У XIX •— на початку XX ст.

Викладання науки міжнародного права в університетах України, що перебувала в той період у складі Росії, запроваджено єдиним університетським статутом у 1835 р. Тоді цей курс називався загальнонародним правом, яке наступним університетським статутом 1863 р. перейменовано в міжнародне право.

На той час, як зазначається у російському енциклопедичному словнику XIX ст., " оригінальних творів, які б охоплювали всю систему міжнародного права, російською мовою було дуже мало. Першим за часом є " Курс міжнародного права" професора Д. К. Каченовського (Харків, 1863)" [31]. З-поміж 10 російських університетів у XIX ст. три, як відомо, були в Україні. Це Харківський університет, відкритий у 1805 p., Київський (св. Володимира) — в 1834 p., Одеський (Новоросійський) — у 1865 р. Кожен з них мав юридичний факультет.

Але Харківський як найстаріший з університетів України став лідером у підготовці першого за часом видання курсу міжнародного права. Проте дослідженнями українських юристів-міжнародників В. С. Семеновим і Н. Н. Ульяновою [32] встановлено, що першість професора Д. К. Каченовського може бути під сумнівом. Ці дослідники показали, що однією з перших помітних праць у науці міжнародного права стала підготовлена до друку монографія іншого професора Харківського університету — Тихона Федоровича Степанова (1795—1847), який з 1835 по 1845 р. читав там лекції із загальнонародного права. А, як відомо, тоді так називалося міжнародне право. Велика праця Т. Ф. Степанова " Загальнонародне право в сукупності з дипломатією" у двох томах уже була дозволена цензурою до друку в 1847 p., тобто

42_________________________________________________ Глава 2

в рік його смерті, що, напевне, й завадило цій праці побачити світ [33].

Тривалий час рукопис вважався загубленим і лише наприкінці 50-х pp. XX ст. віднайдений зусиллями В. С. Семенова і Н. Н. Ульянової. У своєму курсі Т. Ф. Степанов поряд з іншими питаннями виступає за додержання прав народів, рівність, життя у мирі. Значну увагу він приділяє проблемам гуманітарного права (у його сучасному розумінні). У розділі " Про закони війни" засуджує тих, хто вважає, що під час війни будь-які закони змовкають. Він проти недодержання законів і звичаїв війни, проти знищення мирного населення, вбивства жінок і дітей, проти застосування отруєної зброї і обґрунтовує і закликає до гуманного ставлення до військовополонених. А в цілому, підсумовуючи, Т. Ф. Степанов, закликає до миру. " Можливо, — писав він, — обставини народного життя прискорять цю щасливу епоху союзу народів. Будемо бажати цього, будемо сприяти цьому, скільки дозволяють сили людини".

Тепер грунтовніше розглянемо вже згадану друковану
працю з міжнародного права професора Дмитра Івановича
Каченовського (1827—1872) " Курс міжнародного права".
У ній після " Заміток" з приводу видання курсу і двох вступ
них лекцій вміщено вступну частину курсу — " Значення
науки міжнародного права в системі юриспруденції". Особ
ливо ґрунтовними є параграфи, присвячені тим, хто запере
чує міжнародне право. Через три роки, в 1866 p., з'явилася
друга частина курсу (друга книга). У ній подано історію між
народного права, яка охоплює стародавній світ і середні ві
ки. Продовження історії автор обіцяв видати у 1868 р. у тре
тій частині курсу, але вона так і не побачила світ. Д. І. Ка-
ченовський, за його словами, не міг змусити себе " писати
короткий підручник у шкільній формі", бо хотів дати курс, у
якому міг би " розкрити переконання людства згідно з вимо
гами справедливості і користі", маючи на увазі " дати крити
ку існуючого права і сприяти створенню нового народного
права" [34]. Іншими важливими працями Д. І. Каченовського
є " Успіхи міжнародного права в Німеччині й Англії", " Про
сучасний стан політичних наук у Західній Європі і Росії",
" Нова Європа і Нова Росія", а також низка праць з міжна
родного морського права. - -ь «.•

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА__________________________ 43

Перебуваючи в закордонному відрядженні в Англії, Д. І. Каченовський прочитав там дві доповіді " Про сучасне становище міжнародного правознавства", в яких висунув ідею створення міжнародної асоціації юристів-міжнародни-ків. Ідею Д. І. Каченовського було реалізовано невдовзі після його смерті в 1873 р. створенням Інституту міжнародного права, який діє й нині, маючи одним зі своїх завдань' ефективний захист прав людини.

У 1859 р. Д. І. Каченовський мав намір прочитати лекції на тему ставлення європейців до негрів, але не дістав дозволу. Росія саме стояла на порозі реформи 1861 р. і рада університету вирішила, що прохання Д. І. Каченовського є недоречним, оскільки тут " багато чого стосуватиметься нашої Вітчизни".

У 1875 р. наступник Д. І. Каченовського професор Харківського університету Андрій Миколайович Стоянов (1830—1907) опублікував свої лекції, які читав за дорученням факультету. Це були " Нариси історії і догматики міжнародного права" — перший ґрунтовний курс, що має 742 сторінки і охоплює також міжнародне приватне і кримінальне право. А. М. Стоянов досить вдало впорався з важким завданням, що випало на його долю, і видання прочитаного ним курсу є безперечною його заслугою перед наукою міжнародного права.

Ще одним цінним посібником з міжнародного права є курс професора Харківського університету Всеволода Пі-йовича Даневського (1852—1898) під назвою " Посібник до вивчення історії і системи міжнародного права" (Харків, 1892). Він є найвдалішим з підручників, що з'явилися до 1917 р. Його цінність — стисла, але зрозуміла форма викладу, що охоплювала всі галузі міжнародного права. Посібник поділяється на дві частини: матеріальну й процесуальну, а матеріальна — на загальну й особливу. В особливій частині грунтовно викладено міжнародне адміністративне, кримінальне і приватне право. Читача приваблюють наведені у посібнику прогресивні погляди автора з окремих питань міжнародного права.

В. П. Даневський був одним з видатних російських міжнародників, він захистив з міжнародного права дві дисертації — магістерську і докторську, написав праці з різних пи-

44________________________________________________ Глава 2

тань міжнародного права. Він зробив вагомий внесок у галузь міжнародного права, яку сьогодні прийнято називати міжнародним захистом прав людини. У його працях уперше у правовій літературі того періоду вжито термін " міжнародний захист прав людини". Правам людини були присвячені й деякі його статті: про боротьбу з работоргівлею, про видачу політичних злочинців. Одну з цілей міжнародного права В. П. Даневський вбачав у тому, щоб встановити всесвітній правовий порядок, який би об'єднав усіх людей і всі народи для їх добробуту і щастя. " Держави культурні, — писав він, — беруть на себе турботу про охорону багатоманітних природних і штучних спілок (союзів) людських; і як би не розуміти завдання й цілі державної організації, у будь-якому разі кожна культурна держава має на увазі людину і її інтереси: не людина створена для держави, а держава створена для людини" [35].

Велику педагогічну роботу на кафедрі міжнародного права проводив також Володимир Антонович Ястржемб-ський (нар. 1866 p.). Серед його наукових праць відома дисертація " Про капітуляції в Оттоманській імперії" (1905) та низка наукових статей і нарисів про життя і діяльність працівників кафедри міжнародного права Харківського університету.

Після закінчення Харківського університету у 1890 р. В. А. Ястржембський всю свою подальшу практичну роботу пов'язав з викладацькою діяльністю у рідній alma mater. У квітні 1895 р. він склав магістерський іспит, здобув звання приват-доцента. У 1897—1899 pp. перебував за кордоном, де поглиблено вивчав міжнародне право. Потім став професором кафедри.

Кафедра міжнародного права Харківського університету стала колискою цілої плеяди юристів-міжнародників. Багато хто з них за розпорядженням Міністерства народної освіти працювали в університетах Росії. Це, зокрема, Михайло Іванович Догель (нар. 1865 p.), який у 1890 р. закінчив Казанський університет. У 1892—1894 pp. його було відряджено своїм коштом за кордон для наукових занять, після повернення склав у Казані іспит на ступінь магістра міжнародного права. У 1895 р. розпорядженням Міністерства народної освіти був призначений приват-доцентом кафедри

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 45

міжнародного права Харківського університету. Тематика праць М. І. Догеля — право сухопутної війни. Цьому праву присвячені обидві його дисертації: магістерська — " Юридичне становище особи під час сухопутної війни" і докторська — " Про військове заняття", а також низка наукових статей. Пізніше М. І. Догель працював професором Казанського і Петербурзького університетів.

Аналогічною є доля Михайла Олександровича Таубе (нар. 1869 p.), який закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1891 р. Склавши магістерський іспит, він 1896 р. захистив там же магістерську дисертацію (" Історія зародження сучасного міжнародного права") і 1897 р. був переведений на роботу до Харківського університету у званні приват-доцента на кафедру міжнародного права. Тут він працював до літа 1899 р. Після захисту докторської дисертації, у якій він розвинув тему магістерської, був знову переведений до Петербурзького університету, де згодом очолив кафедру міжнародного права після того, як з неї пішов відомий юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартене.

Харківський період творчої праці М. О. Таубе, коли була написана його докторська дисертація, істотно вплинув на його подальшу долю. В науці міжнародного права він посів гідне місце як історик середньовічного міжнародного права. З 1904 по 1913 р. М. О. Таубе брав активну участь у міжнародно-правовому житті Європи як представник Росії: у 1904—1905 pp. — як член слідчої комісії у зв'язку з Гулль-ським (Доггербанкським) інцидентом у Парижі; у 1908— 1909 pp. — як уповноважений Росії на конференції з морського права в Лондоні; в 1909 р. призначений російським урядом членом Постійної палати третейського суду і в 1912 р. брав участь у розгляді російсько-турецького спору про відшкодування особам, що перебували під опікою Росії, збитків, яких вони зазнали під час російсько-турецької війни, ав! 913р. — франко-італійського спору стосовно інцидентів з французькими суднами " Carthage", " Manoula" тощо.

Харківський період наукової діяльності дав натхнення на захист докторської дисертації і відомому юристові-міжнарод-нику Володимиру Антоновичу Уляницькому (1855— 1917). Закінчивши у 1984 р. юридичний факультет Московського університету, він у 1877 р. склав магістерський іспит

46__________________________________________ Глава 2

з міжнародного права, а в 1883 р. захистив дисертацію на ступінь магістра міжнародного права на тему " Нариси дипломатичної історії східного питання. Дарданелли, Босфор і Чорне море у XVIII ст.". Багато років був співробітником Головного архіву міністерства іноземних справ. У 1899 р. В. А. Уляницький був призначений приват-доцентом кафедри міжнародного права Харківського університету, де натхненно займався викладацькою діяльністю і працював над докторською дисертацією (" Російські консульства за кордоном у XVIII ст."). У Харкові обіймав посаду ординарного професора. У науці міжнародного права В. А. Уляницький широко відомий як історик. Йому належить також фундаментальний курс " Міжнародне право". Після захисту докторської дисертації у 1901 р. він був переведений до Томського університету, пізніше — до Казанського, де працював до кінця життя.

В. А. Уляницький як учений-гуманіст приділяв багато уваги міжнародному захистові прав людини. " У міжнародному спілкуванні, — писав він, — як і в усякому розумно організованому людському суспільстві особлива індивідуальність його членів не потопає в суспільному житті, особа не поглинається суспільством, бо саме суспільство вбачає завдання і мету свого існування в охороні забезпеченого самостійного існування його членів і поповнення засобів, яких йому не вистачає для найповнішого різнобічного розвитку його індивідуальних сил та інтересів" [36].

При цьому В. А. Уляницький відзначав необхідність додержання державного суверенітету: " Будь-яке право має на увазі інтереси людини, але людина, ввійшовши у співжиття і обмеживши свій егоїзм і волю, змушена ставити інтереси суспільства вище за свої і суб'єктивне право підкоряти об'єктивному. Це міркування, що стосується права взагалі, стосується й права міжнародного, де міжнародне суспільство, суб'єкт правотворчий у міжнародній сфері, є міжнародний союз; єдиний принцип, який може бути взято за основу міжнародного права, саме тому принцип об'єктивний" [37].

У 1865 р. Рішельєвському ліцею в Одесі надано статус університету, на нього поширився загальний статут університетів 1863 р. На юридичному факультеті була й кафедра

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 47

міжнародного права, яка до 1884 р. залишалася незаміще-ною через відсутність кадрів.

Першим завідувачем кафедри міжнародного права Одеського (Новоросійського) університету був Ігнатій Олександрович Івановський (нар. 1858 p.), який у 1881 р. закінчив Київський університет і в 1882 р. залишений там же на кафедрі міжнародного права. Після захисту в 1884 р. дисертації на тему " Женевська конвенція 22 серпня 1864 р." був обраний приват-доцентом кафедри міжнародного права Одеського (Новоросійського) університету, де працював до 1896 р. Від сучасників І. О. Івановського відомо, що його лекції, завжди змістовні й захоплюючі, справляли неабиякий вплив на слухачів; значна кількість сучасних державознав-ців пройшла його школу.

У науці міжнародного права І. О. Івановський залишив після себе помітний слід. Праці його відзначаються винятковою ретельністю. За напрямом він був послідовний позити-віст-догматик. Йому належить багато праць з різних галузей міжнародного права і його кодифікації. Це, зокрема, такі праці, як " Взаємне сприяння держав у справах кримінальних" (Одеса, 1889—1890), " Визначення, основні засади, завдання і значення міжнародного права" (Одеса, 1884). У 1896 р. І. О. Івановський перейшов до Петербурзького університету на кафедру державного права.

Наступником І. О. Івановського на кафедрі в Одеському (Новоросійському) університеті став Петро Євгенович Казанський (нар. 1866 р.) У 1891 р. він закінчив Московський університет, а у 1893 р. склав іспит на ступінь магістра (" Договірні ріки") і з 1896 р. у званні екстраординарного професора посів кафедру міжнародного права, що звільнилася після від'їзду І. О. Івановського до Петербурга.

Робота в Одесі виявилася для П. Є. Казанського дуже плідною. Уже в 1897 р. він захистив докторську дисертацію (" Загальні адміністративні союзи держав") і наступного року здобув звання ординарного професора, а з 1908 р. став деканом юридичного факультету. Йому належать праці " Вступ до міжнародного права" (Одеса, 1901) і " Підручник міжнародного права" (Одеса, 1902), де він глибоко й систематично виклав систему міжнародного права на межі XIX і XX ст., досягнення зарубіжної і вітчизняної науки міжнародного

48_________________________________________________ Глава 2

права і її кращих представників, зробивши помітний внесок у розвиток науки міжнародного права та її історії. Він дуже серйозно у своїх дослідженнях підійшов до проблеми прав людини, вважав їх забезпечення однією з найважливіших функцій міжнародного права [38]. Опублікував низку статей з питань прав особи (про становище іноземців, про видачу злочинців та інші).

Слід відзначити й характерну для П. Є. Казанського громадянську позицію як ученого, юриста-міжнародника. У полеміці своїх сучасників юристів-міжнародників про роль і місце у світі вітчизняної науки міжнародного права (В. П. Даневського, О. О. Ейхельмана та інших) П. Є. Казанський переконливо заперечував своїм колегам, які " зображують не зовсім правильно стан речей, стверджуючи, що (наша) наука майже не знає загальних праць з міжнародного права" [39]. У своїх працях П. Є. Казанський показав, що це зовсім не так і навів імена багатьох юристів тієї епохи і їхні курси, як загальні, так і дослідження з окремих міжнародно-правових питань. Він грунтовно розгорнув тезу про те, що вітчизняна наука міжнародного права посідає одне з чільних місць у світі. " Як самостійний предмет міжнародне право, — писав він — з'являється в наших університетах уперше в 1835 р. З цього часу і донині в літературі панує позитивний напрям, який хоч і має суто науковий характер, пройнятий широкими людськими прагненнями. За якістю, але, на жаль, не за кількістю посідає одне з перших місць у світі" П. Є. Казанський вважав, що вітчизняна література міжнародного права " поєднувала ґрунтовність німецьких дослідників з вишуканістю форми і свіжістю думки італійських і французьких". На його думку, особливою цінністю вітчизняних праць є " широке ознайомлення, яке ніде більше не трапляється, з науковими працями іноземних дослідників" [40].

Учені-міжнародники, які досліджували цей процес після П. Є. Казанського, — В. Е. Грабар, В. Н. Дурденевський, Є. П. Коровій, Ф. І. Кожевников, В. М. Корецький, Н. Н. Ульянова, В. С. Семенов, Д. І. Фельдман, Ю. Я. Бас-кін, Л. Г. Заблоцька, А. І. Дмитрієв [41], переконливо показали всю багатогранність науки того періоду як у якісному, так і в кількісному відношенні, розвиток найактуальніших і важливих галузей міжнародного права.

ІСТОРІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_______________________________ 49

З Одеським (Новоросійським) університетом пов'язане й ім'я князя Михайла Родионовича Кантакузіна-Сперан-

ського (1848—1894). Нащадки візантійського імператора Іоанна VI Кантакузіна (1341—1355) оселилися у XVIII ст. в тодішній Росії. Князь М. Р. Кантакузін був правнуком графа М. М. Сперанського і указом 1872 р. до його прізвища було додано прізвище його прадіда.

Освіту М. Р. Кантакузін-Сперанський здобув в Одеському (Новоросійському) університеті, який закінчив у 1871 р. і де був залишений стипендіатом для підготовки до прийняття кафедри міжнародного права. Він був відряджений університетом для наукових занять за кордон, звідки повернувся у 1873 p., але невдовзі переселився до Києва. Тут він 1876 р. захистив дисертацію на ступінь магістра і був затверджений у званні приват-доцента кафедри міжнародного права Київського (св. Володимира) університету де, однак, пропрацював недовго і перейшов на роботу до Міністерства закордонних справ.

Наукову роботу М. Р. Кантакузін-Сперанський проводив у Одесі й Києві. Характерно, що практично всі праці публікував в Одесі. М. Р. Кантакузіну-Сперанському належать такі праці, як " Досвід визначення поняття військової контрабанди" (Одеса, 1875), " Історичний нарис права війни" (Одеса, 1876), " Кодифікація права війни" (Одеса, 1876).

Значний внесок у розвиток юридичної науки, у тому числі міжнародного права, зробив професор Київського (св. Володимира) університету Костянтин Олексійович Неволін (1806—1855). Він був одним із тих, хто разом і М. М. Спе-ранським здійснив великий науковий подвиг, підготувавши до друку 45-томне " Повне зібрання законів Російської імперії" (1830), де було зібрано воєдино і зроблено доступним великий правовий матеріал, відомий раніше, мабуть, лише вузькому колу професійних чиновників.

Київський (св. Володимира) університет, що відкрився 15 червня 1834 p., гостинно розчинив двері перед кількома такими " людьми Сперанського", серед яких був і К. О. Неволін, призначений професором до Києва. Пройшовши школу М. М. Сперанського та трирічний курс наук за кордоном, К. О. Неволін та ще кілька його товаришів зробили багато

50________________________________________________ Глава 2

для того, щоб Київський (св. Володимира) університет був одним з кращих університетів.

К. А. Неволін читав лекції у Києві до 1843 p., а потім був переведений до Петербурзького університету. " Енциклопедія законознавства" К. О. Неволіна, видана в Києві в двох томах (1839—1840), як підкреслює Л. Г. Заблоцька, " чи не перша праця у вітчизняній юридичній науці, яка приділила таку пильну і всебічну увагу проблемі прав людини. Вона дає великий перелік прав і свобод людини, більшість з яких чекають свого розв'язання і сьогодні! " [42].

З Київським (св. Володимира) університетом пов'язана й наукова діяльність видатного юриста Василя Андрійовича Незабитовського (1824—1883), який протягом ЗО років (1853—1883) до самої смерті читав тут лекції з міжнародного права. Академік АН України В. Е. Грабар охарактеризував його як ученого, що за обдарованням не мав рівного з-поміж вітчизняних міжнародників [43].

В. А. Незабитовський одним з перших відмовився від дуже поширеної на той час системи поділу курсу міжнародного права на право під час миру і під час війни. Він запропонував як одне з основних прав держави — право на самозбереження, що відповідає сучасному уявленню про право на самооборону. У праці " Міжнародні звичаї під час війни" дійшов висновку, що стан війни — це ставлення держави до держави, яке не повинно впливати на відносини між цивільним населенням воюючих держав. Це розмежування дало змогу йому обгрунтувати юридичну природу гуманізації норм ведення війни. Виходячи із зазначеного посилання формулюються права мирного населення на захист від посягань на життя, здоров'я та майно.

Народився В. А. Незабитовський у м. Радомишлі Київської губернії. У 1846 р. закінчив Київський (св. Володимира) університет і протягом кількох років викладав законознавство у Ніжинському ліцеї. Тут він вивчав історію вітчизняного права і фінансів, виявивши себе вірним послідовником свого вчителя професора К. О. Неволіна. У 1853 р. він перейшов у званні ад'юнкта до Київського університету на кафедру міжнародного права.

Протягом 1858—1859 pp. В. А. Незабитовський перебував у відрядженні в Німеччині, Франції, Англії, Бельгії та