Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Становлення сучасного міжнародного права__ б7






вий режим поранених, хворих військовополонених, цивільного населення, громадян нейтральних держав, іноземців тощо. У цьому розділі законів і звичаїв війни відбилися принципи гуманізму, що їх висунули вітчизняні представники і які були відображені в ініціативах Росії.

Наші співвітчизники грунтовно опрацьовували міжнародно-правові гуманітарні питання, що дістали підтримку юрис-тів-міжнародників на Заході. Скажімо, наполегливе прагнення відомого харківського юриста Д. І. Каченовського до кодифікації права війни було підтримане англійською науковою громадськістю, перед якою він виступив з відповідною доповіддю. Відомі події Кримської війни, де зневажалися норми людинолюбства, спонукали російську наукову громадськість, у тому числі відомого хірурга М. І. Пирогова, виступити за гуманізацію норм ведення війни, а також значною мірою сприяли тому, що саме Росія в XIX ст. стала піонером прийняття важливих актів у галузі кодифікації законів і звичаїв війни, що визначили подальший розвиток цієї галузі міжнародного права.

Розглянемо грунтовніше шляхи розвитку міжнародно-правового регулювання законів і звичаїв війни. Передусім надзвичайно велике значення тут мала Декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль, прийнята у Санкт-Петербурзі на міжнародній конференції, яка відбулася 29 листопада — 11 грудня 1868 р. Зрозуміло, що Петербурзька міжнародна конференція була скликана з ініціативи Росії для заборони використання збройними силами розривних і запалювальних куль, які завдавали людям, як комбатантам, так і некомбатантам, зайвих страждань. Як зазначав відомий юрист-міжнародник Ф. І. Кожевников, ідея скликання конференції належала військовому міністрові Д. А. Мілютіну, який у своєму зверненні до державного канцлера від 4 травня 1868 р. зазначав, що застосування розривних куль є " суто варварським засобом, який не може бути виправданий ніякими бойовими вимогами" [ЗІ. Ця ініціатива Росії була визнана іншими учасниками конференції, і до Петербурзької декларації 1868 р. було включено таке положення:

" Взявши до уваги, що успіхи цивілізації мусять мати наслідком

зменшення по можливості нещасть війни, що єдина законна


58______________________ " _____________________ Глава З

мета, до якої прагнуть держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога; що для досягнення цієї мети достатньо виводити з лав якнайбільшу кількість людей; що використання такої зброї, яка після поранення людини, без користі збільшує її страждання або ж призводить до неминучої смерті, слід визнавати таким, що не відповідає згаданій меті; що використання такої зброї суперечило б законам людяності".

У цій Декларації закріплено принцип необхідності визначення " технічних меж, у яких потреби війни повинні зупинитися перед вимогами людяності". Тому держави—учасниці Петербурзької міжнародної конференції згодилися з тим, як зазначено у прийнятій Декларації, щоб " відмовитися взаємно від використання як сухопутними, так і морськими військами снарядів, які вагою менше 400 г і мають властивість вибуховості або ударні чи запалювальні властивості".

Таким чином, з ініціативи Росії до законів і звичаїв війни, їх понятійне міжнародно-правового обігу було включено такі два принципи, за якими:

1) воєнні потреби повинні узгоджуватися з вимогами гу
манності;

2) воюючі сторони не мають необмеженого права у вибо
рі засобів заподіяння шкоди одна одній. Слід підкреслити,
що це основний, у тому числі і для науки міжнародного пра
ва, підсумок Петербурзької декларації 1868 р.

У наступні роки кінця XIX — початку XX ст. знову ж таки з ініціативи та за активної участі Росії ці норми і принципи було розвинуто у ряді конвенцій. Так, у Брюсселі в 1874 р. було скликано з ініціативи або як у ті часи зазвичай говорили на запрошення російського уряду міждержавну конференцію з метою вироблення кодифікації законів і звичаїв війни. На жаль, через розбіжності у позиціях, насамперед Росії та Англії, а також інших учасників конференції проект конвенції з кодифікації законів і звичаїв війни не було прийнято. Була опублікована лише необов'язкова для суб'єктів міжнародного права Брюссельська декларація, що відображала позиції Росії. Цей документ, як вважають істо-рики-міжнародники, створив переважно видатний російський юрист-міжнародник Федір Федорович Мартенс (1845—1909) [4].


§ТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА___________ 59

.-> Брюссельська декларація посіла значне місце в історії міжнародного права передусім саме тому, що стала тією правовою основою, на якій у подальшому і були складені документи двох мирних конференцій у Гаазі — 1899 і 1907 pp.

Зупинимося докладніше на Гаазьких конференціях миру, в підготовці і проведенні яких активну участь брала і Росія [5].

З ініціативи знову ж таки російського імператора в Гаазі 18 травня 1899 р. відкрилася мирна конференція, у якій брали участь 26 держав — практично всі незалежні країни того часу. У документах, прийнятих першою Гаазькою конференцією миру, значною мірою були закріплені позиції Росії завдяки тому, що в підготовці і проведенні цього форуму важливу роль відіграв російський юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартенс.

Враховуючи заслуги Росії у підготовці конференції, її головуючим був обраний глава російської делегації Г. Г. Ста-аль, а не представник країни проведення конференції, як це передбачає дипломатичний протокол. Відповідно до плану Ф. Ф. Мартенса на конференції було створено три комісії: з обмеження озброєнь; із законів і звичаїв війни; з мирного врегулювання спорів. Друга з названих комісій прийняла понад 60 статей Брюссельської декларації 1874 p., автором якої був все той же Ф. Ф. Мартене. У такому ж вигляді на пленарному засіданні було прийнято остаточний текст Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, що означало міжнародне визнання позиції Росії з цих питань.

Особливо слід виділити прийняття першою Гаазькою конференцією миру як преамбули до зазначеної Конвенції так званого застереження Мартенса, визнаного наукою міжнародного права, де передбачалося, що " населення і воюючі залишаються під охороною і дією засад міжнародного права, оскільки вони випливають із встановлених між освіченими народами звичаїв і законів людяності і вимог суспільної свідомості".

Третя комісія підготувала до прийняття Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних зіткнень. Характерно, що з 56 статей конвенції 40 прийнято у редакції, запропонованій Росією. Щодо важливих і далекоглядних, тим більше з сьогоднішніх міжнародно-правових позицій і оцінок, пропозицій


60________________________________________________ Глава 3

Росії досягти забезпечення " дійсного і міцного миру і насамперед покласти край прогресуючому розвиткові озброєнь", то ці пропозиції було відображено лише у спільній заяві, яка не мала обов'язкової сили. Водночас Ф. Ф. Мартене пропонував прийняти заяву держав-учасниць про те, що вони " зобов'язуються у майбутньому не застосовувати збройної сили для захисту своїх прав і законних інтересів, не використавши перед тим добрих послуг, посередництва чи третейського розгляду", а також обговорити заходи щодо заморожування озброєнь. Таким чином, хоч пропозиції Ф. Ф. Мар-тенса не стали офіційною позицією Росії, в них уже проглядає доктринальна розробка основних аспектів принципу незастосування сили, закріпленого пізніше у Статуті ООН.

Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення саме тому, що вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв'язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864 р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Кардинальне ж розв'язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції.

Оскільки перша (1899 р.) Гаазька конференція миру не досягла багатьох цілей, на ній, крім конвенцій і декларацій, було прийнято шість положень, які стосувалися майбутнього обговорення питань:

про перегляд Женевської конвенції;

про права та обов'язки нейтральних держав;

про угоду між державами з приводу введення нових типів калібрів морської зброї і морських гармат;

про обмеження сухопутних і морських збройних сил і військового бюджету;

про недоторканність приватної власності в морській війні;

про бомбардування портів, міст і поселень військово-морськими силами.


 


СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_________________ 61

Багато з цих питань обговорювалося на наступних міжнародних форумах, гуманітарна спрямованість яких проглядалася дедалі чіткіше, стаючи характерною прикметою часу та епохи.

Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни з ініціативи цього разу США, сприйнятої урядом Росії, в Гаазі у 1906—1907 pp. була скликана друга мирна конференція. Вона була ще більш представницька, про що свідчила участь 44 держав. Програма російського уряду, зокрема, містила в собі ідею перегляду трьох Гаазьких конвенцій 1899 p., а також кодифікацію права морської війни.

Проте підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907 р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт. Іншими словами, в Гаазі було прийнято звід визнаних світовою спільнотою того періоду міжнародно-правових норм, які закріплювали закони і звичаї війни. Ці конвенції відомі під такими своїми номерами:

1) про мирне розв'язання міжнародних зіткнень;

2) щодо обмеження випадків звернення до сили для
стягнення боргів, що випливають з договорів;

3) про початок воєнних дій;

4) про закони і звичаї сухопутної війни;

5) про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у
сухопутній війні;

6) щодо становища торговельних суден противника при
відкритті воєнних дій;

7) щодо перетворення торговельних суден на військові;

8) щодо встановлення автоматичних контактних підвод
них мін;

9) про бомбардування під час війни за допомогою мор
ських сил, -

 

10) про застосування до морської війни засад Женев
ської конвенції 1864 p.;

11) щодо деяких обмежень у користуванні правом захоп
лення у морській війні;

12) про заснування міжнародного призового суду;


62________________________________________________ Ґлава З

13) про права та обов'язки нейтральних держав у морській війні.

Було також прийнято Декларацію щодо заборони скидання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль. У Заключному акті Гаазька конференція прийняла Декларацію на користь обов'язкового суду, відновила прийняту в 1899 р. постанову про обмеження воєнних втрат і зазначила необхідність скликання третьої конференції миру.

Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід підкреслити, що 1, 4 і 10 конвенції (відповідно до зазначеної нумерації) лише уточнювали конвенції, прийняті 1899 р. При цьому складалася делікатна міжнародно-правова ситуація, за якої у разі відмови держави— учасниці конференції від ратифікації 1, 4 і 10 конвенцій, щодо цієї держави продовжували діяти конвенції 1899 р. Основні ж норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907 p., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.

Як відомо, скликанню запланованої третьої Гаазької конференції миру завадила Перша світова війна, що втягла у свій руйнівний вир практично всі країни Європи.

Серед інших інститутів міжнародного права кінця XIX — початку XX ст., домінантами якого, безумовно, були проаналізовані Гаазькі конференції миру 1899 р. і 1907 p., можна назвати ще деякі тією чи іншою мірою пов'язані з ними. Так, більш вживаними у цей період стали міжнародні договори про протекторат. Серед них насамперед слід назвати протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії — над Єгиптом; Японії — над Кореєю.

Definitio: Протекторат (протегування) — це напівколоніальна форма залежності, що існувала раніше, за якою формально зберігалася подоба державності, але за протектором визнавалися широкі права і повноваження на втручання у внутрішні справи протегованої -d держави,

Протектор зазвичай присвоював собі такі сфери державної діяльності, як зовнішні зносини, верховне військове командування, правосуддя, стягнення деяких податків. Усі ці функції керування були підзвітні постійному резидентові


СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА_________________ 63

протектора. Протекторат за своєю сутністю був своєрідним етапом на шляху встановлення колоніального панування в державах, опір яких колонізаторам не вдавалося одразу і повністю подолати. Так, протекторат 1885—1986 pp. у Мадагаскарі передував установленню Францією там свого колоніального режиму. Японський протекторат, встановлений у Кореї в 1905 p., передував її анексії в 1910 р. На сьогодні протекторат як форма колоніальної залежності вже не існує.

Уникаючи воєнних зіткнень, найвпливовіші держави кінця XIX — початку XX ст. практикували в міжнародних відносинах і такий інститут міжнародного права, як договірний розподіл сфер впливу. Прикладом цього були відповідні договори Англії і Росії щодо Персії та Афганістану.

У цей же період розвивається інститут оптації.

Definitio: Оптація (від лат, optatio — бажання, вибір, opto — вибираю) — це один із способів набуття і припинення громадянства, який полягає у виборі громадянства при зміні державної належності території.

Особи, що проживають на території, яка переходить від однієї держави до іншої, отримують право оптації у порядку і строки, визначені договором між відповідними державами або встановлені в односторонньому порядку. Для громадян України, наприклад, громадянство визначене Законом України " Про громадянство" від 8 жовтня 1991 р.

Хоч інститут оптації траплявся у міжнародно-правовій практиці ще наприкінці XVIII ст., але частіше почав застосовуватися з кінця XIX ст. у зв'язку з процесами активного переділу кордонів внаслідок загарбницьких воєн (Балкани, Близький Схід тощо). Цікаві метаморфози відбувалися наприкінці XIX ст. з інститутом екстрадиції.

Definitio: Екстрадиція (від лат. ех — з> від і traditio — передача) — видача злочинців, тобто передача злочинця державою, на території якої він перебуває, іншій державі на вимогу останньої для притягнення злочинця до кримінальної відповідальності або виконання вироку, який набрав чинності.

Сучасне міжнародне право визнає право екстрадиції суверенним правом кожної держави. Видача злочинців є юридичним обов'язком держави лише за наявності спеціальних угод між заінтересованими державами. За відсутності таких


64________________________________________ '______ Глава З

угод вимога про видачу може бути задоволена, в тому числі на основі взаємності. Відповідно до практики, яка склалася, вимога про видачу подається дипломатичними каналами, якщо в договорі про видачу не встановлено інше. Видачі злочинця може вимагати держава: громадянином якої є злочинець; на території якої вчинено злочин або якій злочином завдано збитків.

При виникненні колізій між вимогами про видачу питання вирішується на розсуд держави, до якої вони звернені. Держава, якій поставлена вимога про видачу, може не задовольнити її, якщо:

— злочин вчинено на її території;

— відповідно до її законодавства переслідування не мо
же бути порушене або вирок не може бути викона
ний у зв'язку із закінченням строку давності або на
іншій законній підставі;

— за той самий вчинок порушено і розслідується кримі
нальна справа на її території;

— стосовно особи, видача якої вимагається, на її терито
рії за той самий злочин було винесено вирок або
прийнято постанову про припинення провадження у
справі, які набрали законної сили.

У більшості держав видачі не підлягають свої громадяни. Наприклад, згідно зі ст. 9 Закону України " Про громадянство" громадянин України не може бути виданий іноземній державі, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами. А відповідно до ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

За загальноприйнятими нормами міжнародного права видача злочинців не допускається також у ті держави, де виданій особі може загрожувати смертна кара або застосування катувань.

На відміну від викладених загальноприйнятих норм міжнародного права дещо інакше вирішується екстрадиційне питання про видачу осіб, що їх переслідують з політичних мотивів або про видачу політичних злочинців. Зазвичай, якщо це не передбачено особливими міжнародними договорами, політичні злочинці не видавалися і не видаються. Наприклад, у Російській Федерації згідно з п. 2 ст. 63 Конституції



Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал