![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Захист прав і свобод людини в контексті світового, регіонального та українського рівнів
Організація Об'єднаних Націй (ООН), згідно зі ст. 13 Статуту ООН, покликана сприяти міжнародному співробітництву в галузі прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. ООН приймає рекомендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та технічну допомогу окремим країнам. Фактично усі головні і значна частина допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини. Одним із головних органів ООН є її Генеральна Асамблея, на яку покладена відповідальність за виконання функції зі сприяння загальній повазі і дотриманню основних прав і свобод людини. Питання прав людини, як правило, включаються до порядку денного Генеральної Асамблеї на підставі відповідних розділів доповіді Економічної і соціальної ради, а також рішень, прийнятих Генеральною Асамблеєю на попередніх сесіях. Іноді питання прав людини пропонуються для обговорення іншими головними органами ООН, а також її Генеральним секретарем. Для сприяння Економічній і соціальній раді у розгляді питань, які стосуються прав людини, створюються спеціальні комітети та комісії. Від 1946 р. діє Комісія з прав людини. Вона складається з представників 53 держав-членів, які обираються строком на три роки. Комісія може запросити взяти участь у своїй роботі будь-яку державу, а також представників національно-визвольних рухів. Питання прав людини переважно розглядаються Третім комітетом Генеральної Асамблеї, у віданні якого перебувають соціальні і гуманітарні питан-ня, а також питання культури. Деякі аспекти прав і свобод людини обговорюються й іншими комітетами. Ухвалені ними рішення підлягають затвердженню на пленарних засіданнях Генеральної Асамблеї. За її дорученням дослідження стану справ з правами людини, як правило, здійснюють Економічна і соціальна рада та її допоміжні органи, спеціалізовані установи і Генеральний секретарООН. На 48-й сесії 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію про запровадження посадиВерховного комісара ООН з прав людини. Він вважається посадовою особою ООН і під керівництвом та егідою Генерального секретаря несе основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини. Фактично ж Верховний комісар ООН з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру прав людини. У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея прийняла постанову про заснувння Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Для ефективності захисту прав і свобод людини відповідно до міжнародних конвенцій створено спеціальні органи. Так, у 1977 р. згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права був створений Комітет з прав людини. Комітет з прав людини розглядає претензії лише від тих держав-учасниць, які зробили заяву про визнання його компетенції. Скарги осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень державою-учасницею одного з прав, закріплених у Міжнародному пакті про громадські та політичні права, розглядаються згідно з процедурою, передбаченою першим Факультативним протоколом до пакту. Особливу увагу Комітет з прав людини приділяє питанням правової основи їх захисту. Від кожної держави вимагається така інформація: - які судові, адміністративні та інші компетентні органи влади володіють юрисдикцією стосовно прав людини; - які засоби правового захисту є в розпорядженні особи, яка заявляє про порушення будь-якого зі своїх прав, і яка система компенсації і реабілітації існує для потерпілих; - чи передбачається захист прав, закріплених у різних міжнародних угодах з прав людини, в конституції та інших законодавчих актах; як враховуються положення міжнародних угод з прав людини в рамках правових систем держав; - чи допускаються посилання на положення міжнародних договорів з прав людини в судах та адміністративних органах і чи можуть вони безпосередньо забезпечувати їх дотримання, чи для того потрібна трансформація; - чи існують внутрішньодержавні органи або механізми контролю за дотриманням прав людини. Комітет з прав людини справедливо вважає, що система контролю за дотриманням положень, що містяться в документах з прав людини, лежить в основі діяльності ООН у сфері прав людини. Тому держави зобов'язані подавати періодичні доповіді для розгляду договірними органами. Обговорення доповідей єважливим фактором захисту прав громадян. Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів виконують ще п’ять органів: Комітет з питань ліквідації расової дискримінації (1970); Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982); Комітет з економічних і культурних прав (1985); Комітет проти катувань (1988); Комітет з прав дитини (1990). Характерно, що десятки держав світу до цього часу не ратифікували основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав-членів ООН не приєднатися до пактів про права людини. Саме тому вони не мають жодних зобов'язань з подання доповідей у конвенційні органи. Генеральна Асамблея ООН не раз висловлювала стурбованість цим і на кожній сесії приймала резолюції, в яких настійно закликала держави ратифікувати пакти про права людини й інші основоположні документи в цій сфері. Але практичних заходів для реалізації своїх рекомендацій ООН не вживала. Поряд із системою міжнародного співробітництва держав у сфері прав людини така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Регіональне співробітництво покликане доповнювати і конкретизувати форми міжнародного співробітництва, а в деяких випадках ефективніше забезпечувати основні права і свободи людини. Відповідно до ст. 52 та ст. 53 Статуту ООН регіональні організації повинні були створюватися для мирного розв'язання «місцевих суперечок», а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради безпеки. Але після прийняття Статуту ООН почали виникати й організації, мета яких полягає в захисті прав і свобод людини на регіональному рівні. Спеціальні структури захисту прав людини існують в Європі, Африці, Латинській Америці. Винятком є лише Азія. Найдавнішою і найефективнішою регіональною міжнародною організацією є Рада Європи, створена 1949р. У Римі 4 листопада 1950 р. її члени прийняли Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 р. Через 25 років учасниками конвенції стали всі члени Ради Європи. У рамках Ради Європи діють понад 150 міжнародних багатосторонніх конвенцій, угод і протоколів, обов'язкових для виконання. Крім Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, найбільш відомими є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція щодо запобігання тортур і тілесних ушкоджень та жорстокого поводження і приниження людської гідності, Європейська конвенція з питань культури. Європейська конвенція з прав людини і основних свобод і 13 Протоколів, які її доповнюють, передбачають громадянські та політичні права, а також механізм і процедуру їх захисту та контролю. Як підкреслюється у преамбулі конвенції, її учасники мають на меті здійснити перші кроки для забезпечення деяких прав перелічених у Загальній декларації прав людини. Проте основна цінність конвенції полягає не в зафіксованих правах і свободах, а у створенні механізму їх імплементації. На її основі були створені два органи — Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини. Комісія наділена повноваженнями для розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. Будь-яка держава-учасниця може направити до Комісії скаргу про те, що інша держава порушує положення конвенції. Скарги розглядаються лише в тому випадку, якщо держава, проти якої вони подані, визнала подібну компетенцію комісії. Всі члени Ради Європи визнали таку компетенцію не тільки Комісії, а й суду. Задля справедливості треба зазначити, що механізм розгляду скарг, поданих до комісії, досить складний. У рамках Ради Європи захист прав людини здійснює також її головний і орган – Комітет міністрів, а також створені Європейською конвенцією з прав людини і основних свобод з цією метою спеціальні органи – Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини. Комісія має повноваження розглядати скарги окремих осіб, неурядових організацій і груп осіб щодо порушення їхніх прав державами-членами Ради Європи. Анонімні скарги, скарги про порушення прав, які не закріплені в статтях Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, не розглядаються. Скарга відводиться у випадках недостатньої і обґрунтованості, а також у випадку зловживання правом на подання петиції. Прийнявши петицію до розгляду, Комісія разом з представниками сторін вивчає її з метою встановлення фактів. У разі потреби проводить розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють необхідні умови. Комісія складає доповідь і надсилає її зацікавленим державам, Комітетові міністрів і Генеральному секретареві. Європейський суд з прав людини приймає до розгляду справи, які передаються Європейською комісією з прав людини, державою, громадянин якої вважається жертвою порушення прав людини державою, проти якої подано скаргу. Під впливом рішень суду держави коригують національне законодавство й адміністративну практику з виконання Європейської конвенції з прав людини і основних свобод. Система захисту, передбачена конвенцією, за своєю природою є додатковою. Це означає, що захист прав людини здійснюють, насамперед, національні суди та адміністративні органи. Європейський суд та Європейська комісія з прав людини і основних свобод – останні інстанції у справах, що стосуються прав людини і розглядаються в національних судових інстанціях. Отже, інтеграційні процеси в рамках Європейського континенту сприяють створенню і відносно успішному функціонуванню регіональної системи, яка забезпечує надійний захист прав і свобод людини та громадянина. Створений правовий механізм забезпечення цих прав, що своєю чергою прискорює аналогічні процеси на Латиноамериканському і Африканському континентах. Проте відмінність соціальних систем, неоднаковий рівень економічного розвитку, особливий національний склад населення, різні культурні та історичні традиції не дають можливості створити дієвий механізм захисту прав людини на цих континентах. Поза полем дії такого механізму перебувають Азія та мусульманський Схід. Спеціалізовані установи й органиООН, покликані захистити права і свободи людини та громадянина у всесвітньому масштабі, мають недостатню ефективність. Чинна Конституція України проголосила права і свободи людини найвищою цінністю. Це зобов'язує державу виконувати функції головного гаранта їх дотримання і захисту. Суб'єктивне юридичне право громадянина може виникати лише за умови закріплення його в законодавстві. Зміст основних прав і свобод у нормативно-правових актах – конституції та законах – формулює законодавчий орган держави, Це не випадково. Органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, служба безпеки не можуть закріплювати основні права і свободи людини та систему гарантії їх здійснення. Такий порядок зумовлений юридичною природою і значенням закону, який є головним інструментом забезпечення захисту прав людини. Закон має певні особливості, які визначають його найвищу юридичну силу: - приймається Верховною Радою України або референдумом; - регулює найважливіші суспільні відносини; - закріплює систему основних прав і свобод громадян, порядок їх здійснення та захисту; - відрізняє від інших правових актів особливою конституційною процедурою прийняття і запровадження; - потребує контролю або затвердження з боку будь-якого іншого органу держави і не може впливати на систему прав та свобод людини, закріплених законом; - має найвищу юридичну силу; - може бути доповнений, змінений й скасований тільки тим органом влади, який приймає закони. Конституція України 1996 р. (ст. 92) закріпила положення про те, що викючно законами України визначаються: права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина; громадянство, правосуб'єктність громадян; права корінних народів і національних меншин; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; питання виховання, освіти, культури, охорони здоров'я; проблеми екологічної безпеки. Чільне місце у системі органів державної влади, що діють у сфері прав людини, посідає Верховна Рада України. Конституція виділяє не тільки принцип обов'язковості саме законодавчого закріплення регулювання питань з прав і свобод людини, а й контрольні функції парламенту у цій сфері. Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина покликаний: - захищати права і свободи людини, проголошені Конституцією, законами України та міжнародними договорами; - забезпечити додержання та повагу до прав людини з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств і установ, організацій та їх посадових осіб; - запобігати порушенням прав і свобод людини або сприяти поновленню порушених прав; - поліпшувати й розвивати міжнародне співробітництво у сфері захисту прав і свобод людини; - запобігати будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; - сприяти правовій поінформованості населення та захисту конфіденційної інформації про особу. 13 листопада 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина між громадянами України незалежно від місця їхнього проживання, між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади й місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини діє на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини, які надходять від громадян України, а також з власної ініціативи. Звернення розглядаються відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Вони подаються уповноваженому впродовж одного року після вчинення порушення прав і свобод людини та громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути продовжений уповноваженим, але не більше, ніж на два роки. Розглядаючи звернення, уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини, роз'яснює, до яких заходів має вдатися особа, котра подала звернення, скеровує її до органу, який повинен розглянути справу. Не розглядаються звернення, які перебувають на розгляді у суді. Розпочатий розгляд припиняється, якщо зацікавлена особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Відповідно до закону, уповноважений реагує на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини та громадянина. Виявом реагування є звернення уповноваженого (конституційне подання) до органів державної влади й місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, організацій, установ, до посадових і службових осіб. Конституційне подання вноситься до Конституційного суду з приводу відповідності Конституції України тих чи інших законів України, чинних правових актів Верховної Ради, акту Президента та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Виявлені порушення прав і свобод людини та громадянина мають бути усунені упродовж місяця. Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина є Президент України. Вступаючи на пост і присягаючи народові України, він зобов’язується, зокрема, відстоювати права і свободи громадян; виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників. Кабінет Міністрів України як найвищий орган у системі органів виконавчої влади, згідно з Конституцією України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Проблемами прав і свобод людини і громадянина займаються також місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Вони забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади. Захист прав і свобод людини та громадянина здійснюють органи місцевого самоврядування, які мають право самостійно розв'язувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. До них належать сільські, селищні і міські Ради та їхні виконавчі органи. Ради дають дозвіл на створення з ініціативи жителів будинкових, вуличних, квартальних інших органів самоорганізації населення і надають їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Особливу роль серед органів системи виконавчої влади, що займаються захистом прав і свобод людини, відіграють правоохоронні органи – міліція та служба безпеки. До компетенції міліції входить захист життя, здоров'я, прав і свобод, власності громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. Органи міліції забезпечують особисту безпеку громадян, попереджають правопорушення, охороняють громадський порядок, розкривають злочини, розшукують злочинців, піклуються про безпеку дорожнього руху, захищають власність, виконують кримінальні покарання. Вимоги працівника міліції обов'язкові для виконання всіма громадянами і посадовими особами. Служба безпеки України стоїть на сторожі державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної єдності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу держави, а також прав громадян. Діяльність цієї служби спрямована проти розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, організацій, осіб. Вона запобігає актам тероризму, корупції, організованої злочинності. Сприяти захистові прав та представляти інтереси громадян України, іноземних держав, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу покликана адвокатура – добровільне професійне об'єднання, її діяльність групується на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності. Однією із форм захисту прав і свобод людини є діяльність неурядових правозахисних організацій. В Україні діють декілька впливових організацій, таких як Український центр прав людини, заснований при Українській Правничій фундації, групи міжнародної амністії, що об'єдналися в Українську асоціацію, Українсько-американське бюро захисту прав людини, Харківська правозахисна група та ін. Проте стан справ у сфері дотримання та захисту прав і свобод ще далекий від бажаного. За даними першої щорічної доповіді, оприлюдненої 28 листопада 2000 р. у парламенті, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини омбудсмена зверталося 100 тис. осіб. Загалом 56% заяв стосувалися порушень громадянських, 20% – економічних, 16% – соціальних прав. У 2, 5 тис. випадків були здійснені представлення Уповноваженого, одинак тільки кожне п'яте із них було розв'язане позитивно. Причини такого становища ховаються в глибокій соціально-економічний і політичній кризі, у зниженні загального рівня культури й моралі.
Лекція 6 (2 год.)
|