Основні цінності сучасної демократії

Що таке цінності? Це, за визначенням соціологів, загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формулювати на цій підставі суспільні орієнтири та принципи поведінки. Як уже зазначалося, демократія в сучасну епоху сама собою є важливою й загальновизнаною цінністю. Але вона утверджується й набирає справжньої сили тільки за умови, що люди знають, за що вони поціновують демократію, чого хочуть досягти і що захищатимуть. Ці основоположні риси демократії перетворили її на соціальну цінність в уяві людей XX ст. і можуть бути оха­рактеризовані як демократичні цінності. Демократичні іцінності – це те, заради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості і життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія здобуває нових прихильників в усьому світі.

Існує чимало загальновизнаних цінностей, які, здається, не пов'язані зі світом політики і демократії. Взяти хоча б такі основоположні цінності, яки­ми є людське життя, здоров'я, кохання, сім'я, спілкування. Неможливо уя­вити, щоб умови суспільного існування (політичне оточення, соціально-психологічний клімат) не впливали на повсякденне життя людини, її при­ватне буття, родинний побут, увесь її життєвий світ Отже, якщо ми говори­мо про специфічні непересічні цінності демократії, то маємо на увазі люд­ське існування в усій його повноті і багатоманітності.

Ядро демократії становлять громадянство і громадянськість. Вони означають не тільки (і не стільки) формальну залежність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структура­ми, скільки розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знан­ням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства.

Громадянин, його життя і здоров'я, його гідність і чесноти – найголовні­ше для демократії. Сила суспільства і його міць складається саме з освічених і організованих громадян, які шанують силу спільного існування, спільного рішення і відповідної дії. Безсилля і відчай окремого громадянина, його зне­віра у власних силах є небезпечною річчю, адже демократія не може і не по­винна нехтувати кимось окремим заради примарних інтересів цілого. Гро­мадянство як суспільна роль і громадянськість, як сукупність рис, суспіль­них якостей виконувача цієї ролі уособлює саме дійовий, активний характер соціального буття людини, намагання бути в центрі тих важливих подій, що впливають на життя, визначають майбутнє.

Демократія потребує свідомого й активного залучення громадян до сус­пільного життя і без цього вона не може відбутися. Застерігаючи від роман-тизованого бачення демократії, Е. Бенеш писав: «Передусім демократія означає працю, працю велику, головним чином малопомітну, працю система­тичну, наполегливу, постійну і напружену»^[1]. Громадянство, розвинений громадянський стан є цінностями, бо вони підносять людину, цивілізують її, формують порядок, заснований на свободі й відповідальності. У зв’язку з цим aprioriважливими є компетентність і відповідальність. Компетентність громадянина – це його знання про те, які існують способи відстоювання прав, свобод, захисту влас­них інтересів, це та цінність, яка забезпечує життєздатність і стійкість демок­ратичного ладу. Готовність і бажання діяти передбачають відповідальність: усвідомлення того, що «дорослий стан» (а демократія орієнтує людину на те, що вона мусить долати інфантильність, споживацьку налаштованість, надії на патерналізм і опіку) – це обов'язок повною мірою відповідати за прийняті рі­шення і вчинені дії. У компетенцію громадянина входить увесь спектр його суспільного існування, усе те, що творить мережу соціальних відносин.

Компетентний громадянин мусить бути обізнаний з усіма тими справами які можуть вимагати його безпосереднього втручання. Треба знати, за допомогою яких законів, механізмів і процедур можна вплинути на ті чи інші структури влади заради відстоювання власних інтересів, яким чином можна висловити своє прихильне ставлення до якогось факту суспільного життя або ж, навпаки, виявити своє обурення і протест. Підтримання компетен­тності – це постійне піклування проте, щоб бути поінформованим й освіче­ним, щоб нічого суттєвого і значущого не відбувалося поза твоєю власною увагою та участю. Компетентність громадянина – це його громадянська пильність, розуміння того, що «споживацьке» ставлення до надбань і цін­ностей демократії можуть призвести до їх втрати.

Архіважливе значення для демократії й індивіда має свобода. З достеменною точністю важко визначити сутність цього явища, проте кожен добре відчуває, коли його свобода утискується або зводиться нанівець. Глибокі міркування щодо сенсу свободи належать І. Берліну: «Фундаментальне розуміння свободи – це свобода від ланцюгів, від ув'яз­нення, від поневолення іншими. Все решта – розширення цього сенсу, як­що не метафора. Той, хто хоче бути вільним, прагне усунути перешкоди; бо­ротися за особисту свободу означаєпрагнути покласти край втручанню, ек­сплуатації, поневоленню з боку людей, чиї цілі відрізняються від твоїх. Сво­бода, принаймні у політичному розумінні, пов'язується з відсутністю заля­кування чи домінування...»^[2].

Простір свободи – це своєрідний Всесвіт, у якому людина належить сама собі і може приймати будь-які рішення, які стосуються її. Л. Колаковський визначає свободу саме як «сферу людської діяльності, в якій суспільна орга­нізація нічого не забороняє й нічого не наказує, відтак у цій сфері люди мо­жуть вибирати те, що хочуть, не наражаючись на репресії»^[3]. Питання, од­нак, полягає в тому, наскільки великою є ця сфера, та чим (і ким), а також у який спосіб вона може бути обмежена.

Мінімально необхідне обмеження свободи одного громадянина, згідно з ідеологією лібералізму, визначається потребою захисту свободи іншого громадянина. У випадку порушення цих меж вступає в дію закон, який нак­ладає обмеження і відновлює порушену свободу. Тому в основу правових відносин у процесі їх поступового розвитку був покладений імператив сво­боди.

Неможливо довести, що демократія створювалася спеціально для того, щоб відстоювати й поширювати свободу особи. Упродовж багатьох століть первісна демократія була ефективним засобом соціальної адаптації, підтримання цілісності і життєздатності людських спільнот. І найчастіше вона досягала своєї мети шляхом обмеження свободи, підкорення окремих індивідів інтересам соціального цілого. Але згодом поступово виокремилася осо­бистість, людина усвідомила значущість свого (і будь-якого) «Я». Свобода почала усвідомлюватися як ключова цінність, без якої усі інші втрачають сенс. Демократія справедливо може вважатися таким устроєм, за якого найменш утіснена і найлегше може бути досягнена свобода. Але – і це варто підкреслити особливо – на варті свободи повинні стояти самі громадяни.

Для того, щоб визначити межі свободи й відповідальності, уникнути надмірних моральних претензій, повинна іс­нувати якась «надлюдська» інстанція, яка не залежала б від чиїхось особис­тих уявлень і уподобань, від чиєїсь окремої волі чи сваволі. Саме таку інстанцію уособлює закон і особливою мірою Конституція. Її призначення – чітко визначити принципи співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зробити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, який саме президент стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті. Конституція, звичайно, не є конституцією існуючого становища (тому нема сенсу говорити, що та чи інша конституція«відповідає» чи «не відповідає» дійсності), а є своєрідним «проектом», тим дороговказом, на який орієнтуються законодавці та громадяни загалом.

Саме тому правова держава повинна визнавати право свободи, адже як організація, що піднімається над усіма громадянами, не поглинаючи їх, пра­вова держава є нічим іншим, як системою свободи. Оскільки в правовій дер­жаві права і свободи людини оцінюються вище, ніж владні прерогативи, ос­тільки призначенням Конституції є насамперед забезпечення вільного жит­тя індивідів. Конституція покликана обмежувати владу уряду й охороняти право власності як основу вільного суспільства.

Права і свободи людини є такою цінністю демократії, яка репрезентована в усіх її формах і процедурах. Саме для захисту і реалізації цієї цінності існує демократія. Демократія мас сенс тільки з огляду на те, що людина (будь-яка, кожна) виступає носієм певних невідчужуваних прав і свобод, навіть за умови, коли багатохто з громадян нехтує цими правами, зневажає їх і вважає роз­мову про них «балачками». Конституційний правовий порядок є такою системою відносин, за якої всім надається найбільша з можливих свобода самодіяльності і самовизначення.

Ліберальна демократія породила й затвердила як одну із основних своїх цінностей свободу совісті й віротерпимість, а деякою мірою й сама була породжена нею. Бо історично свобода совісті (визнання того факту, що найвищим суддею щодо вірування і переконання людини є її совість) була тим здобутком Реформації, який викликав великий здвиг у людській свідомості і з часом спричинився до формування й конституційного затвердження інших ліберальних прав і свобод.

З огляду на руйнівні наслідки релігійних війн у Європі перші кроки у цьо­му напрямі були зроблені ще в XVI – на початку XVII ст. У цей час з'явилася революційна на той час ідея вивести питання релігії і віри з-під опіки влади, визнати їх справою людини, її самовизначення. Одним із перших докумен­тів, у якому проголошувалися такі ідеї, була «Декларація віри», надрукована англійськими баптистами 1611 р. Вона стверджувала принцип, згідно з яким влада не повинна втручатися в релігійні справи підданих. У 1614 р.представ­ники цієї ж деномінації оприлюднили інший документ – «Апологію свобо­ди совісті», а в 1644 р. баптисти наважилися відкрито заявити, що політична влада є некомпетентною в питаннях віри.

Значущість і важливість віротерпимості обґрунтовувалася найвизначні- шими мислителями XVIІ-XVIII ст.У праці «Цивільна та духовна влада» (1674) та в «Нарисі про толерантність» (1667) Дж. Лок намагався відповісти на запитання, чому християнство, яке проповідує любов як найвищу цінність, спричинилося до низки кривавих воєн, розмірковував про те, як можна уникнути цього в майбутньому. Він закликав до відокремлення сакрального (святого) та секулярного (світського) суспільств, які є втіленням відмінностей Небаі Землі – двох найвіддаленіших і навіть протилежних світів. Цивільна влада, стверджував Дж. Лок, не повинна втручатися у релігійні справи, бо вона не компетентна в питаннях душі та віри. Переслідування з релігійних мотивів, аргументував свою думку мислитель, є безпідставним, бо віра залежить від внутрішнього переконання людини й не підлягає примусові.

До перших апостолів ідеї свободи совісті та загальної віротерпимості належить П. Бєйль, автор «Історичного і критичного словника» (1697), перевиданого у 1697-1741 рр. одинадцять разів. У Франції «Трактат про віротерпимість» написав 1763 р. Ф. Вольтер.

Нині принципи свободи совісті знайшли відображення в міжнародних документах з прав людини, конституціях демократичних держав. Але міжре­лігійні та міжконфесійні протиріччя, сутички і конфлікти не відійшли без­слідно у минуле. Ще й сьогодні релігійні екстремісти і фанатики намагають­ся засобами терору домогтися своєї мети, здолати «опонентів» (найчасті­ше – просто знищити їх). Це змушує демократію шукати гідну й адекватну відповідь на такі виклики.

Для того, щоб громадянин міг реалізувати себе як головний агент (актор) демократичного суспільства, необхідна наявність певних чинників і умов, які також становлять (і репрезентують) основні цінності демократії. Це – свобода слова, контекст, якої створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу громадянам бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного діяча.

Громадська думка – наслідок свободи слова. Адже спільне судження стає можливим тільки тоді, коли люди можуть вільно, не боячись покарання або стягнення, виявляти своє істинне ставлення до тих чи інших подій, інституцій, діячів тощо. В умовах свободи висловлювання, наявності опозиції виникає так звана публічна сфера, або сфера відкритості, яку відомий німець­кий філософ і соціолог Ю. Габермас визначив як сферу «згуртованих у пуб­ліку приватних осіб». На певному етапі розвитку ліберальної демократії вони починають усвідомлювати себе супротивником, контрагентом державної влади і змушують її легітимізувати громадськудумку, а з часом – навіть під­нести її до рангу інституції^[4].

Отже, свобода слова, вільні ЗМІ – одна з найбільших цінностей демок­ратії. Проте, як і будь-яка інша свобода, вона ж може існувати без обме­жень. Уявімо ситуацію, за якої преса може не тільки «казати усе», а й«ка­зати усе безкарно» (чинити наклепи на людей, брехати тощо). За нею ми побачимо виникнення новоїтирані? ^[5]. Цей приклад наочно показує, нас­кільки важко втілювати принципи свободи, у тому числі й свободипреси та інших ЗМІ у життя.

Людська гідність. Громадянин – носій гідності та її захисник. Гідність складова авторитету громадянина, його самоповаги і поваги до інших. По-справжньому гідною може бути тільки вільна людина. Гідність змушує громадянина діяти, ставати на заваді порушенням принципів і основ демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи. Тоталітарні режими найбільше не терплять саме цієї люд­ської риси, відчуваючи, що вона несе їм занепад. Тому найбільш стійкі та мужні люди, що не дозволяють розтоптати свою людську гідність, стають ворогами і жертвами цих режимів. Таких людей в Україні чимало. Це В. Стус, П. Григоренко, В. Марченко та інші славні провісники неминучого навернення України на шлях свободи й демократії. Один із українських шістдесятників, обнадієних політичною «відлигою», В. Симоненко свого часу писав:

«Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні».

Вважається, що розвинене усвідомлення власної гідності є основою інди­відуалізму у позитивному його значенні: «Індивідуалізм... вчить визнавати нескінченно гідність і цінність людської особистості»^[6]. На відміну від сус­пільств минулого і тоталітарних режимів XX ст., де людина розчинялася в примусовій однорідності і мусила слідувати одній-єдиній істині, в ниніш­ніх демократичних суспільствах кожен може створити і творить власне не­повторне «Я», знаходить своє життєве призначення, реалізує себе й свої здібності.

Гідність людини передбачає визнання й забезпечення її моральної автономії. Це означає, що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може пред'явити людині невиправданих та приму­сових моральних претензій, що суперечать її власному переконанню й совіс­ті. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні або інші вподобання лю­дини. Це сфера її вільного вибору. Визнати за членами суспільства їхню мо­ральну та практичну автономність означає забезпечити їм статус непідвладності. Саме цій меті слугує більшість записаних у Конституції прав і свобод. Отже, всі законодавчі акти, що ґрунтуються на економічній і політичній до­цільності, повинні визнаватися правомірними лише тією мірою, якою вони не суперечать конституційному статусові непідвладності.

Приватність, невтручання в особисте життя. Сфера у якій людина має змогу визначати власне життя й існувати незалежно від інших, називається приватним (особистим) життям. Право на невтручання в приватне життя, «усамітнення» збереження «таємниці» приватної сфери позначають прим­хливо-витонченим англійським словом privacy. Приватність передбачає га­рантії невтручання інших (як окремих людей, так і держави) у справи, що не стосуються публічної діяльності людини, в приватну сферу, єдиним госпо­дарем якої є сама людина.

Приватність особистого життя, як і недоторканність особи — цінності, що органічно випливають із суті демократії. Було б дивним міркувати про мож­ливість громадянської участі в демократичному процесі без визнання спро­можності людини самостійно керувати власним життям. Це означає, що в демократичній правовій державі закон боронить людину і коло її спілкуван­ня від стороннього інтересу (таємниця телефонних розмов, листування, за­борона фотографувати без дозволу людини тощо). На ведення оперативно­го підслуховування або перлюстрації надається відповідний дозвіл право­охоронних органів, якщо це потрібнодля розкриття тяжких і небезпечних злочинів та притягнення злочинців до відповідальності.

Громадянська асоціація. Демократія є соціально орієнтованою (тобто спрямованою на спільноту, суспільство) формою світогляду. Вона орієнтує людину на стійкий і свідомий інтерес до соціального життя, наусвідомлення власних інтересів і пошук шляхів їх втілення захисту). Зазвичай людина не буває одинокою у тихчи інших вимірах свого соціального існування. Демократія ж послідовно передбачає і виходить з того, шо людина налаштована на взаємність, відповідальність, сумлінне ставлення до громадянських обов'язків. Ціннісні виміри демократії органічно включають в себе цінності людської (громадянської) асоціації. Демократизмгрунтується на повазі до громадянської думки, спільного рішення, громадянського порядку і соціальної згоди. Асоціативні (комунітарні) цінності становлять міцну етичну основу демократичного існування. Йдеться про солідарність, довіру, взаємну підтримку, готовність спільно й узгоджено діяти для захисту соціальних інтересів тощо.

Соціальна солідарність і довіра покладені в основу ідеї «відкритого сус­пільства», де не існує штучних і невиправданих перешкод для вільного існу­вання й самоствердження людини в будь-яких сферах соціальної діяльнос­ті – у праці, творчості та ін. Відверта людина – одна з умов такого відкрито­го суспільства, як і демократії взагалі. Відвертість означає тут не стільки пси­хологічну властивість характеру особистості, скільки необхідну громадян­ську чесноту, умову демократичного порядку. Якщо громадяни не вміють відверто іпублічно обговорювати спільні соціальні проблеми, вади і недоліки суспільних відносин, то демократія стає примарною.

Соціальний порядок. Це універсальна цінність будь-якого суспільства. Мається на увазі, що більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки. Але специфіка соціального порядку в умовах демократії полягає в тому, що він досягається не за рахунок ліквідації розбіжностей і багатоманітності, властивої живому соціальному оргазнізмові. Демократія – це постійно діючий, але впорядкований (законами, процедурами громадянською зваженістю, обізнаністю і досвідом) конфлікт. Це один із парадоксів, яким живиться демократія).