному праві – забезпеченій мірі можливої пове­дінки громадянина або організації, спрямованої на досягнення мети, пов'язаної із задоволенням певних інтересів. Це право є важливим елемен­том конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридич­ного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійсню­вати чи не здійснювати певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цьо­го від іншої особи (інших осіб). Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, закон захищає його від будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільними, трудо­вими, адміністративними тощо. Вони можуть спрямовуватися на захист майнових і немайнових особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства і держави.

Ліберальне розуміння свободи невід'ємне від прав людини, котрі не роз­чиняють особистість у державі і не підкоряють її. Ці права служать обмежу­вачем всевладдя держави, антиподом свавілля і беззаконня. Саме на цих постулатах формується нове розуміння правової держави з пріоритетом прав людини, пануванням закону, розподілом влад. Ліберальна доктрина прав людини з її основними принципами свободи, рівності, індивідуалізму, пріо­ритету прав людини, правової держави стала значним внеском у розвиток людської цивілізації, в епіцентр життєдіяльності якої була поставлена осо­бистість. Свобода людини і громадянина як конституційно-правова катего­рія – це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Цеможливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення.

Загальна теорія права трактує конституційні обов'язки людини і громадя­нина як міру належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати невиправ­даної шкоди іншим. Основними принципами конституційно-правового ін­ституту прав і свобод людини є:

- закріплення в національному законодавстві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;

- невідчужуваність та непорушність особистих природних прав і свобод людини та наявність їх у неї від народження;

- рівноправність людей у їхніх правах та свободах;

- єдність прав та обов'язків людини і громадянина;

- гарантованість прав і свобод.

Правам і свободам людини повинні відповідати певні її обов'язки, бо без цього права не будуть забезпечені відповідними діями інших осіб, організа­цій, держави, від яких залежить функціонування цих прав і свобод.

Отже, права і свободи людини – це її соціальні можливості, які визнача­ються економічними й культурними умовами життя суспільства і законодав­чо закріплюються державою. В них виражена та міра свободи, яка об'єк­тивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку суспільства.