Виборчий процес: чинники та критерії демократичності

Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Довгим і непростим був шлях більшості розвинених демократичних країн Європи та Америки до впровадження прямих виборів, рівного права голосу та таємного голосування. Поява парламентів у цих країнах і їх виборності випередила пря­ме рівне загальне виборче право з таємним голосуванням на десятки, а в Англії – на сотні років. А фактично рівне виборче право є явищем XXстоліття.

У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і за­гального виборчого права, але тільки для чоловіків. В інших країнах це сталося ще пізніше. Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 р.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах-піонерах загального виборчого права – Франції та Швейцарії, – жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (уШвейцарії аж у 1971 році).

Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США – після 1884 року.

У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допус­каються.

Сучасні проблеми демократичності виборів. Висування та реєстрація кан­дидатів. Збір підписів чи грошова застава? Щоб запобігти участі у виборах випадкових кандидатів та партій, які не користуються бодай мінімальною підтримкою виборців, але ускладнюють процес виборів, в деяких демокра­тичних країнах запроваджують обмеження на реєстрацію кандидатів в ма­жоритарних округах або партійних списків на пропорційних виборах. Ос­новні засоби такого обмеження – збір певної кількості підписів на підтрим­ку кандидатів чи партій та внесення грошової застави.

Число підписів, що їх потрібно зібрати кандидатам в депутати в окремих округах, коливається від 10 у Великій Британії до 1000 в Італії, тобто є дуже невеликим і фактично не обмежує права кандидатів на реєстрацію. У Фран­ції та Ірландії ця формальність взагалі відсутня, а в деяких країнах ЄС кан­дидат має зробити певний грошовий внесок, який повертається в разі одер­жання цим кандидатом визначеного законом числа голосів (як правило, більше 5%).

В Україні на попередніх виборах до Верховної Ради (1998 р.) таким обме­жувальним заходом було збирання підписів. Партіям, які хотіли зареєстру­вати списки кандидатів по загальнонаціональному округу, потрібно було зібрати 200 тисяч підписів. Окремий кандидат, що балотувався по мажори­тарному округу, мав зібрати 900 підписів. Якщо ж кандидата висувала пар­тія, яка зібрала необхідну кількість голосів в загальнонаціональному окрузі, то ця вимога анулювалася.

Тоді було багато суперечок щодо того, чи правомірними є такі обмеження і чи не дискримінують вони прав партій та кандидатів. Однак реєстрація 30 політичних партій та блоків на парламентських виборах 1998 р. і 15 кандида­тів на посаду Президента в 1999 р., так само, як і наявність у деяких одно­мандатних округах до 30 кандидатів, показали, що необхідність збору вели­чезної кількості підписів не зупинила партії та кандидатів, що користува­лись мінімальною підтримкою виборців, у їх намірі балотуватись. Водночас необхідність збору величезної кількості підписів призводила до масових по­рушень законодавства і фальсифікацій підписів виборців, перевірити які за короткий термін перед виборами практично було неможливо.

Згідно із Законом про вибори народних депутатів 2001 р. перед реєстраці­єю виборчих списків кандидатів у депутати по багатомандатному округу партії та блоки повинні перерахувати на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії грошову заставу в розмірі п'ятнадцяти тисяч неоподаткову­ваних мінімумів доходів. Для громадян, що балотувалися в одномандатних округах, ця сума становила 60 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян. Закон передбачає, що грошова застава повертається тим партіям і бло­кам, які взяли участь у розподілі депутатських мандатів, а також депутатам, обраним в одномандатних округах. В іншому випадку (в разі необрання кандидата-мажоритарника депутатом чи неподолання партією 4% бар'єра за пропорційною системою) грошова застава перераховується до державного бюджету. Але й це не стало істотною перешкодою для охочих взяти участь у виборчій кампанії в якості кандидатів. Було зареєстровано 33 партії та бло­ки. Не менше навантаження, ніж у попередніх виборчих кампаніях, припа­ло й на мажоритарні округи.

Це засвідчує, що обмеження, з одного боку, є вкрай необхідними. А з іншого боку, вони не повинні бути настільки значними, щоб перетворитися на бар'єр, який обмежує права кандидатів та партій. Адже фінансово потужні партії та кандидати якраз можуть не користуватися підтримкою виборців, проте ні збір підписів, ні грошова застава не зупинять їх від спроб балотува­тись самим або реєструвати своїх політичних «сателітів» (з різною метою: собі на підмогу, для «відтягування» голосів у інших партій та блоків тощо).

Формування виборчих комісій. Контроль за результатами голосування і підрахунком голосів. Чесні і справедливі вибори неможливі без демократич­ного контролю за діяльністю виборчих комісій та підрахунком голосів. Го­ловна проблема полягає в тому, що легітимність виборів неможлива без про­зорості всіх виборчих процедур і підрахунку голосів зокрема, бо будь-яка не­довіра виборців до процедури обрання підриває легітимність обраних поса­дових осіб та депутатів.

Для досягнення цієї мети важливо законодавчо обмежити вплив органів центральної і місцевої виконавчої влади на процес формування і діяльності виборчих комісій, заборонити урядовцям та державним службовцям бути членами та головами таких комісій. Виборчі комісії на паритетних засадах мають формуватись з представників усіх партій та кандидатів, що внесені у виборчі бюлетені, на рівній основі, функціонувати на принципах макси­мальної відкритості та широко залучати до контролю за голосуванням спос­терігачів з громадських та міжнародних організацій, засобів масової інфор­мації різноманітної спрямованості.

Фінансування виборчих кампаній. Досвід західних демократій показав, що для проведення справедливих і чесних демократичних виборів необхідне правове регулювання джерел поповнення виборчих фондів кандидатів і пар­тій на виборчу кампанію та передвиборчих витрат, щоб не допустити підку­пу виборців та невиправданого впливу на виборців окремих громадян, кор­порацій та іноземних організацій.

Для проведення вільних конкурентних виборів суб'єктам виборчого про­цесу, конкуруючим партіям та кандидатам потрібні певні і досить значні фі­нансові ресурси. Зазвичай забезпечити абсолютну рівність конкуруючих кандидатів чи партій неможливо. Але для того, щоб електоральне суперництво було чесним, необхідний справедливий розподіл ресурсів. Досягти цьо­го можна кількома шляхами.

Якщо перевага віддається ідеї рівності всіх партій та кандидатів, незалеж­но від реальної підтримки їх з боку виборців, то це можна реалізувати двома способами: 1) повним державним фінансуванням всіх зареєстрованих учас­ників виборчих перегонів (партій чи кандидатів) при забороні всіх інших форм фінансування; 2) вирівнюванням можливостей суб'єктів до заздале­гідь встановленого граничного рівня –фінансові ресурси, які самостійно збирають політичні партії та кандидати, вирівнюються за допомогою коштів з державних фондів.

Якщо перевага віддається конкуренції політичних сил у боротьбі не тіль­ки за електоральну, але й фінансову підтримку виборців і корпорацій, то ре­алізуються дві інші стратегії: 1) забезпечення часткового державного фінан­сування і дозвіл партіям і кандидатам займатись додатковим збором коштів для виборчої кампанії; 2) дозвіл партіям та кандидатам самостійно фінансу­вати свою виборчу кампанію за рахунок добровільних внесків фізичних та юридичних осіб, що їх підтримують. Різні демократичні країни вирішують ці проблеми не однаково.

У Канаді та в багатьох європейських країнах діють обмеження на кошти, їх мають право витрачати партії та кандидати на свої виборчі кампанії. Там дотримуються думки, що надмірна нерівність партій та кандидатів об­межує права виборців на вільне волевиявлення.

Свою специфіку має проблема фінансування виборчих кампаній в посткомуністичних країнах, де чисельні політичні партії і їх виборці переважно мають дуже обмежені фінансові можливості. А тому на перших демократичних виборах в Болгарії, Угорщині, Румунії фінансування здійснювалось в основному за рахунок коштів державного бюджету цих країн.

Фінансування парламентської виборчої кампанії в Україні здійснюється за рахунок державного бюджету, так і недержавних коштів – фінансових ресурсів партій, кандидатів в депутати, які створюють власні виборчі фонди, відповідно до статті 36 закону України «Про вибори народних депутатів України» (2001 p.), зазначені фонди формуються як за рахунок власних коштів партій та кандидатів, так і за рахунок добровільних пожертв фізичних осіб, добровільний внесок фізичної особи до виборчого фонду однієї партії (блоку чи одного кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі, не може перевищувати однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (17 000 грн.). Гранична сума витрат виборчого фонду партії (блоку) не може перевищувати ста п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (2 550 000 грн.), а кандидата у депутати, зареєстрованого в одномандатному окрузі, – десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (180 000 грн.). Заборонено робити внески до виборчих фондів іноземним громадянам та особам без громадянства, анонімним жертводавцям, а також фізичним особам – суб'єктам підприємницької діяльності, які мають заборгованість перед бюджетом.

Проте слід мати на увазі, що в Україні, як і в інших пострадянських краї­нах, лиш невелика частка передвиборчих витрат партій та кандидатів фінан­сується за рахунок офіційних (легальних) передвиборчих фондів, а в кілька разів більша частина – за рахунок тіньових капіталів (так званої «чорної» го­тівки), які мають нелегальне чи напівлегальне походження, і з яких не пла­тяться податки.

Ступінь реалізації виборчих прав громадян значною мірою залежить від рівня їх виборчої активності. Чому люди беруть участь в голосуванні? Які причини їх спонукають до учас­ті чи неучасті у виборах?

Зрозуміло, що в тоталітарних чи авторитарних країнах населення виявляє високу виборчу активність (не маючи при тому жодної можливості вибору) через владний тиск і можливі репресії в разі неучасті. В таких країнах вибори – це ритуал єднання влади і народу, а aбceнтеїзм, тобто відмова від учас­ті в голосуванні, розглядається як вияв нелояльності до влади і карається владою аж до позбавлення прав на професію, роботу, освіту тощо, як це ма­ло місце в СРСР та країнах соціалістичного табору.

У більшості демократичних країн участь в голосуванні є правом, а не обов'язком громадянина, виявом його доброї волі, проте виборча активність упродовж десятиліть залишається напрочуд стабільною.

Щоправда, в деяких демократичних країнах Європи участь у виборах вваться й обов'язком, а не тільки правом, і на випадок неучасті передбачені санкції. До 1971 року в Нідерландах за відмову від участі в голосуванні накладали невеликий (порівняно з доходами громадян) штраф. Стаття 48 італійської конституції розглядає участь в голосуванні як громадянський обов'язок. За ухиляння від його виконання потенційному виборцеві може бути висловлений громадянський осуд від імені мера. В Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Обов'язкове голосування в усіх названих країнах призводить до штучного підвищення активності виборців: тут беруть участь у голосуванні більше 80% зареєстрованих виборців.

Але й виборча активність у більшості інших демократичних країн, де не застосовують примусу до участів голосуванні, висока, перебуваючи в діапа­зоні 70±5% (за дуже незначними винятками). Під цим поглядомвиборці Ук­раїни нічим не відрізняються від виборців інших демократичних країн Єв­ропи. Відсоток виборців, які фактично голосують, в Україні відповідає най­кращим міжнародним стандартам. Україна виглядає навіть краще, ніж бага­то з усталених демократій, включно зі Сполученими Штатами, Великою Британією та Канадою.

Чим обумовлена висока стабільність і активність виборців?

Більшість виборців європейських країн голосують за ті партії, які ідентифікують себе з їхньою класовою належністю, релігійною конфесі­єю, етнічною належністю, типом поселень (місто-село), або з певною ідеоло­гією (соціалістична, соціал-демократична, ліберальна, християнсько-демок­ратична, націоналістична тощо).

Також виборці голосують за того кандидата, який, на їх думку, робитиме те, чого від нього чекають, найбільш ефективно. Персональні якості кандидата відіграють тут не останню роль: характер, досвід, зовнішній вигляд, поведін­ка – усе це має значний вплив на виборців, особливо позапартійних.

На участь у виборах впливають і інші чинники: тип виборчої системи (у країнах з пропорційними виборчими системами участь виборців у голосу­ванні, як правило, вища); спосіб реєстрації виборців (вимога заповнювати для цього особисте подання, що діє в США, очевидно має певний стримую­чий ефект), частота виборів (рівень участі виборців у голосуванні загалом перебуває в оберненій пропорції до неї) тощо.

Під час кожних виборів в усіх демократіях знайдуться особи, які не голо­сують тому, що вони хворі, погана погода, вони перебувають далеко від міс­ця постійного проживання або існують якісь проблеми з проведенням виборів. Проте частина виборців із правом голосу Fie голосують систематично. Абсентеїзм у європейських країнах, так само як і в Україні, зазвичай охоплює 20-35% виборців. У США він досягає 45, навіть 50 і більше %, причому має тенденцію до зростання. Такий стан викликає занепокоєння, і політич­на наука намагається знайти цьому пояснення. На думку деяких дослідників, причиною зростання абсентеїзму є відчуженість від політичного процесу, що, у свою чергу, є наслідком загального послаблення соціальних зв'язків у суспільстві, які могли б, за їх наявності забезпечити зовнішнє заохочення голосувати, а також підвищити відчуття значущості виборів.

Крім того, рівень неучасті в голосуванні значно вищий серед людей із низь-им соціально-економічним статусом. На це впливає притаманний цій групі нижчий рівень освіти, відсутність «пізнавального досвіду», необхідного для розуміння складних державних справ. Нарешті, багато виборців із нижчим статусом не голосують, бо не вірять, що система може відповісти на їхні потреби. Їм здається, що жодна партія або кандидат не представлять їхніх інтересів.

Якщо говорити в загальному, то неучасть у виборах є виразом аполітичності. Виборці не йдуть голосувати через відсутність інтересу до виборів та переконання, що їхня особиста участь у виборах нічого не змінить. В інших випадках причинами неучасті можуть бути такі протилежні мотиви як прагнення заявити політичний протест або, навпаки, повне задоволення своїм становищем, на яке вибори не можуть вплинути.