Экономические проблемы и стратегии развивающихся стран.

Впровадження стратегій ек. розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється в складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії ек. розвитку; середній показник ВВП на душу населення майже вдесятеро поступається показнику розвинутих країн; у структурі промисловості більшості цих країн переважають легка та гірнича, новітні галузі або відсутні, або ще недостатньо розвинуті; їх економіка знаходиться під сильним тиском ТНК і залежністю від ринків розвинутих країн.

У цілому ж група країн, що розвивається, досягла певних успіхів у розвитку економіки за останні 50 років. Темпи їх ек. зростання за цей період в 2, 5 рази перевищують відповідний показник розвинутих країн. Не в останню чергу це є наслідком реформування економіки, реалізації обраних стратегій.

Одним з головних факторів, що сприяв ек. зростанню певної групи країн (особливо Східної та Південно-Східної Азії), є дешева робоча сила. На цей фактор зорієнтовані такі галузі промисловості, як швейна, текстильна, взуттєва, побутова електроніка. Іншим фактором стало використання сировинної бази (перш за все, покладів мінеральної сировини). Екологічно шкідливі виробництва — нафтопереробна, виробництво мінеральних добрив, металургійна, целюлозно-паперова промисловість через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинутих країнах були з них витіснені до країн, що розвиваються.

Важливою рисою ек. політик цих країн було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами.

У 80 — 90-х рр. 20 ст. це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, із середини 90-х рр., темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структурних реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна та соц. інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Проводилася жорстка фін. політика, політика по зниженню рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямків ек. політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель «етатизму» — широкого втручання держави в ек. процеси, створення потужного державного сектора. Ек. ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, в Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та ек. влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі ек. розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Ек. комісією ООН для Латинської Америки та Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроек. політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи ек. зростання.

У 90-х рр. була запропонована нова модель — «Вашингтонський консенсус», яка була підтримана МВФ і рекомендована також країнам із перехідною економікою:

1) бюджетна дисципліна (дефіцит бюджету не повинен перевищувати офіційні резерви);

2) державні витрати повинні бути переорієнтовані з політичної до ек. сфери;

3) податкова реформа (зниження податкових ставок);

4) фін. лібералізація (відмова від пільгових умов фінансування та кредитування);

5) лібералізація торгівлі (зниження митних тарифів до 10 %);

6) усунення перешкод для залучення ПІІ;

7) приватизація державних підприємств;

8) дерегулювання економіки.