Історія міжнародного права____ 25

зберігалася ідея єдиної імперії, керованої лише двома імператорами, фактично і політичне це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна і Константинополь), своїми імператорськими дворами, з різними завданнями, які стояли перед їх урядами.

Якщо у Східній Римській імперії процеси феодалізації зберігали риси більшої спадковості старих суспільних структур, то на Заході формування феодальної формації виявилося зовсім іншим. Його найважливішою особливістю було ослаблення центральної влади римського імператора і її знищення як політичної надбудови.

У V ст. Західна Римська імперія впала. У її межах поселилися германські племена (готи, франки, вандали та інші). Східна ж (або Візантійська) імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів. У цілому перехід від міжнародного права стародавнього світу до міжнародного права середніх віків тривав кілька століть. Починаючи з IX—X ст. важливу роль у європейських міжнародних відносинах стала відігравати Київська Русь. Тому, говорячи про розвиток міжнародних відносин і регулювання їх правом, слід розглядати всі європейські держави того періоду.

Після розпаду Римської імперії домінуючий вплив у Західній Європі мали германські племена. За уявленнями давніх германців, право на існування мав лише той, хто був у змозі захиститися власними силами. Саме у силі германці вбачали джерело будь-якого права і підвалини приватних і суспільних відносин. Цей принцип індивідуалізму породив у громадських і державних взаєминах відцентрові прагнення середньовічних народів, які наклали відбиток на феодальне життя Західної Європи. Саме в цей період відбувався пошук і становлення еволюційних взаємовідносин між особою і суспільною владою. Дедалі більшого значення набували ідеї особистості і притаманні їй права, які не визнавалися у стародавньому світі.

Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку. Канонічне

26________________________________________________ Глава 2

право католицької церкви істотно впливало на цивільні й кримінальні закони середньовіччя. Усе це формувало і міжнародні відносини західноєвропейських держав того періоду, і феодальний порядок, який встановлювався.

Основою феодального порядку середніх віків був визнаний принцип, що визначав залежність слабких від сильних. Міра цієї залежності визначала суспільне становище і права людини, яка не знаходила захисту в авторитеті уряду, бо його не існувало у феодальні часи. Таким чином, кожна людина мусила розраховувати лише на себе і свої сили. Тільки у своєму домі, замку, сім'ї і колі близьких однодумців були забезпечені її права та інтереси.

Розглянемо деякі характерні для міжнародного права тієї епохи риси, такі як право війни, договірне право, суб'єкти міжнародного права і дипломатичне право. Градацію перелічених рис міжнародного права зроблено на основі зрозумілих нам сучасних категорій для полегшення систематизації цих рис, що зовсім не означає наявності в той період таких галузей міжнародного права. Окремо проаналізуємо роль і значення Київської Русі в розвитку міжнародного права цього періоду.

Практично вся історія державного життя раннього середньовіччя являла собою спалахи " приватних" війн між феодалами. Право " приватної" війни, що належало в цю епоху кожній владній особі, вносило анархію в життя народів і сприяло розвиткові " кулачного права" [17]. Між середньовічними народами точилася безперервна війна, а мирні відносини були скоріше винятком.

На відміну від стародавніх держав, які вбачали у війні природний стан, християнські держави середньовіччя розглядали її у відносинах між собою як один з виявів " суду божого". Тому ідеологічною і юридичною підставою війни була місія утвердження " істинної" віри, за якою приховувалися політичні й економічні інтереси.

Оголошення війни вважалося обов'язковим і загальновизнаним. Робилося це усно чи письмово через послів. Приблизно з XV—XVI ст. при оголошенні війни стали використовувати так звані маніфести, які обнародувалися для за* гального відома. День проголошення маніфесту і вважався

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 27

днем початку війни. Учасниками війни (комбатантами) могли бути всі піддані чоловіки.

Режим полону в період воєнних дій визначався виключно соціальним становищем полоненого, причому існувала практика викупу полонених.

У період середньовіччя практично не було інституту нейтралітету держав. Нейтралітет держави міг бути встановлений уже після початку війни шляхом укладення спеціального договору або шляхом проголошення декларації. Нейтралітет містив у собі або односторонню відмову від допомоги воюючим сторонам, або зобов'язання воюючих сторін не порушувати нейтралітету. Проте надання при цьому дипломатичної допомоги, за встановленим звичаєм, не заборонялося.

На зміну практики " приватних" війн раннього середньовіччя поступово прийшов принцип, за яким правом оголошення і ведення війни наділявся лише визнаний самостійний володар, наділений ознаками суб'єкта міжнародного права. Приблизно в XII—XIII ст. склалося вчення про законні підстави війни, які пов'язувалися з утвердженням " істинної" віри.

Панівний за середньовіччя принцип " кулачного права" і особи, яка за ним стояла, де багато залежало від зв'язку васала з сюзереном, мав і позитивні наслідки для середньовічних суспільних і міжнародних відносин. Сила викликала протидію слабших осіб і держав, які не вбачали в кулаці основи права, і це виявлялося у різних союзах і об'єднаннях. Саме в союзницьких договорах вбачався шлях до захисту своїх інтересів і обстоювання своїх прав.

У результаті договірних відносин склалося розуміння одного з основних прав самостійних суб'єктів міжнародного спілкування — права самостійного провадження зовнішніх зносин і укладення договорів. На думку А. М. Талалаєва, " саме феодальне суспільство в перші періоди свого існування за формою було наче системою договірних зв'язків" [18]. Договірна практика трансформувалася від усних договорів, що супроводжувалися зазвичай клятвою і релігійним обрядом сторін, до поступового переважання договорів у письмовій формі. Договори складалися найчастіше латиною, рідше — мовою сторін. Підписували їх володарюючі монархи

28________________________________________________ Глава 2

або їхні посли. Для надання договорам стабільності монарх підписував їх " за себе і своїх спадкоємців". Стосовно фактичних строків чинності договорів, то, наприклад, усі мирні договори діяли до початку чергової війни між сторонами.

Поряд з клятвою як засобом забезпечення договору за середньовіччя активно практикувалися видача заручників з-поміж родичів володарюючої особи, застава цінностей і навіть застава території. Відомо, наприклад, що Корсіка, яка належала Генуї, була передана нею під заставу Франції. А оскільки Генуя не виконала перед Францією договірних зобов'язань, Корсіка стала французьким володінням.

Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права. Це зумовлено виникненням у Європі після XIII ст. інституту постійних дипломатичних представників. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Тим паче, що посол вважався особистим представником самого монарха.

Важливим з точки зору розвитку міжнародного звичаю є виникнення інституту консулів. Приблизно у X ст. з розвитком міжнародної торгівлі купці і мореплавці приморських міст обирали зі свого середовища авторитетних представників, які захищали їхні інтереси перед місцевою владою [19]. Так з'явилися перші консули-іноземці. До XIII—XIV ст. ця практика поширилася по всій Європі. Консульства із простих представників іноземців перетворилися на державні установи. Цей процес закріпився і в договірній практиці між державами про статус іноземців на їхній території. Хоч, як зазначають дослідники, в цілому мирні відносини і цивільні стосунки у середні віки практично не забезпечувалися [20]. Свідченням цього було тяжке становище іноземців, які жили на землі феодалів. Життя і свобода іноземців цілком залежали від цих власників. За середньовічними звичаями, феодал, наприклад, вважався єдиним спадкоємцем усього майна померлого на його території іноземця.

Важливу роль у європейських справах тих часів відігравала Київська Русь. Як зазначав відомий дослідник історії України М. С. Грушевський, далекі, великі військові походи

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 29

Русі IX ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери політичного впливу Київської Русі [21]. Відомо про облоги Руссю Константинополя у 860 p., що стали можливими після того, як Русь до того періоду вже підкорила сусідів. Історичні пам'ятки першої половини X ст., які дають змогу скласти уявлення про ту епоху, повністю підтверджують факт існування широкої сфери впливу і влади київських князів.

З першої половини X ст. до нашого часу повністю і в уривках дійшли три договори київських князів з Візантією (907, 911, 944 pp.). Русько-візантійський договір 911 р. свідчить про те, що на початку X ст. Київська Русь вміла не лише укладати звичайні для того часу договори " миру й любові" (як це було в договорі 907 p.), а й наблизилася до освоєння вершин тодішньої дипломатії — письмових двосторонніх, рівноправних, міждержавних угод, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання [22]. Порівняно з договором 907 р. договір Київської Русі з Візантією 911 р. був якісно новим. Цікавим і пізнавальним є, на нашу думку, уривок з тексту цього договору (наводиться за сучасним правописом):

" Такі розділи милістю божою мирної угоди, як ми про неї домовилися. Передусім нехай укладемо з вами, греками, мир і станемо дружити одні з одними усією душею і серцем, і не допустимо згідно з нашим взаємним прагненням ніякого безладу чи образи з боку підручних нам світлих князів; але постараємося, наскільки можливо, зберегти з вами, греками, [надалі] бездоганну дружбу, письмовим договором виражену і присягою підтверджену. Так само і ви, греки, надалі завжди зберігайте таку ж непорушну і вірну дружбу з нашими світлими князями руськими і з усіма, хто перебуває під рукою нашого світлого князя".

Як бачимо, міжнародний договір з практики Київської Русі X ст. також супроводжувався " присягою" як атрибутом, характерним для феодальної Європи того періоду. Такою " присягою" або " урочистою релігійною клятвою" супроводжувалося підписання міжнародних договорів аж до XVIII ст.

Дослідники права Київської Русі звертають увагу ще й на таку особливість договірної практики тих часів, яка містить-

ЗО_________________________________________________ Глава 2

ся, зокрема, в нормах ст. 13 договору 911 р. — про забезпечення одержання майна спадкоємцями померлого іноземця, що живуть на його батьківщині; тим самим греки відмовляються від усіх своїх прав на спадщину руських, до яких вони могли б ставитися як до своїх тимчасових підданих (subditi temporaii). Вони забороняють місцевим органам привласнювати майно на свою користь, що мало місце у західноєвропейському праві аж до XVIII ст. [23].

Прикладом союзного договору між Київською Руссю і Візантією став третій зі згаданих договорів — договір 944 р. Він визначив зовнішньополітичні позиції Київської Русі. За цим договором Київська Русь " офіційно заступила місце Хо-зарії як союзника Візантії на північних берегах Чорного моря. Більше того, союз імперії і давньоруської держави був спрямований передусім проти Хозарії, одвічного противника Русі, що став тут і ворогом Візантії".

Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в історії аж до XX ст., так званої таємної дипломатії став таємний договір 966—967 pp. київського князя Святослава і візантійського патрикія Калокіра. " Таємний" договір полягав у тому, що " Святослав обіцяв допомогти візантійському патри-кію сісти на імператорський трон, а той у свою чергу зобов'язався зберегти за Руссю її завоювання на Балканах, а також " незліченні скарби із скарбниці державної". Таємний договір київського князя і візантійського посла патрикія Калокіра був повністю у дусі часу, мав аналоги в попередній історії Візантії, коли претенденти на імператорський престол вели на Константинополь іноземні війська.

Зазначені вище взаємини васала і сюзерена, взаємини сильного і слабкого були характерні і для Київської держави IX—XII ст. У своєму історичному дослідженні М. С. Грушев-ський зазначав, що в договорі Київської Русі з Візантією 944 р. одночасно з послами київського князя виступають посли не менш як двадцяти залежних від нього " світлих і великих князів і бояр" (як називає їх договір 911 р.) [24].

Така ж приблизно кількість послів супроводжувала майже ЗО років потому в Константинополі княгиню Ольгу. Як бачимо, для Київської Русі середини X ст. була характерною система князівств і провінцій, що накладала відповідний відбиток на дипломатичне право та його процедуру.