Історія міжнародного права____ 37

мента, який має історичне значення для територіального поділу і суверенітету держав у Європі XIX ст.

У Головному акті йдеться: у статтях 1—4 — про Польщу; статтях 15—64 — про Німеччину; статтях 65—73 — про Нідерланди і Люксембург; статтях 74—84 — про Швейцарський союз; статтях 85—104 — про Італію; статтях 105—108 — про Португалію; статтях 108—117 — про річкове судноплавство; статті 118—121 стосуються загальних постанов [27]. Аналізувати всі статті документа навряд чи доцільно. Акцентуємо увагу лише на тому, що згідно з рішеннями Віденського конгресу Герцогство Варшавське приєднувалося до Російської імперії. Багато статей документа присвячено ретельній делімітації кордонів не тільки Росії, Польщі, а й інших держав — учасниць договору..

У статті 118 міститься перелік трактатів, які' були не^ від'ємною частиною головного документа. Насамперед це постанова про вільне судноплавство на ріках. Можна сказати, що вона є першою спробою міжнародно-правового регулювання судноплавства на міжнародних ріках густозасе-леного центру Західної Європи: по Рейну, Некару, Майну, Мозелю, Маасу і Шельді.

Дещо осторонь у переліку додатків — Декларація держав про припинення торгівлі неграми, підписана учасниками договору під час роботи над основним документом 8 лютого 1815 р. Це надзвичайно важливий документ, який практично є одним з основоположних складників засад сучасного гуманітарного права, яке означає всебічний захист прав людини як у мирний, так і воєнний час.

Важливим також є додаток, що називається постановами про порядок " предсідання" між дипломатичними чиновниками, тобто поділу дипломатичних агентів на класи. Деякі його норми застосовуються у сучасному міжнародному дипломатичному праві, основаному на Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

Підготовка Головного акта Віденського конгресу, яка тривала більше півроку, є великим історичним досвідом міжнародних договірних відносин для Європи, що пройшла непростий шлях, початок якому поклав ще Вестфальський мирний конгрес 1648 р. Проте характерним і істотним для Віденського конгресу 1815 р. є те, що багатосторонні догово-

38________________________________________________ Глава 2

ри створили якісно нову для початку XIX ст. систему європейських міжнародних відносин. Саме багатосторонні договори поступово стають дедалі дієвішим регулятором і водночас гарантом міждержавних відносин, хоч багато в чому ще умовним.

Процес підписання документів Віденського конгресу позначений духом суверенності і вільного волевиявлення учасників договору.

Не всі держави однаковою мірою поділяли думку щодо норм тих чи інших статей Головного акта, але відбувався процес пошуку спільних позицій і взаємоприйнятних рішень і формул. У результаті уповноважені Австрії, Франції, Англії, Португалії, Пруссії і Росії підписали документ у повному обсязі. Уповноважений Швеції підписав його, за винятком статей 101, 102 і 104. Уповноважений Іспанії зовсім не підписав Головного акта Віденського конгресу, хоч і брав участь у його розробці.

Як відомо, сучасники та й дослідники кінця XIX ст. підсумки Віденського конгресу переважно оцінювали позитивно. Але були й радикальніші судження та оцінки цього міжнародного форуму, зокрема, відомим юристом-міжнародни-ком на межі XIX і XX ст. Л. А. Камаровським. Він вважав, що держави, додержуючись принципів, проголошених Віденським конгресом, міжнародне право беруть за основу своїх взаємин [28]. Значну роль в історії міжнародного права XIX ст. відіграли Паризький 1856 р. і Берлінський 1878 р. конгреси. Деякі рішення цих конгресів діють ще й сьогодні. Хоч розвиток міжнародного права в XIX ст. і не обмежувався тільки постановами цих конгресів, але вони, безумовно, є загальновизнаними віхами у цьому розвитку. Зупинимося коротко на їх аналізі та особливостях.

Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853—1856 pp. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією — з другого. Формально ця війна розпочалася з приводу суперечки про так звані святі місця, але насправді була спричинена тим виключним становищем, яке посідала Росія на Балканах. Паризький трактат про мир 1856 р. фактично позбавив Росію виключного права опікування християнами, які перебували під владою Туреччини, і зробив його спільним правом усіх християн-

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 39

ських держав, які його підписали. З-поміж найважливіших рішень Паризького конгресу — закріплення правил судноплавства на міжнародних ріках, установлених ще актом Віденського конгресу 1815 р. щодо Дунаю та його гирла.

Спеціальний розділ трактату обумовлював режим чорноморських проток, які оголошувалися в мирний час закритими для військових кораблів усіх держав.

Водночас з підписанням трактату в Парижі було прийнято декларацію, що мала велике значення для розвитку міжнародного морського права. Декларація містила норми права, які скасовували каперство і регламентували провезення мирних вантажів у воєнний час, а також визначала поняття морської блокади та обмеження права захоплення суден.

У 1877—1878 pp. була розв'язана російсько-турецька війна, що завершилася поразкою Туреччини. У лютому 1878 р. уповноваженими Туреччини і Росії в м. Сан-Стефано було підписано прелімінарний мирний договір, який фактично звів нанівець вплив Туреччини на Балканському півострові.