Розгляньте процес нагромадження етнографічних знань від найдавніших часів до середини XVIII ст. та виділіть його особливості.

Стародавні і античні часи. Етнологія сягає своїм корінням у глибоку. Повні й багаті етнографічні матеріали зібрали і впорядкували Геродот (V ст. до н.е.) про скіфів, сарматів, ет носи Кавказу і Середньої Азії, Ксенофонт (кінець У-перша по ловина IV ст. до н.е.) — про етноси Малої Азії, Цезар (І ст. до н.е.) — про кельтів і германців, Страбон (І ст. н.е.) — про етно си Південної і Центральної Європи, Кавказу, Тацит (І ст. н.е.) — про германців. Загалом античні автори зібрали багато точ них відомостей про етноси Європи, Північної Африки, Півден ної і Передньої Азії. Але при цьому вони дивились на них, як на такі, що живуть за незрозумілими законами і дотримуються дивних звичаїв. Уже в античні часи окремі мислителі пробували узагальнити нагромаджений матеріал. Так, роздумуючи про причини схожо стей і відмінностей традиційно-побутової культури різних етно сів, Геродот пояснював схожості культурними взаємовпливами, Демокріт (V ст. до н.е.) — однаковими ступенями розвитку куль тури, Арістотель (IV ст. до н.е.) — однаковістю чи схожістю при родно-географічних умов і т.д. Узагальнення Лукреція Кара — вершина античних теоретичних висновків про розвиток людства і причини культурно-побутових відмінностей між етносами. За галом для античних часів був характерний етноцентризм, поділ етносів за рівнем їх культурного розвитку на цивілізовані й вар варські (дикі). Епоха середньовіччя і нового часу. У працях візантійських авторів — Прокопія Кесарій- ського та Йордана (VI ст.) — знаходимо доволі широкі описи слов’ян і етносів Кавказу, фрагментарні відомості про угро-фін- ські і тюркські етноси Поволжя і Приуралля, Центральної і Пе редньої Азії. Певну інформацію про етноси тогочасного світу зу стрічаємо в численних історичних хроніках і літописах, зокрема у вірменському літописі (VII ст.), “Бертинських анналах” (IX ст.), “Баварському географі” (IX ст.), “Повісті минулих літ” (XII ст.), “Золотих луках” Масуді (X ст.), працях Маврикія (IX ст.), Кос тянтина Багрянородного (X ст.), церковних істориків ХІ-ХП ст. Адама Тітмара і Гельмольда та ін. Практичні торгові, політичні і релігійні інтереси спричини ли ряд подорожей європейців у Центральну і Східну Азію. Так, у XIII ст. монахи Плано Карпіні і Віллєм Рубруквіс (Рубрук) здій снили далекі подорожі до Монголії. Вони зондували можливість укладення воєнного союзу християн з татаро-монголами проти мусульман. Торгові інтереси венеціанського купця Марко Поло (XIII ст.) стали причиною його далеких мандрівок до Китаю.

Названі мандрівники привезли до Європи численні етнографічні й географічні відомості про етноси Центральної і Східної Азії, їх традиційно-побутову культуру. Усі названі писемні пам’ятки і матеріали подорожей засвід чували дуже низький рівень розвитку наукової думки. Перелом починається на рубежі ХУ-ХУІ ст., коли почався період повного відкриття ойкумени європейцями. Наприкінці XV ст. Хр.Колумб (1492 р.) відкрив Америку, а Васко да Ґама (1498 р.) — морсь кий шлях до Індії. На 1519-1521 рр. припадає перша кругосвіт ня подорож Маґеллана. Відкриття ойкумени майже в сучасних межах увело в рамки європейської науки що було чи не першим узагальненням багатого етнографічного матеріалу. Концепція “до брого дикуна” була популярною у ХУП-ХУІІІ ст., мала вплив на формування поглядів видатних діячів епохи Просвітництва, зок рема Ж.-Ж.Руссо і Д.Дідро. Ідея визначальності впливу географічного середовища на ет носи та їх культуру і концепція “доброго дикуна” набули особли вої популярності у XVIII ст.